Геннадій Люк
Цивілізаційна битва. Путін vs Порошенка

18 листопада 2014-го року

Геннадій Люк. Цивілізаційна битва. Путін vs Порошенка

Ретроспектива

Фаза перша. Політичний Сталінград Путін vs Порошенка. Передумови

Геополітичні аспекти гібридної війни

Здійснивши влітку 2014 року військову окупацію Донбасу, Путін досяг фінішного плацдарму. Він опинився в ситуації, коли не міг йти далі вглиб української території,  не міг відступити, і не міг довго залишатись на місці.

По-перше, окупація значних територій означала необхідність взяти ці території на утримання російського бюджету. Утримувати навіть Донбас, і без воєнної розрухи дотаційний, стагнуюча російська економіка була просто не в змозі. Навіть Крим Росія не змогла утримувати без великої напруги.

З одного боку Путін розуміє, що якщо Росія окупує увесь Донбас то економіка Росії «ляже» за лічені роки. За економікою відразу обвалиться соціальна сфера. А це означатиме кінець влади Путіна. Саме з цієї ж причини Путіну також не потрібні псевдодержави «ДНР» і «ЛНР» на Сході України, бо їх також доведеться утримувати за рахунок російського бюджету. Власне, вони створювались російськими спецслужбами лише з метою політичного тиску на нову українську владу. 

З іншого боку, у Євросоюзі розуміють, що якщо Росія вторгнеться далеко вглиб українських територій, то Україні втрачати вже буде нічого, і вона на повних підставах зможе перекрити російський газ Європі. Недопущення такого сценарію є не тільки моральним обов'язком, але й шкурним інтересом Європи. З усіма наслідками, що звідси витікають.

Таким чином, масштабна окупація України з просуванням далеко вглиб її територій була можлива лише у випадку, коли Путін вирішить, що його боротьба за збереження влади остаточно програна, і він захоче наостанок «помирати з музикою»

Політичні мотиви Путіна

По-перше, для путінської влади є  смертельно небезпечний курс України в Європу.

По-друге, для Путіна є дуже важливо показово покарати українців за прецедент непокори самодуру-зраднику Януковичу, який просто копіював свого кремлівського господаря. У Кремлі могли небезпідставно вважати, що «дурний приклад виявився заразним».

По-третє, кремлівська пропаганда вознесла Путіна високо на п'єдестал як героя – захисника так званого «руского міра», героя-переможця бендерівсько-американського монстра. Залишити Україну в спокої й піти ні з чим, означає ризик боляче обвалитися з геройського п'єдесталу, створеного кремлівською пропагандою.

Разом всі ці фактори також означають кінець влади Путіна, хоча це може зайняти дещо більше часу в порівнянні з першим варіантом.

Економічні наслідки російської агресії

Місцеві ресурси для продовження успішної «гібридної війни» Росія вичерпала вже в Криму. Тому на Донбасі російські окупаційні війська почали імітувати місцевих сепаратистів. Усі підрозділи російських десантників, мотострілків і танкістів, перетнувши український кордон, стають «сепаратистами», які воюють з «бандерівцями».

Сепаратистська обгортка не дозволяє Путіну вийти за рамки локальних успіхів, а російська військова начинка, яка вже не вміщується в обгортці, ставить Путіна й Росію під удар міжнародного стратегічного масштабу.

В результаті Путін опинився в своєму ж капкані, який не був розрахований на міжнародні санкції проти Росії, тому якогось стратегічного поступу вперед у Путіна вже немає, і водночас уже навіть Європа змушена вголос говорити про російську агресію й про необхідність більш жорсткої реакції на агресію Росії проти України.

У такому форматі Путін не може діяти довго, оскільки російська економіка зазнає від цієї гібридної війни, задуманої у Генштабі Збройних сил Росії на чолі з її головним ідеологом  Валерієм Герасимовим, величезних втрат.

Путінський план федералізації

Путін визнає лише один варіант – Донбас лишається в складі України, але з офіційною російською мовою й на російських умовах федералізації. В результаті утримувати дотаційний і зруйнований Донбас буде Україна, а де-факто управляти Донбасом буде Росія.

Донбас сам по собі абсолютно не потрібен Росії – він їй конче необхідний виключно в якості важеля тиску й впливу на Україну, оскільки Крим Росія вже окупувала. Ні в складі унітарної України, ні в складі Росії Донбас не зможе бути таким важелем впливу на Україну.

А ось за допомогою «федералізованого» Донбасу, а тим більше «федералізованих» Сходу й Півдня, Росія зможе, наприклад, не тільки паралізувати глибокі економічні реформи в Донецькій і Луганській областях, а й створювати суттєві додаткові проблеми для реформування всієї української економіки.

А без глибоких реформ українська економіка, навіть із кредитами МВФ, довго не протягне. І тоді Москва знову запропонує Києву свою допомогу. На певних умовах, звичайно...

Ось чому Кучма констатував на мінських переговорах, що переговірники зі сторони ДНР і ЛНР, мов папуги, повторюють слово «федералізація»... Ось чому відверті українофоби Добкін і командир сепаратистського батальйону «Восток» говорять про свою відданість єдиній Україні...Ось чому мало не після кожного обстрілу «Градами» і «Ураганами» Лавров із Путіним заявляють про своє бажання врегулювати кризу мирним шляхом.

Зрада як козирна карта московської політики

У путінського плану федералізації України є один суттєвий «недолік» – цей план неможливо реалізувати без зради Порошенка, як це сталося з Януковичем. Згідно плану Путіна, Україна в особі її президента мала погодитись на «федералізацію».

Щоб підштовхнути Україну до такого кроку, Путін задіяв усі можливі засоби й ресурси. І ключовим із них було намагання якомога сильніше залякати українців, щоб змусити їх погодитися на російські умови як на «менше зло». Саме цією метою російська армія зараз сконцентрована на українських кордонах і намагається продемонструвати, що вона «ось-ось почне широкомасштабний наступ». Коли ефект через довготривалість почав втрачатися, російські війська демонстративно перейшли кордон біля Новоазовська і зупинилися, даючи можливість українській стороні підтягнути сили й підготувати Маріуполь до оборони...

Навряд чи тактика російського війська була б такою, якби Путін і насправді націлився на марш-кидок до Херсона чи Одеси. Якби російський президент дійсно був націлений на масштабну окупацію, він не марнував би дорогоцінний час влітку 2014 року, втрачаючи сотні мільярдів доларів. Саме з метою залякування російська артилерія, включаючи «Гради» і « Урагани», не жаліє боєприпасів, що безперебійно підвозяться так званими «гуманітарними конвоями» з Росії.  Головна мета путінської стратегії полягає в тому, щоб  побільше убити й скалічити українців і, таким чином, змусити президента Порошенка погодитись на мир – тобто, припинення обстрілів на будь-яких умовах.

На превеликий жаль, відверта бездарність і зрада «диванних» генералів Порошенка значно посилили цей кривавий козир Путіна й перетворила його на вагомий фактор політичного тиску. Крім відвертого залякування, криваві дії Путіна переслідують ще одну ціль: вони мають забезпечити Порошенку «алібі» у випадку готовності піти на зраду. Тоді Порошенко зможе заявити, що він погодився на путінську «федералізацію», щоб врятувати Україну від масштабної окупації й великих людських жертв. Тобто, зрада Порошенка буде представлена українцям офіційною пропагандою за героїчний вчинок.

Згодом Путін зробив заяву, натякнувши про державність територій Східної України. Така заява переслідувала дві цілі. По-перше, це була погроза українцям, у випадку їх активного опору, перетворити Донбас на українську Абхазію. Звичайно ж, «самостійні» керівники ДНР і ЛНР в унісон заявили, що вони вже не бачать Донбасу в складі України. Вони лише не розуміли, що Путіну ці псевдодержави на Сході України абсолютно не потрібні, оскільки він не може їх довго утримувати. Це був не той масштаб, що в Абхазії й Придністров'ї, разом узятих.

З іншого боку подібна заява дає можливість Путіну потім відмовитись від цієї «політичної бульбашки» – і видати це за «велику жертву заради миру» та за «доказ готовності йти на поступки». Ну, а навзаєм, звичайно ж, він вимагає від президента Порошенка «федералізацію» України. В результаті перемоги Путін жертвує «повітрям» у вигляді політичних бульбашок ДНР і ЛНР, створених його ж  спецслужбами, а Україна – реальним суверенітетом.

Заява російського президента розкривала секрет, яким саме змістом Путін хоче наповнити пропоновану ним «федералізацію». Тобто, це має бути Донбас у складі України, на утриманні української економіки – але при цьому з елементами державності, що давало б можливість нейтралізувати небажаний для Росії вплив Києва на регіон. Наприклад, це дало б можливість паралізувати проведення глибоких реформ, а також відверто зомбувати Схід України антиукраїнською пропагандою.

Олігарх Порошенко

Після обрання у травні 2014 року на посаду президента України, Порошенко за короткий термін встиг продемонструвати чимало своїх слабких і вразливих місць і таким чином – довіру виборців.

По-перше він поставити власні політичні інтереси вище державних національних інтересів. Патріотів із добровольчих батальйонів президент Порошенко свідомо підставив під знищення, тільки тому що влада пов'язувала їх як політичного конкурента. Прикладом цього стали події під Іловайськом, а пізніше під Дебальцеве.

По-друге, Порошенко проявив відвертий непрофесіоналізм в кадрових питаннях,  призначивши під час війни міністром оборони міліціонера Валерія Гелетея.

Порошенко продемонстрував невміння визнавати помилки, а відтак вчасно їх виправляти: генерали й керівники АТО, з вини яких Ззбройні сили України й добровольчі батальйони понесли дуже важкі невиправдані втрати, не були покарані. В результаті невиправдані втрати множаться.

Путін усе це бачить і використовує в своїй політиці тиску на Порошенка.

Порошенко переніс дату ратифікації угоди про асоціацію з ЄС, і це дало Путіну шанс вплинути на цей процес. Заяви Києва й Брюсселя ще не були юридичним документом, тому Путін і намагався «дотиснути» Україну в особі її президента-олігарха.

Через бездарні або злочинні дії керівництва АТО українці понесли важкі втрати, що  спровокувало Путіна продовжувати робити ставку на тиск методом війни. Власне, в усі часи, зрада і груба військова сила були головними козирями російської імперської політики.

Кожна помилка Порошенка  є  заохоченням для Путіна продовжувати тиск. Кінцева мета цього тиску – інфікувати Україну раковою пухлиною «федералізації». Обов'язок президента України – за жодних обставин цього не допустити. Питання залишається відкритим: «Чи зможе?»

Путін загнав себе в політичний куток. У нього немає стратегічної перспективи. У Порошенка перспектива поки що є, і дуже гарна. Але він почав  заганяти себе в куток. Дуже скоро, схоже, відступати обом буде нікуди. Відступ означатиме стратегічну поразку однієї з сторін.

Порошенко й Путін зійшлися в політичному Сталінграді.

Фаза друга. Політичний Сталінград Путін vs Порошенка. Битва за «статус»

Визначальний фактор

Обраний президентом РФ четвертий шлях, за яким розвиваються події в протистоянні «Сталінград Порошенка і Путіна», підійшов до фази, після якої Путіну, за словами героя відомої кінокомедії, – або в ЗАГС, або до прокурора.

Подальші варіанти розвитку подій і кінцевий результат конфлікту у вирішальній мірі визначатиме економіка. Це фактор, який не може собі дозволити ігнорувати головний ініціатор і спонсор війни – Путін.

Економіка визначає рівень соціальної стабільності в країні, від якого залежить міцність влади – найбільшої цінності для Путіна.

Про Порошенка з Яценюком у цьому відношенні годі й говорити. Якщо вони й далі «гратимуться» з економікою – то навряд чи протримаються у владі хоча б три роки.

Позиції й перспективи Путіна

Стратегічна ціль Путіна в цій війні – не допустити реалізації глибоких економічних реформ в Україні, модернізації економіки й створення базису для суттєвого підвищення рівня життя українців. Простіше кажучи – не допустити перетворення України в передову заможну державу.

Передова й заможна Україна – це щоденна демонстрація ущербності російської влади. Це країна, якою Росія не зможе маніпулювати. Це крах владної системи Путіна.

Щоб провести реформи й при цьому «не зірватися в піке» – потрібні гроші. Українська казна з відомих причин майже пуста. Уся надія – на фінансову допомогу МВФ.

Якщо Путіну вдасться «спустити в унітаз» гроші МВФ для України – справу буде зроблено. Захід відвернеться від України, реформи проваляться, економіка остаточно деградує, життєвий рівень українців  погіршиться. Український плід звалиться до ніг Путіна.

Загальна тактична ціль Путіна – запровадити механізм, який, з одного боку, змусив би Україну витратити кошти МВФ без будь-якої користі для реформ і модернізації, з іншого боку – звільнив би економіку Росії від санкцій і величезних додаткових витрат.

Сама по собі війна в Донбасі це завдання не вирішує. Вона дорого коштує Україні – але не в тій мірі, як потрібно президентові РФ. І головне – економічні втрати самої Росії такі, що вже через півроку-рік проблеми Путіна можуть набрати катастрофічного для нього характеру.

Довго воювати в такому режимі Путін не зможе. Йому потрібен інший механізм. Варіант Донбасу в статусі другого Придністров'я, а тим більше другого Криму, неможливий. Бо він не вирішує проблем Путіна, а лише значно їх загострює.

Максимум через рік у Росії  виникнуть передумови для нової «Перебудови» або навіть нової Жовтневої революції, якщо до санкцій, нафти нижче 80 доларів і Криму, Путін додасть ще й дотаційний і зруйнований Донбас.  Ви можете  згадати про рейтинги Путіна, але  наприкінці 1914-го рейтинг Миколи ІІ був не меншим...

З того ж розряду є й варіант «південного коридору».  Проте витрати на його утримання можуть значно перевищити вигоди від сухопутного сполучення із Кримом. Але механізм, який конче потрібний Путіну, існує.

Першочергова тактична ціль Путіна, на яку спрямовані всі військові дії – «федералізація» або «особливий статус» Донбасу.

За такого механізму утримувати дотаційний і зруйнований Донбас буде Україна, а де-факто управляти Донбасом буде Росія.

Таким чином, Путін виправдовує свої попередні агресивні дії – усе заради «справедливого» миру, – знімає з Росії санкції, знімає необхідність утримувати дотаційний зруйнований Донбас. І створює в Україні «чорну діру», яка безслідно поглинатиме мільярди з українського бюджету.

З такою «чорною дірою» українці можуть і не мріяти про сильну економіку й заможне життя.

На даний момент Путін завершує формування передумов для реалізації такого сценарію.

1. Завдяки псевдо виборам  з'явилися «повноважні» і «незалежні» політичні фігури, які, як видавалося, зможуть виставляти умови Україні на переговорах.

2. Закінчується жорстка централізація й контроль у рамках «ДНР» і «ЛНР», щоб ніхто з місцевих польових командирів не зміг «співати не в унісон».

3. Сформовані потужні військові формування на території Донбасу й на кордонах України, основне завдання яких – довести до максимуму психологічний тиск на Україну й змусити її вибрати «менше» із двох лих.

Російські війська цілком можуть розпочати масштабні бойові дії на Донбасі. Але метою цих бойових дій, знову ж таки, буде не захоплення великих територій за межами Донбасу.  Змусити Україну сісти за стіл переговорів із метою досягнення «особливого статусу» на путінських умовах. А заодно, якщо вдасться, захопити більшу територію Донбасу, на яку Росія хоче розповсюдити «особливий статус».

Таким чином, створення «ДНР» і «ЛНР» як суб'єктів української федерації, Путін фактично завершив. Назви й форми можуть бути інші. Суть – незмінна.

Тепер його ключове завдання – «втюхати» самопроголошені республіки Україні.

 Є дуже показові моменти. після грізних заяв керівництва «ДНР» і «ЛНР» про повний розрив з Україною неодмінно слідують заяви про велике бажання сісти за стіл переговорів. Після гучних заяв про повне ігнорування українських законів – не менш гучне обурення із приводу можливої відміни закону про «особливий статус».

Путіну дуже потрібен цей статус. Але порошенківський варіант закону його не влаштував. Причини, скоріш за все, наступні:

1. Путіну потрібне закріплення «особливого статусу» конституційним законом, а не звичайним. Мотиви зрозумілі.

2. Дія закону не повинна мати обмежень у часі.

3. «Статус» має поширюватись на значно більші території Донбасу.

4. Повноваження проросійського керівництва територій з «особливим статусом» мають бути ще більшими.

Але в цілому закон про «особливий статус» Донбасу в складі України на російських умовах – це і є кінцева мета Путіна. Усі інші варіанти роблять його величезні зусилля й втрати марними.

Час усе сильніше грає проти Путіна.

Кожен день війни висмоктує з російської економіки мільярди доларів і наближає межу, за якою – соціальний вибух. Однак, на відміну від України, за спиною Путіна немає МВФ і Заходу.

...А тим часом Китай мудро чекає, поки по річці попливе труп ворога.

Позиції й перспективи України

Ціль України очевидна – вона діаметрально протилежна путінській. Але існує велика проблема – на практиці цілі України й цілі українського керівництва дуже часто не співпадають. Особисті політичні й майнові інтереси в більшості випадків перемагають. Так було при Ющенко, так було при Януковичу, так залишилось при Порошенку.

Путін легко «розвів» самовпевненого Порошенка – мова йшла виключно про односторонні поступки України. Якщо ти виграєш – забираєш 100% мого багатства, а якщо програєш – забираєш тільки 50%. Апофеозом став одіозний закон про «особливий статус» окупованих територій.

Стратегія, обрана Порошенком, не має жодної перспективи. Причина все та ж – економіка. Вкладати великі кошти в регіон, контроль над яким чисто умовний – абсурд.

Коли місцева влада відомої «якості» фактично контролюватиме прокуратуру, суд і міліцію – про рівень корупції можна не говорити. Будь-яке намагання Києва навести елементарний порядок відразу викличе істерику Кремля – мовляв, Україна порушує умови миру. А російські танки – на відстані декількох годин ходу.

У такій ситуації солідний бізнес на великі інвестиції не піде. Доведеться брати гроші з бюджету. В якому стані український бюджет – говорити зайве...

Тому реалізація закону про «особливий статус» – прямий шлях до третього Майдану.
До того ж, за кошти українського бюджету вирощувати й зміцнювати нове покоління місцевої антиукраїнської еліти – злочин перед українським народом.

Фактичний програш Порошенка на парламентських виборах 2014 року вселив обережний оптимізм. Втративши контроль над Радою й главою уряду, Порошенко втратив можливість приймати волюнтаристські рішення, які є дуже сумнівними з точки зору інтересів України. «Особливий статус» територій Донбасу – саме з розряду таких.

По-перше, уже сам по собі «особливий статус» – заохочення до агресії проти України. Хочеш чогось добитися від України – візьми автомат. Чим більше стріляєш – тим більше отримаєш. І при цьому нічим не ризикуєш – потім тебе контролюватимуть прокурори, яких контролюватимеш ти сам.

Якби Порошенко і Яценюк були державними діячами дійсно вищого рівня, вони розуміли б рівень небезпеки цієї системи.

Принцип «хочеш чогось добитися – візьми автомат» дуже легко й швидко перекидається на відносини всередині країни. Де гарантія, що незабаром інші регіони або соціальні групи не захочуть отримати «особливий статус»? А засіб відомий – автомат. Тим більше, що держава-сусід подбає, щоб проблем з автоматами не було...

По-друге, «особливий статус» не має під собою засадничих принципів.

Якщо його елементом є особливе право на рідну мову – тоді він обов'язково має розповсюджуватись й на українців у Росії. А відтак це може вирішуватись виключно у форматі Україна-Росія, і аж ніяк – у мінському форматі.

Якщо мова йде про збільшення соціально-економічних повноважень місцевих громад за європейським зразком – тоді «особливий статус» мають отримати всі регіони України.

Найгірший спосіб протистояти тямущому вовку – повернутися до нього спиною. Якщо вовк бачить спину – відразу розуміє, що перед ним не супротивник, а здобич. Тож іти на односторонні поступки – найгірший спосіб протистояти Путіну. Для нього це сигнал, що треба «додавити» жертву….

Шлях до перемоги над Путіним – контрвимоги «особливого статусу» для українців у Росії.

Нехай тоді він пояснює Європі і всьому  світові, чому сам категорично відмовляється робити те, чого за допомогою танків вимагає від України.

Головне – не фінансувати неконтрольовані території й максимально берегти українських бійців на передовій.

Усе інше за Україну зробить зґвалтована російська економіка...

Фрілансер Валерій Зміївський