Етюд у чорно-білих тонах

…і випхали мене з садочка до школи. А в школі на той час відбувався експеримент: завели там нульовий клас, в який записували малечу дошкільного віку. Ні, немовлят не брали; не більше року до шкільного повноліття залишалося тим обранцям – і мені також. Отже, нульовий клас нагадував філію дитячого садочка в стінах школи: парти, дошка, розклад уроків, мапи, таблиця множення, все, як і годиться, але парти мініатюрні, дошка висить низенько, уроки скорочені, оцінки – зірочки, кола, трикутнички та квадратики, а в стіні приховані розкладні двоповерхові ліжка. У тих ліжках нульокласники відпочивали дві години по обіді, дехто справді спав, а я відверто мучився. Спати удень не міг, скільки себе пам’ятаю, а вихователі дитсадка такого зазіхання на своє святе – тихий час – не дарували, через що, мабуть, мене звідти й витурили.

Серед іншого, нульокласників розважали такими науками, які в школах зазвичай винесені в гуртки та студії. Отак до нас і привели того приязного молодика – чорнявий, горбоносий, у величезних окулярах у роговій оправі, він пообіцяв навчати нас древній і шляхетній грі в шахи. Молодик надзвичайно мені сподобався: за скельцями окулярів, ніби риби в акваріумі, плавали великі добрі очі; голос мав такого тембру, яким би казки розповідати, – хтозна, може, я й заснув би коли під ті казки на другому поверсі розкладного ліжка, з якого за рік безсонних годин сну нігтями пообдирав мало не всю фарбу під матрацом; про шахи він говорив із таким замріяним виглядом, що подумки я вже пересувався серед фігур по дошці – еге ж, не розповідайте мені про магічні шахи Роулінґ, я про те знаю трохи більше за неї; а ще молодик для перших відвідин вбрався у чорно-білу картату сорочку, через що здавалося, що до нас він потрапив безпосередньо з шахівниці, нині складеної навпіл на кшталт футляру, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося, коли наш гість лагідно ним струшував…

Молодик тільки те й зробив, що коротенько пообіцяв незабутні шахові вправи впродовж року щосереди о четвертій, звелів нам завести зошита для нової науки – неодмінно в клітинку, чуєте, малі? – та й пішов собі; та мене він очарував. Того ж вечора я заходився робити спеціальний зошит: взяв на 36 сторінок у клітинку, всім радянським школярам навічно закарбованої в пам’яті Понінківської картонно-паперової фабрики, з обкладинкою мого улюбленого світлого цегляного кольору (а були ще бридкі синюваті та мерзенні зеленкуваті). З грубеньких татових журналів, на останній сторінці яких завжди друкували шахові етюди та партії, я вирізав шахівничку та прикрасив нею обкладинку того зошита. Ну, тепер я нарешті розберуся в тарабарщині під тими дощечками! – e2-e4, c7-c5… Та цього мені видалося замало, тож весь наступний тиждень я присвятив ювелірній роботі: маминими манікюрними ножицями вирізав з тих-таки татових журналів шахові фігурки – манюні, з пів мого найменшого нігтя – та наклеював на дошку на обкладинці. Робота була тонка, а я – доволі незграбний ювелір, то ж коли тато повернувся з моря у відпустку, він не знайшов жодної шахової партії в журналах, яких чимало назбиралося за час його рейсу; від блискавичних і вишуканих етюдів лишилося самі дірки. Зате мій шаховий зошит набув неперевершеного вигляду, і я чекав на горбоносого магістра із таємною гордістю: чи ж не я гідний увійти до світу древньої і шляхетної гри?

Молодик той так більше ніколи і не з’явився; я чекав на нього щосереди, та ні – я чекав на нього щодня весь рік і навіть наступний, але марно. Чомусь мені не спало на думку запитати вчителя про шахи й шахіста; певно, це щось таке дитяче – вірити, сподіватися, чекати, любити, і край, хай би там що. А той мій шаховий зошит ще довго зберігав недоторканість; я не малював і не писав у ньому, не робив літачків і корабликів з його цупких аркушів. Мало не до останнього року в школі він вигулькував то в одній шухляді, то в іншій, поки не зник остаточно, так ніколи для будь-якої іншої справи, крім шахів, не пристосований…

Але шахи не зникли; якось тато повернувся з чергового рейсу з величезним пакунком, в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Серце моє зупинилося – я наче отримав звістку від магістра, що блискавично очарував мене колись, аби так же блискавично зникнути з тієї шахівниці, якою іноді здавалося мені життя – бо так нагадувало досі не опановані мною e2-e4, c7-c5… Шахи ті були фантастичні – у вигляді козаків: пішаки сиділи по-турецькому та палили люльки; ферзь – здоровезна баба в плахті та очіпку; слони – рослі суворі козачиська – стовбичили поруч з дебелими королями у вигляді такого собі 20-пудового Тараса Бульби, який зайшовся козацьким розлогим сміхом…

Сміялися Тараси й решта фігур, мабуть, над моєю шаховою вправністю: татові вистачало кількох рухів білими або чорними козаками, аби над картатим полем знову пролунав розлогий запорізький сміх. Отже, і цього разу з навчання шахам нічого не вийшло: татові занадто скоро довелося повернутися до навігації десь під екватором, а козакоподібні фігури виявилися для мене непереборною спокусою. Та й часи ж які були! – таких чудових іграшок годі було шукати, тож правили мені ті шахи за солдатиків і ще бозна за кого, доки врешті решт їхні ряди не поріділи так, що про сіцілійську партію або захист Філідора вже й гадки бути не могло…

…Минуло багато років, і майже забутий горбоносий магістр знову надіслав мені звістку. Ні, ні, не дарма діти так стійко вірять, сподіваються, чекають і люблять! – вже не я, а мій малий пішов перевідати бабусю, а повернувся додому з пакунком, в якому… так, ви знали! – в якому таємничо погрюкувало і перекочувалося. Перша партія – то була справжня бійня: за десять хвилин я мав лишень одного короля, якого затисли в кутку дві чорні фігури малого… Далі обидві сторони поводилися обачніше, а фігури рухали обережніше; щоправда, згодом з’ясувалося, що не всі вони здатні на такі ходи, до яких вдавалися суперники. Але – присягаюся! – це не завадило нам обом відчайдушно обурюватися, шалено радіти, розлого реготати та взагалі – щиро тішитися древньою і шляхетною грою…

……Здається, магістр не збрехав, і незабутні шахові вправи таки відбудуться – не дарма ж я чекав на це мало не сорок років? Сподіваюся, цього разу шахи затримаються на довше та розкриють мені хоч деякі секрети. А ну, малий, розставляй!

2018

Світлина: Боббі Фішер, 1967 рік

[adSlot9]