ЕСТАФЕТУ ПІДХОПЛЮЄ ГАЛИЧИНА

1991-го року майбутній перший Президент Леонід Кравчук здійснив передвиборче турне Україною. Економіка тоді ще «нерушимого Союза» стрімко котилася в прірву, наростав хаос, з крамниць зникали найнеобхідніші товари… Всюди високоповажного візитера обступали стривожені люди з питаннями про зарплати, пенсії, постачання, опалення, бюрократію, злочинність – і тільки в Галичині, на подив Леоніда Макаровича, характер запитань був цілком іншим. Хоча її мешканці не менше від харків’ян, черкащан чи одеситів потерпали від тотального дефіциту, транспортних негараздів та чиновницького свавілля, в них на устах було єдине питання: «Чи буде Україна?..»

Шукаючи причини того, чому розвиток українства в Наддніпрянщині й Галичині дав такі різні наслідки, згадують зазвичай два політичних чинники: демократичну еволюцію Габсбурзької монархії (що такої імперія Романових не зазнала) й підтримку офіційним Віднем – бодай епізодичну й радше на словах – національних прагнень українців «на противагу» польським аспіраціям. Існував, проте, й третій, неполітичний і дуже потужний чинник українсько-польського антагонізму. Останній «проріс» з антагонізму міжконфесійного, який за сотні років втягнув у свою орбіту цілу людність обидвох національних громад. В українсько-російських відносинах на Наддніпрянщині на українському боці не виявилося такого ж ефективного мобілізуючого чинника…   

Суспільно-політичне життя Галичини, яке завмерло після придушення «Весни народів», від кінця 50-х рр. ХІХ ст. почало знов пожвавлюватися. Тактика «органічної праці», узята на озброєння поляками дозволила їм протягом одного-двох десятиліть стати сливе повноправними господарями краю, що вони багатьма способами давали відчути своїм сусідам-русинам. Відтак у русинському таборі вже наприкінці 60-х зійшла на пси колись впливова пропольська партія, яка вбачала перспективу національної громади в єднанні з поляками. Подальша доля русинства вирішувалася у змаганні між двома власне русинськими орієнтаціями – москвофільською та українською.

На користь останньої спрацювали… гоніння на українство в Російській імперії. Самі по собі Валуєвський та Емський укази не викликали в Галичині помітного збурення й не вбили в русинів бажання єднатися з імперією-гонителькою. Однак українські згромадження Наддніпрянщини побачили в європейській Галичині той вільний терен, куди можна почасти перенести свою видавничу, просвітницьку та інші форми діяльності. Заможні українофіли з Росії почали вкладати кошти в розбудову українського життя в Галичині та засилати туди своїх «емісарів», з-поміж яких особливо значний вплив справив М. Драгоманов. Останній, зустрівши за Збручем «суцільний застій»*, усіляко намагався розбурхати там українську активність, що йому до певної міри вдалося.

Проте основні проблеми тодішнього галицького русинства не лежали в площині змагань між москво- та українофілами… Люд зубожів до краю й сливе на очах спивався. Тривожні сигнали надходили з парафій (де шинкар нераз мав більшу владу над громадою, ніж місцевий парох), навіть церковні ієрархи відчули, наскільки така ситуація підриває авторитет національної церкви та її фінансову спроможність. І тоді церква розгорнула, передовсім на селі, масштабну антиалкогольну кампанію. З амвонів залунали слова про тяжкий гріх пияцтва, парафіян закликали давати клятви втримання від горілки та утворювати братства тверезості. Серед селян поширювалися листівки та брошури, які роз’яснювали шкоду від алкоголізму. У багатьох місцях доходило до бойкотування корчем, громади домагалися заборони діяльності алкогольних закладів, перенесення їх в інші місця та недопущення відкриття нових.

Спільними зусиллями духовенства та народу хвилю «галопуючої алкоголізації» вдалося призупинити. Було, проте, зрозуміло, що люди спиваються від безвиході й, полишені в цьому становищі, рано чи пізно знов потягнуться до пляшки. Треба було знайти продуктивне застосування рукам і головам протверезілих русинів... 1873 року уряд Австро-Угорщини прийняв закон про кооперацію, а вже наступного року львівське товариство «Просвіта» видрукувало українською мовою типові зразки статутів і ділових документів «забірково-господарських спілок». Перші кроки давалися з тяжкою бідою, й то не так через конкуренцію з боку поляків та євреїв, як через ірраціональне переконання самих русинів у тому, що бізнес є традиційною цариною активності чужинців і не їхнього розуму справою. Між українцями попервах справді гостро бракувало освічених, досвідчених та гідних довіри людей на посади директорів, діловодів, бухгалтерів, клерків тощо.

До справи мусили взятися представники ще вкрай нечисленної національної інтелігенції – навіть ті, хто за фахом, досвідом і особистими схильностями мали би займатися чимось зовсім іншим. Показовою в цьому плані є, приміром, постать Василя Нагірного. Рано осиротілий виходець із селянської родини, він, долаючи неймовірні труднощі, дістає в Швайцарії будівельну освіту й досвід праці в тамтешніх фірмах. Повернувшись у Галичину, починає проектувати церкви, й то настільки активно, що кожна четверта нова церква в краї зводиться за проектами В. Нагірного. Успішний підприємець та інженер, він пише та власним коштом видає «Порадник для крамниць», де докладно й просто описує, як відкрити власну крамницю та подає зразки необхідних документів. Не обмежуючись словесними порадами, засновує «Народну торгівлю», згодом займається банківською справою, видавничою діяльністю, політикою та ін. – і все це не полишаючи напруженої фахової праці…

Отець Й. Кобринський після висвячення отримав парафію в с. Москалівка на Косівщині. Енергійною агітацією домігся того, що ціла москалівська громада  відреклася від пияцтва (!) й ревно взялася до самоосвіти та господарської праці. Отець допомагав запроваджувати передові технології та нові сорти рослин, власним коштом збудував школу, поширював гігієнічні навички та знання. Переведений в с. Мишин, організував хор і театральний гурток при церкві, поміг відкупити в уряду 400 га землі для навчально-дослідного господарства, заклав Народний дім у Коломиї, нераз приймав у себе І. Франка…

Засновником «Маслосоюзу» став… славетний композитор О. Ніжанківський, який, за його власним висловом, проміняв батуту на молочарську кружлівку (сепаратор), оскільки народні інтереси того потребували. Такі приклади не були поодинокими серед тогочасного галицького українства. Крок за кроком поставали по селах народні доми й читальні, виникали організації на кшталт «Сільського господаря», Кредитної спілки, а згодом і банку «Дністер»**. Ці структури намагалися брати на працю, а надто просувати на керівні посади саме українців; траплялися й випадки «українізації знизу» польських кооперативних установ.

Українському бізнесові тих часів було притаманне загострене відчуття соціальної та національної місії, яке нераз мало більшу спонукальну силу, ніж корисливі розрахунки. Новопосталі структури видавали значні кошти на освітні, культурні та інші громадські проекти й, попри це, успішно змагалися з неукраїнськими конкурентами на діловому поприщі. Так, масовий «вихід» євреїв з Галичини наприкінці ХІХ ст. стався зовсім не через погроми чи переслідування, на які була «щедрою» доля їхніх одноплемінників у Російській імперії. Це розвиток української самодіяльності позбавив традиційних джерел доходів єврейських лихварів, шинкарів, а почасти й торговців та ремісників.

Поволі з українських осель краю відступала та чорна біда, що її так яскраво змалював І Франко в своїх картинах із народного побуту. «Народовці» української орієнтації виявилися активнішими за консерваторів-москвофілів у цій бурхливій діяльності національного відродження. Закладені ними читальні, школи, гуртки самоосвіти популяризували твори письменників-наддніпрянців, поширювали козацьку романтику та загальноукраїнську звичаєвість (зокрема й традиції, перед тим не притаманні Галичині, як приміром носіння широких «козацьких» шароварів). На зламі ХІХ-ХХ ст. терміни «Україна», «українці» почали витісняти з ужитку давніші назви «Русь», «русини» тощо. З Галичини зміни поширювалися на Буковину й Закарпаття, хоча тут вони не набули такого розмаху й у місцевих громадах більше давалися взнаки впливи москвофілів.

Становище останніх у Австро-Угорщині погіршувалося разом із погіршенням стосунків між Віднем і Петербургом***. Спроба ініціювати перехід уніатських парафій у російське православ’я викликало рішучу протидію австрійської влади – та, на відміну від лідерів олігархічної України, добре розуміла правдиву сутність РПЦ... В 1882 р. відбувся гучний процес над провідними москвофілами (т. зв. «справа Ольги Грабар»), який, хоча й не зміг довести звинувачення їх у державній зраді, завдав потужного удару міфові про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі». Після цього монархія почала прихильніше ставитися до українського руху, уважаючи останній принаймні «меншим злом». Утім, відносність «підтримки» галицьких українців Віднем засвідчує бодай той факт, що так і не була поставлена в порядок денний їх основна політична вимога – про поділ Галичини на польську та українську частини з подальшим об’єднанням в одну всіх населених українцями провінцій імперії. По 1-й світовій невирішеність цієї проблеми уможливила розпорошення західного українства між кількома новопосталими державами.

Користаючись свободою слова, диспонуючи мережею літературних журналів і видавництв та постатями масштабу І. Франка, В. Стефаника, О. Кобилянської, Ю. Федьковича тощо, місцева українська література переставала бути провінційним відгалуженням наддніпрянської літератури. На зламі ХІХ-ХХ ст. центр українських змагань явно перемістився на Захід. Показовим у цьому плані стало відкриття в 1903 р. у Полтаві пам’ятника І. Котляревському. Весь цвіт тодішнього українства був присутній на цих урочистостях, проте влада категорично заборонила виступи українською мовою й «східняки» мусили відмовлятися від слова або ж виступати російською; одинока О. Пчілка насмілилися порушити заборону. Натомість вільне українське слово пролунало з уст гостей із Галичини – іноземців, яким царський режим не міг заткнути пельку жодними заборонами.

…Погляньмо на будівлю Товариства взаємних убезпечень «Дністер», споруджену в 1905-1906 рр. у Львові по вул. Руській 20. Навіть у наш час збудувати для себе такий офіс спроможна хіба ду-у-же небідна структура. Пригадаймо собі, що майже всі роботи при спорудженні цієї величної кам’яниці були виконані українськими компаніями та майстрами й що в ній, окрім власне страхового товариства, мешкали його службовці, працювали структури «Просвіти», мали свої осідки театр «Руська бесіда» й великий спортзал товариства «Сокіл-Батько»… Вже з цих фактів видно, що колишній kraj popów i chlopów відходив у минуле, а йому на зміну приходило диверсифіковане, розвитко- й конкурентоспроможне українське суспільство. Можливо, якихось півтора-два десятиліття поступального розвитку забракло йому перед Великою Війною, аби остаточно консолідуватися й у жорстоких змаганнях наступної епохи постати потужним і повноправним гравцем.

* Прибувши з країни, де людей за політичні ідеї кидали в каземати, відправляли під полярне сяйво, або й на ешафот, Драгоманов у Галичині застав лібералів і «опозиціонерів», які мирно теревенили у кнайпах за філіжанкою кави чи гальбою пива… Це був ментальний шок – і приїжджий з Наддніпрянщини зажадав негайної практичної дії!

** Реалізація останнього проекту забрала майже три десятиліття. «Цілими роками – писав один із засновників «Дністра» К. Левицький - велись у нас наради про потребу свого товариства асекураційного: вогневого і життєвого… На се ішла відповідь, бо у нас нема своїх людей, що уміють вести таке діло та нема у нас потрібних грошей на таке підприємство, а воно є трудне, коштовне й ризиковне... І такі виправдування та розважування ішли у нас десятками років, аж доки не найшлись люде сильнійшої волі і кріпкої віри у власні сили».

*** Деякі російські автори, зокрема А. І. Міллер убачають причини занепаду москвофільства в Галичині зокрема й у неефективності підтримки цього руху Росією. Сучасна українська політика Кремля безперечно врахувала уроки тодішньої неефективності й теперішня промосковська «п’ята колона» перебуває під значно жорсткішим та ефективнішим контролем «білокам’яної», ніж москвофіли старих часів.  

Зображення - pinterest.com.