Герой на шоу Часу

"Все колись минає", - заспокоював себе Герман, намагаючись викинути з голови образ Соломії. Але Соломка, як називали її хлопці, наче рибальським гачком продерла всі його нутрощі, пройшла через серце, і міцно зачепилася там.

Він вкотре дивився на вісімдесяту сторінку "Computational biochemistry and biophysics", але нічого з прочитаного не відкладалося в голові. Він бачив перед собою то Леоніда, то його дівчину, і ці двоє, ходячи навколо, заглядаючи через плече, переслідуючи у кожній думці, поступово проводили Германа у країну безумства.
 

Льоня завжди виглядав смішно зі своїми довгими ногами й руками, які не знав куди подіти, ніби вони тільки-но виросли, зі своєю кучерявою головою і шаленими ідеями стосовно всього на світі, а особливо щодо фізики. Наче продовжуючи традицію волосся, його звивини у мозку закручувалися у нескінченних лабіринтах думок та винаходів. Всі знали, хто такий Льоня, і лиш звично посміхалися, коли він з’являвся нізвідки, розмахував кінцівками й видавав щось несусвітнє.

Інша справа – Герман, врівноважений та делікатний, підтягнутий, впевнений у кожному слові чи русі. Дівчата мліли за ним, намагаючись дотягнутися до Германової планки ідеалу. Декому це вдавалося, але ненадовго. Так було у студентські часи. І якось непомітно з Льоні та Германа склався тандем дослідників, що спочатку вводив оточуючих у стан здивованості, а потім зацікавленості. Однак зараз, коли Льоня дійсно очолював серйозні проекти, а Герман все ще знаходився поруч та міг лише похвалитися тим, що розуміє над чим вони працюють, усе стало виглядати інакше.

Тепер Леонід залишився Льонею тільки для найближчих друзів, його дивакуватість здавалася навіть чимось стильним, а Герман став надто передбачуваним. Та найголовнішою окрасою Леоніда була його дівчина. Коли Соломія вперше прийшла до хлопців на роботу, Герман не міг повірити, що стосунки його друга – не жарт.

- Герман? Що за котяче ім’я? – запитала вона із дзвінким сміхом, абсолютно не звернувши увагу на його імпозантність.

Він мав би зненавидіти її, але витончена і мила, весела й винахідлива, вона підкорила серце Германа з першої хвилини знайомства. Однак вона була з Льонею, опікала його, довіряла йому як віддана жінка, вірила у нього і тримала за руку. Все це боліло Германові більше, ніж успіхи друга, глибше, ніж його геніальність. Амбіції і звершення не мали ніякого сенсу, якщо Соломка засинала в обіймах іншого…

Спочатку Германові вдавалося тримати свої почуття при собі. Він навіть зустрічався з кількома подругами і приводив їх на подвійні побачення. Він жартував та сміявся з Льоні, з Соломки, з них обох, і ніщо не могло видати його справжніх думок. Таким він був – надто впевненим, надто врівноваженим, надто передбачуваним. Та останнім часом Германові закортіло утнути щось неймовірне й він ледь стримувався, аби не поцілувати Соломку, коли вона часом нахилялася до нього, граючись у безглуздий "зіпсований телефон", що обожнював Льоня. Соломія зі своїм дитячим голосом кумедно перекручувала терміни, задані Леонідом. І всім було весело… зовні.
 

Германові здавалося, що Соломка все розуміє, бачить його наскрізь. Навіть більше, вона заохочує його, бо інакше як пояснити той довгий її погляд, коли вони випадково зустрілися руками, чи те, що коли він торкався її волосся й проводив по ньому рукою, все частіше і все довше затримуючи руку на м’яких хвилястих пасмах, вона ніколи не зупиняла його.

~~~

Яскраве світло осліпило на мить, однак швидко привело до тями. Герман продовжував лежати на власному дивані, але кімната його витягнулася в усі боки – стала величезним і світлим приміщенням. Германові здалося, що з далекої й темної глибини на нього вдивляються тисячі очей. А він ось так перед ними, освітлений прихованим прожектором, наче на сцені. І кожна пара невидимих очей відома йому: друзі, рідні, знайомі і навіть оте одне око, що належало його напівсліпому папузі з дитинства.

- Вітаю тебе у своїй студії! – почув Герман від настінного годинника, з якого лунали звуки лише два рази на добу монотонні та скрипучі.

- Хто ти? – запитав Герман хрипло й схвильовано.

- Я? – голос дзвінкий і потужний водночас, монолітний і пронизливий розсміявся, - В моїх силах лікувати та навчати, давати й віднімати, створювати та нищити. Я – свідок усього сущого – Час!
 

Останнє слово луною відбилося з усіх боків і долинуло до Германа так, що у правдивості сказаного він не сумнівався.

- Що я тут роблю? – запитав він, оглядаючись.

- Ти прагнеш стати зрадником. – відповів голос спокійно, – Точніше, це ти робиш у власному житті, а тут – на моєму шоу, ти просто гостюєш перед тим, як потрапити на мій суд.

- То ти ще й суддя? – уточнив Герман, подумки додаючи цю функцію до перерахованих Часом.

- Верховний суддя, - мовив голос, - бо тільки Час демонструє дійсну справедливість, сліпу та непідкупну!

- А як же Бог?

- Я – Бог! Я – історія і миттєвість. Все в світі під моєю владою, бо є передчасне, та невчасне, але нічого не проходить поза Часом, ніщо не обійде мого пильного ока. Кожен людський вибір був зроблений у певний час. Кожен вчинок і думка підвладна певній хронології. Однак, ти побачиш…

~~~

Світло стало м’якшим і перед Германом виникло кілька маленьких тіней, що витяглися у людські постаті.

- Хто ви? – обізвався до них він, але вони не звернули на нього жодної уваги.

Герман побачив, що він стоїть серед освітленої вечірнім сонцем зали, з вікна було видно частину квітучого саду й широке узбережжя вдалині. За великим столом сидів молодий господар. Дружина подавала йому обід. Обидва були одягнені у легкі напівпрозорі хітони. На столі було безліч різних страв: запечене м’ясо на срібних тацях, зелень і фрукти. Присутні не помічали Германа, немовби він був невидимий.

- Дивись! – вказав голос та розчинився у шепоті вітру.
 

Жінка сіла за стіл та подивилася на чоловіка з гіркотою й докором, але цей погляд був миттєвим, майже невловимим, враз вона усміхнулася чарівною посмішкою:

- Ясоне, спробуй серце. Воно таке ніжне, наче належить янголу.

- Так, Медею, - відповідав господар, коштуючи, - воно дійсно чудове на смак. Це серце молодого оленя?

- Дуже молодого, - кивнула головою жінка, - Але ти ще не пригостився печінкою…

Ясон підніс до рота шматочок з іншої таці:

- О, я ще не куштував нічого смачнішого, люба. – Він озирнувся навколо. – Але чому немає за столом наших хлопчиків, я не чую їхнього сміху. В домі здається так порожньо, що мене всього пробирає холод, хоча вечори у Коринфі такі теплі.

- Наші хлопчики тут, Ясоне. Хіба вони тобі не до смаку?

Чоловік підскочив зі стільця з острахом:

- Що ти кажеш, жінко? Боги проклянуть тебе за ці слова.

- Вони прокляли мене тоді, коли ти зрадив мене, Ясоне. Твоя Главка мертва, і наші діти також. Щойно ти скуштував серце Мермера й печінку Ферета.

- Ні, ні! – закричав у розпачі Ясон і схопився за горло. Він хрипло кликав синів, але марно – ніхто не обізвався.

Обличчям Медеї текли сльози, проте вона спокійно встала з місця та підійшла до дверей зали.

- Мене чекає колісниця, а ти лишайся на суд Часу, Ясоне.

- Але за що? – оплакував своє горе чоловік.

"Ти зрадив жінку!" - почулося звідусіль і нізвідки водночас, все завмерло на декілька нестерпних та безшумних секунд.

~~~

Герман знову опинився на своєму дивані, під світлом прожектора й тисячею знайомих очей.

- Наче кіно Евріпіда подивився, - сказав він, вивчаючи годинник.

- Так, це правда. – мовив голос. – Сліпа помста зробила з цієї історії трагедію, однак лише зрада була причиною біди. Пам’ятай про це…

- Але до чого тут я? – спитав Герман похмуро.

- Ти прагнеш знищити вірність зрадою.

- Так, але… - Герман хотів сказати, що вони живуть в інший час, коли все в людських стосунках і законах інакше, та голос перебив його:

- Дивись…

~~~

За мить Герман стояв біля величезної статуї, посеред античного театру. Перед ним з’явилася група людей у туніках та накидках на плечах. Лише в одного з чоловіків туніка була оздоблена золотом, а за спиною тріпотіла від вітру червона мантія.

Всі вітали цього чоловіка, називаючи імператором, однак раптом один з людей різко смикнув його за одяг. Інший, наче скоряючись знаку швидко дістав кинджал й поранив імператора:

- Каско, злодій, що ти робиш? – скрикнув той, хапаючись за меч на стегні, однак всі, що оточували його кинулися зі зброєю і наносили удари за ударами.

Жертва схилялася під нещадними нападками, що лишали на тілі криваві сліди, та в останній момент, дивлячись чистими очима в Небо вічності прошепотіла:

- І ти, Брут…

Всі подивилися на молодого чоловіка з кривавим кинджалом, чиї руки трусилися, а обличчя сіпалося від відчаю, й Герман ясно почув щось схоже на сичання змії: "Ти зрадив друга!"
 

Спалах в очах, і Герман знову лежить на дивані, але навкруг дедалі пильніше вдивляються незримі очі глядачів шоу Часу, а голос знову звертається до нього:

- Зрадники поруч, усюди…

- Про мене не йдеться, - виправдовувався Герман, - Я нікого не вбиватиму, ми живемо в інший час.

- Не тобі судити про час, ти і зараз готовий зрадити дружбу.

- Власне, - Герман думав розказати більше про їхні із Льонею стосунки, але відчув, що його поглинає нове видіння.

~~~

Він опинився в оливковому саду біля темного гроту. В глибині саду поміж дерев відпочивали засмаглі люди у довгих просторих одежах. Не спало тільки двоє: чоловік з довгим волоссям і високим світлим чолом, та схожий на цигана молодик, що нервово стискав до побіління власні пальці.

Із темряви почувся шум рішучих кроків, на піщаній стежині піднявся пил, і Герман відчув, як невловимо починає боятися, наче ці кроки віщували страшу кару й несправедливість для всіх присутніх і для нього водночас. До сплячих підійшли декілька солдатів зі смолоскипами в блискучих шоломах та пурпурових накидках. Людей нещадно розбудили та виштовхали на галявину, де по черзі розглядали під смолоскипами їхні сонні, але просвітлені обличчя. Раптом смаглявий молодик, що не спав до приходу солдатів рушив до найспокійнішого і мовчазного чоловіка, який також не спав, та, обіймаючи його за плечі, поцілував у ліву щоку. Солдати впевнено рушили до нього і почали зв’язувати його руки мотузкою.

- Вчителю, ні! Візьміть мене, - крикнув один із чоловіків.
 

Однак, вчитель, тихо сказав йому декілька слів й рушив з солдатами в темряву ночі. Ті, що залишилися, стояли розгублені і приголомшені. Деякі почали молитися, плакати. Ніхто не дивився на молодика, що виказав учителя, а той із крижаним шепотом пішов геть, і Герман одразу зрозумів, що з кожним кроком дедалі гучніше лунав брязкіт срібних монет у його гаманці, й вони наче відлунням повторювали:

- Ти зрадив учителя!

~~~

- Ну, це вже занадто! – викрикнув Герман, коли знову опинився навпроти годинника.

- Проста істина, Біблійська історія. – відповів Час спокійно та проникливо.

- Хочеш сказати, що мій роман з Соломкою можна порівняти зі зрадою Юди.

- Іскаріот всього лише приклад невдячності та бездуховності, хоч може його роль незбагненно велика, бо вона була частиною Священної історії. Проте, подумай, Германе, скільки всього ти дізнався від Леоніда. Ти й половини того, що маєш, не досягнув би без нього. А він у тебе вірить.

- Чортів геній! – буркнув Герман ображено, - Йому все найкраще дістається!

- Тільки те, що він заслужив.

- А я?

- І ти заслужи, але не зраджуй! – Час говорив тепер трохи роздратовано.

- Я не розумію, - врешті мовив Герман, - чому це так важливо? Хто ми такі – звичайні собі люди…

- Побачиш, - відповів Час, і Герман опинився в новому місці.

~~~

Похмура, сира кімната з крихітним решітчастим вікном, ховала у найтемнішому своєму кутку старого чоловіка із сивою бородою. Знесилено він схилив голову і тримався за праве стегно. Поруч із ним сиділа молода красива жінка в легкому прозорому одязі та ображено дивилася на нього.

- Ну, що ти хочеш від мене? – запитав хриплим голосом чоловік.

- Я не покину тебе, хоч ти й зрікся мене. – піднялася вона й нечутною ходою зробила декілька кроків.

- Я старий і не маю сили на те, щоб захистити тебе. – простогнав старий.

- Я існую, щоб ти там не казав, зрадник! – всміхнулася вона.

- Кого ж я зрадив? - спитав чоловік, стишуючи голос.

- Мене, Ідею! – сміливо та дзвінко відповіла жінка та розчинилася у повітрі, наче примара.

- А все-таки, вона обертається, - задумливо мовив чоловік, і ствердно хитнув головою. В цю мить зморшки на його чолі розгладилися, а він сам наче помолодшав...
 

- Блі-і-ін, ну ти даєш! – сказав Герман, повертаючись до себе на диван.

- Я тільки демонструю тобі дійсність, - відмовив Час.

- Але ж усі вони – великі люди, а ми просто трійко невдах, що загубилися у власних почуттях і бажаннях.

- Ну, друже, не зовсім… Ти й Соломія, звичайно, нічого не варті для світу частинки, але я знаю, на що спроможний твій друг.

- Про що ти?

- Якщо за годину Соломка прийде до тебе і ти дозволиш собі її звабити, то через тиждень серце Льоні буде розбите, бо лише в неї та в її любов він дійсно вірить, ну і ще у тебе, бідолаха… Однак, варто йому зневіритися, як усе, що він здатний створити, винайти, врятувати, перетвориться на грудку нездійсненності. Льоню огорне порожнеча або ще гірше – суцільна пітьма, і тоді твій друг, нездатний на помсту, добрий простак, стане дійсно злим генієм та помститься всьому живому.

- Хіба він здатний? – із сумнівом, але не зовсім твердим, запитав Герман.

- Я бачу на що він здатний.

- Покажи і мені. – Почав наполягати Герман у розпачі.

- Ні…

- Я хочу бачити майбутнє!

- Чиє? Своє? Його? Всього людства?

- Байдуже!

- Доживеш – побачиш, - зверхньо мовив Час і замовк.

~~~

Герман оглядався навколо поки неосяжні, але знайомі очі по черзі стуляли повіки та зникали у темряві. Кімната стала стягувати стіни на попереднє місце, та врешті усе зникло в абсолютній тиші і пітьмі.

Через декілька секунд Герман почув монотонні та скрипучі удари годинника, що сповіщав про північ. Він з важкістю розплющив очі та роззирнувся. Кімната була порожня й звична. Годинник замовк після дванадцятого удару, усе заспокоїлося всередині Германа, як і зовні. Він вже майже був упевнений, що бачив дивний сон власної очманілості та докорів сумління, але раптом почув дзвінок у двері – ненав’язливий і лякливий. За хвилину Герман пустив на поріг схвильовану, але звабливу Соломку. Скуйовджена й сором’язлива, вона лише сказала:

- Я знаю…
 

Герман дивився на це ніжне створіння й думав про те, що це була його заповітна мрія, щастя стояло до нього ближче ніж будь-коли, і він несила був відвести очей від прекрасної та рідної Соломії.

- Соломко, – мовив Герман з надривом й відкашлявся, – я… дійсно марю тобою, але то пусте. Я не хочу бути зрадником і тягти тебе у цю безодню.

- Яким ще зрадником, Германе? Не будь смішним, – ми вільні робити, що хочемо.

- Ми обидва будемо жалкувати, я впевнений.

- Але ж ти дійсно кохаєш мене, я знаю. – Соломія дивилася на нього такими щирими очима, що у Германа голова пішла обертом.

Тоді він міцно стиснув кулаки і, через силу посміхнувшись, мовив:

- Та, ні, люба. Це дурість. Я тебе хочу, як будь-яку недосяжну дівчину, але ні про що серйозне не йдеться. Так само я хочу бути з асистенткою з сусідньої лабораторії чи дівчиною з ресепшену. Це пусте, а у вас із Льонею – стосунки.

- Он як… А я думала… – Соломка на мить замислилася, а тоді дзвінко розсміялася, - Та я просто тебе перевіряла, розпуснику. Ти дійсно кіт, Германе, з котячими звичками і котячим ім’ям. Бережи себе…

Герман стояв біля відкритих дверей аж поки не почув, що легкі кроки Соломки розчинилися на останніх сходинках у під’їзді. Врешті він зачинив двері й пройшов у кімнату, а тоді зняв настінний годинник та викинув його у відчинене вікно. За дві секунди почувся гуркіт й віддалений стогін пружин – годинник зустрівся с землею та видав своє останнє хриплувате "Бом".

"Все колись минає", – мовив Герман, лягаючи у звичну позу на улюбленому дивані. На душі було важко, однак не гидко, і він врешті перегорнув вісімдесяту сторінку "Computational biochemistry and biophysics".