ФІЛОСОФІЯ ПРОРОКА  
 
Пророк. Роман / Олесь Ульяненко. – К. Український пріоритет, 2013

ФІЛОСОФІЯ ПРОРОКА  
 
Пророк. Роман / Олесь Ульяненко. – К. Український пріоритет, 2013
 
175-сторінковий “Пророк” Олеся Ульяненка я прочитав за пів ночі. Ще чверть ночі думав про цей останній у житті письменника роман, а вже на світанку наснилося щось містично-ульяненківське.
 
1. “Галактика черепної коробки”
 
Даремно літературні критики кажуть, що Ульяненко щось там не дописав, чогось не договорив. Звісно, щось таки та й не дописав і чогось таки не договорив. Але все, що треба було, Олесь сказав. Його пророцтв у своїй вітчизні явно не почули, а його метання між Богом і падлюцтвом життя мало кому цікаві.
Життя – це історія людей, а не фактів чи подій. Факти і події лежать на поверхні, але через них навряд чи усвідомиш сутність життя. Мабуть, Ульяненко це розумів краще, ніж будь-хто. І хоча література – це завжди історія людини, а, значить, історія життя – все ж чимало письменників збивається  на голу публіцистику. Здається, все на місці в тому чи іншому творі, але нема родзинки, яка би вирізняла твоє від іншого. В Ульяненка така родзинка була і залишилась у його творах навіть після його смерті. Буває, що з відходом письменника  зникає те неповторне, що було в його творах. Це метафізика чи містика, назвіть як хочете, але так є. Ульяненко все своє залишив нам. Це ознака геніальності, а не письменницького таланту.
У “Пророці” Ульяненка, як і в інших його книжках, поруч мирно уживаються різні тексти.
Ось цей:
“Цілу годину менти гамселили по цистерні, а потім повитягували дівчат і трахали раком, в рота, в усі дірки на наших очах, а ми стояли на колінах із заламаними руками, відхаркували кров’янку зі слиною. Нарешті, коли ментам набридло розважатися і вибивати нам зуби, вони взялися за сраку Ллойда: пещений мажор, з небесними очима і пухнастими віями, під драпом видався блюстителям закону вартим їхньої уваги. Вони й взялися за нього. На диво, він не дуже й пручався. А я, обіпершись на цистерну, ковтав гірку слину, майже не думав про Ллойда, а чекав на свою чергу. Але до мене черга не дійшла. Несподівано синє небо, з білим ангельським розкриллям хмар, прорвалося дощем і градом, і менти полізли на перекур до своїх уазиків”.
І цей:
“Спочатку те, що ми називаємо смертю, діє на нас звіддаля, і ти більше піддаєшся натовпу, що голосить, плямкає за своїми законами. Нічого так не облегшує людину на перший час, як смерть ближнього. Відчуття втрати приходить із усвідомленням, що ти не можеш полаятися з тим чи іншим членом своєї родини, бо він десь у землі, на небі, в пеклі чи в раю, якщо все це існує у галактиці вашої черепної коробки. Це якщо ви відкинули Бога і зараз ганчіркою бовтаєтеся на вітрові, мокрою нікчемною ганчіркою”.
Здається, різні тексти, і писали їх не схожі один на одного люди. Але це Ульяненко, бо в кожного з нас закладені різні світи, і ми на свій смак і вибір можемо по парних днях  проживати в одному світі, по непарних – в іншому, а по неділях – узагалі відключитися від будь-якого зі світів.
Звичайно, Ульяненко протипоказаний шкільній програмі, і це вам скаже будь-яка комісія з моралі, одна з яких завела письменника в могилу. Але саме шкільна молодь – звісно, з числа тих, хто взагалі чув про Ульяненка, - є найбільш вдячним його читачем. І, звісно ж, знову з числа тих, хто вміє і любить читати, бо саме читання в наш час для абсолютної більшості стає недозволеною розкішшю. Саме з таких “школяриків”, нинішніх і минулих, писав Ульяненко “пророків”. І не тому, що вони повсякчас миготіли перед його очима. Це було і його життя, в якому він варився і від якого вже не міг відмовитися, навіть якби цього й хотів… Так ось, ці дітлахи, які все-таки дориваються до творів Ульяненка, вишукують насамперед “полуничку”, не розуміючи, що втрапили до пастки – пастки філософських роздумувань Ульяненка, який, звісно ж, був пророком української літератури. Виборсатися з цієї пастки вже неможливо – і філософія Ульяненка стає твоєю, його очима ти починаєш бачити життя. Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете.
 
2. “Чому пророк прихистив бандюгу?”
 
Сам пророк у романі Ульяненка є. Ось що про нього пише автор:
“Озеро блистіло, як лисина мера міста. Чомусь вирішили так… Хай буде озеро. Там і очуняв завошивлений придурок. Він не вірив ні в що, і ніщо не вказувало на те, що він пророк. Навіть і в голову не приходило. У нього жбурляли недоїдками, свинячим гімном, свистіли над вухом свистульками шестирічні діти. Вночі він пробирався на городи і їв, що попадало під руки, а потім повертався до озера, де збудував справжню халабуду (в народі такі будівлі називають “врем’янками”). Вошей не позбувся, ба навпаки – складав їх у залізний ящичок, і щось гундосив собі під носа. Тільки очі у нього були дивні. Світлі, з тонкими золотавими цятками. Ось так. Він сідав над кручею і, як його давній предок, саме тут і чекав. Він точно знав, чого чекати. З нього потроху облазили струпи і шкіра. А говорити він вчився у свого відображення. Так промайнуло три покоління, і він заговорив якісь невиразні слова, радше це можна було порівняти з бульканням риби в акваріумі, а точніше – в посудині, куди всипали солі”.
Ми так і не дізнаємося, що Ульяненко хотів зробити  зі своїм пророком, бо роман залишився незакінченим. І про яке таке пророцтво йдеться? Чого ми ще після Нострадамуса не знаємо? Та й, знаючи пророцтва Нострадамуса, чи усвідомили ми їх, чи зробили хоч крок, аби убезпечити своє майбутнє? Філософське питання, риторичне… Новітній Нострадамус у виконанні Ульяненка теж навряд чи достукався би до мізків людей.
“Половина, ні, більше половини населення на цьому кутку колись монументальної країни сперечалися, але таки доходили висновку, що то був пророк, - пише Ульяненко. – Але тоді чому він прихистив бандюгу?”. І знову риторичні запитання  від письменника, від літературного героя і ще від когось, бо повіствування ведеться від імені багатьох осіб, і ми не завжди помічаємо це.  “Ви що, хіба не помітили, що цю історію розповідають три різні істоти?” – лукаво запитує автор.
Немає більшої небезпеки, ніж переповідати ульяненківські тексти. Зрештою, це й неможливо зробити, бо сюжет як такий в Ульяненка – це щось ефемерне, вхопишся за одну ниточку, а вона вже порвалась, хапаєшся за іншу, й на тебе чекає та ж невдача. Ні, якісь пунктирні сюжетні лінії є, аби читач узагалі не заблукав.  І все ж те, про що пише Ульяненко, я би назвав поезією душі. Якщо хочете, поезією його душі, бо не всім до вподоби можуть бути матюки чи натуралістичне зображення дійсності. Але душа не є матеріальною субстанцією, і тому навіть усе лихе і зловісне перетворюється в неї на поетичне. Це інший зріз, це інакше бачення, - і без цього Ульяненка не зрозуміти.
Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете…
 
3. “У Всевишнього немає випадковостей”
 
“Я занурився у вже читані газети і дозволив собі викурити свіжу гаванську сигару, розгойдуючись у плетеному з рогози кріслі-качалці. В одній колонці було написано, що чорна жінка народила трьох білих немовлят. Я пихнув димом. Дітям добре, хоча… Як пощастить. Далі… В мені натягнулася металева пружина страху, відразу до нудоти. Болівійські терористи, одягнені в сорочки з набитими на них зображеннями Че, загнали цілу футбольну команду в трейлер, заставили роздягнутися. Через деякий час їх вивели, поставили усіх на коліна й поодинці розстріляли. Лишився один живий, але тяжко поранений футболіст. Вижив і розповів усю цю паскудну історію… Але мене зачепило інше: жінка, що вродила трійцю білих барбосів. А про розстріл болівійської команди… Жарт? Мабуть, спочатку вони гадали так. Дванадцять дужих мужиків, фонтани мізків і крові. Тоді стояла помірна погода… Все якраз для матчу.
Нічого путнього з цього світу не вийде. Одні вважають, що і наша земля є пеклом. Про це не можу нічого сказати”.
Ульяненко є майстром есеїв. Фактично всі його твори є есеями, тому так важко виокремити сюжети. Як я вже казав, переповідати Ульяненка – марна справа, і той, хто намагається це робити під маркою критично-літературознавчих статей, переповідає не Ульяненка, а когось іншого.
В Ульяненкові важливішим є навіть не те, про що він пише, а сам дух, душа. Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете. Здається, Ульяненко навмисно згущує фарби, аби показати нікчемність життя. Насправді життя набагато нікчемніше, ніж це може вибудувати в своїй уяві будь-який письменник. На квадратний сантиметр площі його романів убивств випадає середньо-статистично більше, ніж є насправді. Він ніби пришвидшував свою смерть, і вбивство його самого стало квінтесенцією філософії пророка. Автор живе своїми героями. Запрограмовуючи їхню долю, робить зліпок свого життя. Задумуючи нове творіння, вже ніколи не може розпрощатися з попереднім. Мабуть, у випадку з Ульяненком підтверджується ця непересічна істина.
Ще одна важлива істина – пошук Бога. Кожний іде до нього своїм шляхом. Навіть заперечення Бога – шлях до Нього. Як відомо, Ульяненко шукав Бога в буддизмі, але в “Пророці” його літературний герой кидає фразу, яка це заперечує. “Ні, я не був таким, вам ніяк не дотямити, що мій голос схожий на комариний писк. Це не буддизм. Я звірявся, точно кажу: звірявся”. Мабуть, уже неможливо увійти у внутрішній світ Ульяненка, аби підтвердити чи заперечити цю тезу.
Ульяненко показує шлях пророка від просто молитов до віри:
“Він багато натерпівся. Тільки сушив мізки молитвами. І хтось помалу стирав його пам’ять, доки не зробилося завошивлене чудо, що вирило нору, і рівно о п’ятій виповзало і чистими синіми очима  дивилося на схід, а потім і на захід.
Він сидів під градом, під дощем, під снігом і все бурмотів щось схоже на молитву. Коли заходило сонце, він забирався у свою нору. Одного дня він виліз із нори  й побачив, що вода зробилася біла, як попіл. Він довго морочився, витягуючи кліща. А потім знову сів, і два ворони зависли просто так над його головою, і це вже не була випадковість. У Всевишнього немає випадковостей. Так він прийшов до віри. Став гризти зубами землю і жбурляти камінням у всі боки”.
Мабуть, якби Ульяненко ще пожив, то написав би геніальний роман про віру і про шлях людей до віри. Не треба бути алкоголіком, щоби з натуралістичною точністю описати стан алкоголіка. Але чи можна бути невіруючою людиною, аби з натуралістичною точністю описати шлях людей до віри в Бога? Ми часто принижуємо себе власним буцімто невір’ям у Бога, хоча насправді, можливо, віримо в нього глибше, ніж ті, хто вважає, що буцімто вірить у Нього.
На Ульяненкові шлях пізнання таїни віри в Бога не зупинився. Зупинився лише шлях Ульяненка в земному житті. Процес пізнання завдяки йому триває без нього. Можливо, люди лише тоді відходять до Бога, коли пізнають його, хоча й не усвідомлюють цього. Назвіть це метафізикою чи містикою – як хочете.
 
4. “З зашитим ротом, зашитим шкірою з власної сраки”
 
Боляче спостерігати за письменниками, які змушені коритися дурості літературних редакторів, аби лише їхній твір був надрукований. Інколи з цього виходить твір літературного редактора, а не письменника, настільки правка відрізняється від оригіналу. В окремих випадках це виправдано, тому що бувають такі малограмотні графомани, що вам і не снилось. Але зазвичай маємо типову профанацію, коли літературний редактор (а ще гірше – коректор) мають себе за неперевершеного авторитета, для якого письменник є випадковою людиною, нулем без палички, що, здається, взагалі можна без нього обійтись.
Особливо образливо за письменників мертвих. Вони вже не можуть дати по носі чи просто подалі послати тих, хто з їхніх творінь намагається зробити – хоче цього чи ні – посміховисько.
Читаючи “Пророк” Ульяненка, щоразу зіштовхувався з елементарними помилками в тексті, мимо яких не зміг би прошмигнути будь-який учитель української мови та літератури, а не те що літературний редактор чи коректор. Назбирав чималеньку як на 175 сторінок колекцію цих невиправданих помилок. Ось лише частина з них: “до” замість “то” (стор. 12), “влаштували” замість “влаштувати” (21), “годинникам” замість “годинниками” (35), “тож проти клички Вуж він не мав нічого проти” – взагалі неоковирно (42), “завжди тонкою пелериною висів тонкий аромат кави” – з тієї ж опери (44), відсутність “в” між словами “зійтися” і “одній” (55), “Бищовцем” замість “Бишовцем” (61), “сентементальнішого” замість “сентиментальнішого” (63), зайва кома у фрагменті “облив гасом, і ще довго дивився” (65), “з’єднанні” замість “з’єднані” (68), “прив’язна” замість “прив’язана” (71), “починаєте” замість “починає” (72), “зверещала” замість “заверещала” (73), відсутність коми у реченні “Ми вийшли з бару “Баранячий ріг” і Гиря відразу заорав писком у купу лайна” (75), “мне” замість “мене” (76), “буде” замість “будете” (77), “колотівкою” замість “колготівкою” (83), “армерикано” замість “американо” (83), відсутність тире  - “Хлопці подбають про тебе. І знову зайшовся сміхом” (99), зайва кома у реченні “Тихо він прийшов, і зник, як тінь” (100), “з’явися” замість “з’явився” (132), “набитим” замість “набитими” (135), неоковирне “з зашитим ротом, зашитим шкірою з власної сраки” (137), “тиждень два” – без дефісу (150) – і так далі, й тому подібне. І це лише те, що кинулося в очі, без спеціального занурювання в текст.
Ні, Ульяненко все-таки потребує більшої поваги до себе. Хоча б з огляду на йогу метафізику чи містику – як хочете.
 
5. “Троянди любив сам Христос”
 
Роман “Пророк” Ульяненко присвятив Євгенії Чуприні. І приписав – “з любов’ю”. І далі: “Якщо ти скажеш, що це – закінчення, то знай: дорога до Бога тільки розпочалася”.
Він ще прагнув пройти свою дорогу до Бога і довірив своє сокровенне жінці, яка нині несе його хрест.
Ульяненко снує свою розповідь і час від часу згадує ту, кому присвятив роман. Чи це все-таки літературний герой робить замість нього? “Я розповім тобі, мила, казку, ходімо зі мною…”. Або: “Я – Маркідон Схлипа. І то можу натараторити всілякої всячини… Колись, перед тим, як ти підеш туди, куди велено, то я розповім тобі, моя кізонька…”.
Червоною ниткою через роман, як би сказав маститий літературний критик, пролягає образ троянди. “Троянди пахнуть однаково перед грозою”. “Троянда” – один із есеїв роману, що закінчується так: “Йому вже десять років не снилися сни. Ні кольорові, ні чорно-білі. Навіть якби його хто запитав, то він би мовчав, що кожної ночі бачить, як із зеленого бутона троянди розпускається диво на тисячі кольорів. Він сам не знав, до чого б це, але гадав, що то добрий знак. Так, троянди любив сам Христос. Йому взагалі подобались квіти”.
Троянда і Бог – улюблений образ Ульяненка.
“Богу однаково, чи ви молитеся зі спущеними штаньми, сидячи на позолоченому унітазі. Головне – щирість і віра. Запахи в метро, запахи мастила, запахи жасмину та троянд, друже, замикаються колом. А от коло є Бог. Ні, ні, не вилуплюйте зіньки, а краще готуйте труни: одні для хороших, інші – для паскуд. Я все бачив… Знаєте, про кого я? Ні? Напевне, Бог зліпив з однієї глини Адама і Єву. Їх точно витурили з Раю за інцест. Так ось. Це не троянди. Це кров Спасителя.
Ви помітили, що ми різні і говоримо по-різному? Здогадуйтесь, хто, як, коли -  і все. Це дуже просто: думати і страждати. Солодке слово: страждання, - воно робить людину чистою і прозорою, як скло”.
І це теж – майже про кохання, як освідчення у коханні:
“Лєнін говорив Крупській: “Я умру, а трава зелена, дерева – лишаться? Не може бути. Надюшенька, не може такого бути, воно все піде зі мною!” – і плювався червоною ікрою. - “Не може бути, не може бути…”. Напевне, Надюша намагалася сказати Іллічу, що світ досконалий. І що світ належить  не тільки першому чи другому Інтернаціоналу. Хоча з її базедовими очима і з висохлим мозком вождя світового пролетаріату нікуди було подітися, - довелося скинути двоголового орла, замінити цього калікуватого бройлера на зірку. У всьому є свій сенс і своя доля. Експеримент не вдався всохлому вождю пролетаріату, проте рябий і вусатий Коба склеїв велетенську державу. Це все треба було пройти. Як Чорнобиль, як перше кохання, що ти шукаєш у кожній жінці… А, та що там розмазувати соплі: сексу в нашій забутій країні не могло бути. Ми, потенційно законсервована нація, гадали, що в майбутньому вибухне наднова зірка. Але холера ясна: всі вони були латентними віруючими. Лєніна погубив мозок, а Коба створив велетенський шалман…”.
Ось така метафізика чи містика – як хочете.
 
6. “Страх чужої людини”
 
Ульяненко – афористичний. Його філософія не лише пророча, а й образна. Вона не просто запам’ятовується, а й спонукає розум до дії.
“За чим приходять у цей світ? Промучитися і мирно померти”.
“Кохання – це фуфло, над яким кружляють гроші і тваринне злягання. Ось вам і вся любов. Бабло і трах. За цим і жерти не встигаєш”.
“До грязюки людина швидко звикає, а потім обмийся піди”.
“У кожного своє щастя”.
“Ходять у ганчірках і готові пожертвувати останніми штаньми, щоб полетіти в космос”.
“Чекайте нового Вавилона, де люди жертимуть власних дітей, саме так, шановна пані, але я мушу зазначити, що криза – у ваших гнилих мізках. І тельбухах”.
“Так, світ виправдовують гроші і слава, а ще смерть, котра пантрує за першими двома”.
 “Починалося все це діло досить пристойно, але щось гниленьке підточувало мешканців. Фільми для дорослих. Далі індійського кіно їхній інтелект не сягав. Та й навіщо? Маса є маса. Ті, хто пруть на закони, косять дуби в Сибіру. Або прокидаються, а голова лежить на тумбочці. Тут не до жартів…”.
“У світі все врівноважене. Гітлер розстрілював калік і дебілів, але природа збалансовувала і вертала число загиблих… а-а, я все не про те…”.
“Люди зліплені з двох половинок, які часто тягнуться в різні боки”.
“Ніхто не хоче помирати наглою смертю. Усім подавай вічну любов, вічне життя. Це наркотик, вищий за владу. Ганчір’я, золото, всілякі прибамбаси – це лише слід,  дорога до влади чи від неї, ти можеш, люба моя, складати анекдоти про Бога, але розумнішою ти від того не станеш. Що ти скажеш Творцю після смерті? Я сам не знаю, але хоч боюся. Коли тобі за сорок й обвисає шкіра з целюлітом, наче вичавлений мандарин…”.
“Кохання починається з нічого, як вітер, чи як загусле повітря”.
“Коли ти ловиш печаль, то не помічаєш номерів будинків, назви вулиць. Під старість ти можеш дозволити собі лагомитися частинками життя. Тут тебе і відловлює велетенське ніщо. Натовп є натовп, на те він і натовп, щоб не полічити людей…”.
“Початок – це завжди вічне падіння донизу”.
“Стукачем треба народитися, і щоб родовід був відповідний, як в оленя – роги”.
“Гітлер – хлопчик у батистових трусиках супроти рябого параноїка Сталіна”.
“Є речі, які не можуть існувати, як змія не може вжалити свій хвіст”.
“Ви думаєте, що я вірю усім цим пи…дуватим вигадкам щодо числа 666, тринадцятого числа  і п’ятниці? Це людині властиво поставити  все з ніг на голову, хоч усцись. Тому я й існую. І я, Схлипа, влажу в мізинного пальця, щоб якось вплинути на дурнуватих людей. Я живу довго, і ще житиму й житиму. І коли я сердитий, то лише тому, що мій шлях далекий, довгий і ніколи не закінчиться, як людський ідіотизм. Цього разу помилився. І це означало для мене початок кінця, щоб зустрітися нарешті з Богом. Да, бідний Робінзон Крузо. Аби він знав, то краще б трахав диких кіз. А так людські забобони привели його до П’ятниці, тобто, зміюка таки вкусила свого хвоста”.
“Раціональність притаманна котам. Да, я це помітив”.
“Доволі все прекрасно складається у безкінечних мандрах людськими галактиками, але кожного разу доводиться відбиватися від надокучливих і прожерливих голубів. З воронами легше. Ті крекчуть, мало говорять, а як ведуть балачку, то по суті. Вони живуть так довго, що ви уявити собі не можете. Один бачив, як розпинали Христа, і він злодію, що кепкував над Сином Божим, виклював очі”.
“До смерті не звикають і не лякаються; страх – в її очікуванні”.
“Страх чужої людини”.
“Люди помирають: законний процес. Еволюційний по-своєму. І законна мудрість: кому належить повіситися, той не втопиться”.
“Тимчасове перетворилося на вічність”.
“Безпритульні пси з людськими очима”.
Ось це та інше – філософія Ульяненка. Вірніше, його літературних героїв. Ні, не так: це філософія Ульяненка, перемелена його літературними героями. І хоча все сплелося, все ж, за уважного читання, можна розрізнити що і кому належить. Читво (від слова читати, а не чтиво) ніби без героїв і сюжету, як каже не заглиблений в Ульяненка читач, але сюжет є – бодай на рівні відчуттів, і герої, літературні герої, теж є, - кожний зі своїми характерними ознаками. Тільки до всього цього слід підходити з точки зору метафізики чи містики – як хочете…
 
7. “Бог поруганим не буває”
 
Пророк Ульяненка загинув у вогні, пройшовши шлях від молитви до віри. Не кожному це дано – навіть на рівні усвідомлення.
“І Антиквар бачив, як корчиться дротиною людське тіло, тіло того чоловіка, що жив у норі. Палало пів містечка: з кішками, собаками, свиньми, з усіма. Антиквар флегматично протирав окуляри і говорив: “Достобіса, я ж про це знав…”. Він задумався, розвернувся спиною; чорним карликом виділявся  на тлі язиків полум’я, що дрібними чортиками танцювали румбу; якийсь п’яниця, спустивши штани, під рев вогню співав “Циганочку Раю” і поливав зі свого природного брандспойта вогонь навколо”.
І ще про пророка:
“Він сидів і вчився думати. Над водою завжди легко думати. Вода життя. Вода мудра, як і їхній волхвар. Але що частіше він запитував себе, що буде далі, то понуріше хилитав кошлатою головою і прицмокував пухкими, як у манекенниці, губами.
Ходили чутки здалеку, що є такий волхв, який ходить по воді, лікує людей, повертає з Валгалли… А потім його розіпнули, як шкіру кролика на рамі, а на третій день він піднявся живий і сам пішов на небо. Диво”.
І ще:
“Спочатку ми подумали, що це шиз. Але він вирив собі у глинищі нору, чекаючи моменту, щоб збудувати хавиру. Я тільки тиснув, але відразу – по мармизі. І зареготав. Тицьнув так, що з кривого, почорнілого рота бризнула слина, а його крик рвонув повітря, аж повибивало сірку з вух що у віруючих, що в нехристів. “Бог поруганим не буває”. Нас заціпило. Наче хто підвісив нас у повітрі. Після цього ми відчепилися від нього…”.
Наївно ставити знак рівності між Ульяненком і пророком. І все ж, як на мене, Ульяненко писав  пророка саме з себе.
Роман “Пророк” не лише не завершений, але й не надрукований повністю. Євгенія Чуприна стверджує, що має три частини роману, які не увійшли до публікації. За її словами, є сумнів, що дещо з надрукованого належить Ульяненку. Крім того, вона вважає, що частини роману переставлені місцями. Чесно кажучи, в мене теж виникало відчуття, коли читав роман, що в окремих місцях є щось штучне, не притаманне Ульяненкові, а також що нема логіки подій. Ні, звичайно, є літературний прийом, коли, скажімо, герой спочатку помирає, а потім народжується, але ж до Ульяненка це не повинно мати жодного стосунку.
Взагалі мені здається, що триває своєрідне змагання за Ульяненка. Склалося декілька груп його прихильників, і кожна тягне ковдру на себе. При цьому маємо мало щирості, а здебільшого – роздуті амбіції тих, хто прагне приватизувати ім’я Ульяненка, ніби це можна зробити в принципі.
Багато читачів скаржаться на неприйнятність манери Ульяненка. Мовляв, при всій повазі до нього вони не можуть до кінця дочитати його книг, в тім числі й “Пророка”. А Ульяненко і не писав у білих рукавичках. Він показував сліпцям під мікроскопом, що ж насправді відбувається навколо. Подібними міні-історіями вщерть переповнене наше життя, тільки Ульяненко дивився на це очима художника-творця.
“Його звали Абі. У нього гниле міжніжжя, заїдала товстуха; дружина і четверо золотушних дітей. Потім ще вилупилося четверо. А потім почалось безробіття і, найменшу, Клару, продали циганам за п’ятсот баксів. Клару оглушили хлороформом і простою пилкою обрізали ноги. Зараз вона сидить на Майдані Незалежності, під добротним червоним домом, із відсутнім поглядом просить милостиню. Іноді мене перевідує (переслідує? – А.В.) думка, що ми давно в пеклі, давно померли, а Господь Бог тим часом переглядає кіно нашого життя. Ну, звісно, що це єресь. Але по-своєму приваблива. Я влаштувався досить зручно, а до решти… Решта мене не обходить, як засмальцьований єврейський анекдот про Сару і Мойшу. Нехай, як сам захоче. Тож його звали Абі і жив він на Шулявці, де Костя Дикий пропоров фінкою йому живота і сам здався в мусарню, звідки його в три шия вигнали, шоб не бздів у повітря. На четвертий день по тому він тихо знявся і чкурнув, як зайці ноги роблять: хто його зна, куди.
Але перед тим він купив армійського рюкзака, взяв плаский пістолет системи Маузера, пішов легкою ходою по Хрещатику і невідь чому та навіщо зупинився  перед Кларою. Вона підняла руку і вказала на захід. І він зібрав усі свої лахи та подався на захід. Наступного дня щось здавило йому груди й Абі сів на електричку та дістався містечка Т. Був сухий серпень. Сидячи у м’якому кріслі, Абі думав, що ось він вирвався, й за вікном синя гладь волошок, причесана вітром. Там, там буде нове життя. І нічого, не без голови, голову ж не оставив. А що Клара? Так загнулася би від недоїдання, лейкемії, СНІДу. Треба сказати, що обидві сторони мали рацію: вижити чи здохнути. А Клара: “Трохи посиджу, а через рік, барон сказав, що у мене виросте нова нога”. Нічого страшного… Матвій продав чотирьох своїх. Усіх чотирьох. І зараз сам, як барон. От, йо, знову пищить у вусі.
А в купейному добре пахло, і квіти за вікном, поїзд весело хилитався, й у Абі в черепушці радісно захлюпали мізки”…
…Пом’янемо Олеся Ульяненка у своїх молитвах.
 
5 січня 2014 року