Фенікс

Силует його ледь-ледь із жаринок малювався на тлі апокаліптичного бозна чого. Йде, як ніби хитається мляво, кудлатий по псячому, обличчя чорне від сажі, диму та попелу.  Як то Фенікс народжується із полум’я. Звисає на грудях респіратор трофейний, подарований афганцем як відзнака завзяття, звисає та аж підстрибує на ременях. «Що там?» - питаю. «Секс, драґс, рок-н-ролл» - кидає до мене у півоберта – «Рвонуло поряд» - каже. Дивиться з-під лоба поглядом вовчим. Бачу, око одне сльозиться… заділо.

Молитви зі сцени лунають; третю годину вже, здається, не вщухнуть. І нібито підіймати дух бойовий мають, а навпаки ж – лише пригнічують. Та хто вже на це увагу звертає? Б’ємося, працюємо як мурахи, як механізм єдиний, кожен своє місце має, кожен знає його і сам знаходить. А пальці вже кригою пішли у товстих рукавицях, так і застигли ніби тримаючи досі мертвим хватом мішок з бруківкою. Дихає Фенікс важко, глибоко ковтає морозне повітря впереміш із пилом, снігом, потріскуючи на зубах пластівцями попелу. Втупив погляд свій, отой вовчий, в палатку із написом «Херсон», заглибився в думу. Голову понурив, чи то згадує, чи вирішує. Південець. І занесла ж його сюди доля. «Страху немає» - каже – «Дівчата он бігають. До смішного ж доходить – засядеш отак під барикадою, вогонь палає, кулі летять, а воно прудке таке, підбігає та «бутербродика» пропонує.

Питається: то чому я відсиджуватись маю?». Та знає ж десь в серцях, що величних змін чекати зарано, що не зможуть люди наші вірно обрати і далеко до остаточної перемоги, «гарячі надто, недовірливі»; знає…хоч і не вірить. «Гідність – ось у чому справа. Допоки можу ще на ногах стояти – стоятиму, а як на коліна впасти доведеться, радше вже навзнак, замертво».

Молитви припиняються і крижане відчуття пронизує раптово від паху до чола. Секунди ніби на роки розтягаються в очікуванні голосу зі сцени, котрий мовить де ж саме прориває пітьма панцирна наші барикади. А земляк твій ніби й не сидів тут, ледь можна вгледіти як зникає він у пащі вогню-змія, що виграє над скатами, накриває куполом димовим площу. І не зорі вже на небі палають, а жарини виблискують, пеленають землю попільною шаллю.

Та знов, не як через годину-дві виринає з полум’я Фенікс. Очі блищать, високий, худорлявий, затерта вже шкіряна куртка його, на правому плечі відбиток ската. Тільки от респіратора вже не має на грудях і мовчазніший він цього разу. Пройде поряд, спитає цигарку, та далі покрокує мовчки до Главпоштампту. Знано ж, що саме там, правіш трохи, найсмачніший чай готують, запашний, з імбиром. Сяде, закурить та знов поглядом до палатки прилипне. І не так він за рідною землею скучив (часу ще не стало), як роздирає із темного лона душі погляд очей Анни. «Ти ж не лізь у саме пекло» - каже йому припадаючи до грудей, а оченята як кришталь від сліз виблискують – «Благаю, повернись, потрібен ти мені ще». «Ну що ж ти, дурненька, я ж боягуз, куди я там полізу. Не герой я.». Дзвонить зараз, питає чи живий. «Живий звичайно. Запеклих вогонь не бере» - відповідає шевченковими словами.

І ось допиває вже земляче той чай запашний, докурює. Підморгує до тебе, жартує: «Щось бачу засумували там вони без мене, піду гівна роздам виблядкам!». Підхоплюєш на плече мішка з бруківкою та ниряєш за ним вслід. «Піди, друже – Феніксе, піди, але ж повертайся, перероджуйся знов із попелу, вогню»…та не переродиться вже….

За кілька місяців покладеш квіти біля свічки, там де палатка стоїть «Херсон». Не навчились, друже, обирати вірно - гарячі ще, недовірливі… Та впораємось, ближче вже хоч на крок до справжньої перемоги. Гідність – ось у чому була справа… Сильні ми стали, запеклі, їм тепер час боятись… А у нас страху немає, пам’ятаєш?... Немає страху…