ЕсКАПІЗМ. У Пошуках незнайомки - Париж

21/01

 А й справді Париж – то стан душі. Це ніби спогади з іншого життя. Якось після чергового підписаного потужного контракту, ми святкували з Павлом Анатолійовичем і він запропонував мені поїхати за програмою на багатомісячне навчання у хорошу бізнес-школу у Паризькому регіоні. Казав що у компанії з’явилася така можливість, все повністю оплатиться і він би хотів щоби поїхав саме я. Я спершу сприйняв таку пропозицію без особливого ентузіазму, сказав що маю порадитися з Марі. Але коли запитав чи бажає вона поїхати на кілька місяців зі мною у Францію, її голос аж дзвенів від щастя і вона наспівувала мелодію Sous le ciel de Paris. Таким чином у нашому спільному житті настав новий період – Паризький. І як виявилося, то був зеніт стосунків, після якого сонце нашого гармонійного перебування разом зайшло за обрій.   

 Париж – це екзистенційний досвід і особливі звички. Оскільки моя бізнес-школа знаходилася у Паризькому регіоні, то відповідно спершу ми поселилися у передмісті Парижа, у “Запарижжі”. У містечку було вдосталь традиційних крамниць, кав’ярень, а найбільшою родзинкою був базар – старовинний критий ринок на площі з мерією та церквою. Ми купували випічку у пекарні: багети, круасани та шоколадні хлібці (так дослівно перекласти булочку з шоколадом – pain au chocolat, яка насправді прямокутна, адже круасани у Франції без наповнювачів). Пригадую як Марі ніжилася у ліжку і чекала на ранкову випічку і тістечка. І здавалося її серденько починало стукати швидше коли вона чула “я приніс нам pain au chocolat”.

 Вина ми смакували у винного крамара у справжнісінькому “підвалі вина” – cave à vin. У винній крамниці ми спускалися на старовинному вантажному ліфті у погріб, де була справжня печера Алі-Баби з винами й міцними спиртними напоями, де власне крамар проводив нам дегустацію. І ми купували вино на ніч, для п’янких снів.

 Відчуваю ту провінційну ідилію передмістя. Ми полюбляли сидіти в кафе у затінку під деревами, де продають крафтове пиво й екологічне вино. Марі милувалася чужими малюками й дітлахами, а я думав про таблиці Excel. Особливим кулінарним досвідом була crêperie – кав’ярня з млинцями, яку я називав млинарною, а Марі казала – креперня. До цього я споживав млинці лише з ікрою, сметаною, різними повидлами, варенням і Нутеллою. А у цьому закладі солоні млинці – то були гречані галети з різними наповнювачами: сир, шинка, яйце. Солодкі млинці були з топленою солоною карамеллю, домашньою шоколадною пастою і бананом, а мій улюблений різновид – креп-сюзет (crêpe Suzette) з апельсиновим лікером Grand Marnier, які навмисне підпалюють, вони поволі тліють і стають п’янкими від алкоголю. І все це запивається терпким чи солодким яблучним сидром.

 Особливо солодкими спогадами були походи Марі на ринок зранку вихідного дня. Вона придбала собі на барахолці елегантного кошика і ходила з ним на закупівлі – щоразу це був естетичний натюрморт, який вона викладала у соцмережу. Наприклад елегантно складені помідори, огірки, морква, м’ята, селера, мандаринки і лимончики, фініки й імбир, багет, пляшка рожевого вина і квіти, які Марі сама собі купувала. У базарний день вона вбирала сукню в горошок чи лонгслів з написом “French Lover”, носила капелюшок і кошик – Марі просто була створена для компліментів і на неї кидали зацікавлені погляди французькі чоловіки і жінки. А зараз Марі видалила свою соцмережу і тим самим видалила мене зі свого життя: я не знаю де вона, що вона носить і що зараз в тому кошику...

 Вихідними ми часто подорожували. Досліджували замки, парки і містечка, де проживали творчі особистості. Час від часу оформлювали “Classic Saturday morning afterlove trip” і зранку їхали на море в Нормандію. Бранчували на рибному базарі свіжими морепродуктами і прохолодним Muscadet. Гуляли вздовж берега, трималися за руки, дивилися на хвилі і були щасливими. Були лиш ми удвох і крики чайок.

 А найчастіше ми подорожували звісно до Парижа, де годинами гуляли, а ввечері розпивали розе напроти Ейфелевої вежі. І зупинялися ми у Hôtel des Grandes Ecoles...  

 Коли ми прилетіли в Париж, то багаж Марі загубився. Тому протягом тижня вона носила мої речі. Оскільки куртки і тренчі були завеликими, зате темні й картаті піджаки, светрики з V-подібним вирізом, кофтинки і лонгсліви були тим, що треба. І коли Марі носила ці модні оверсайзи із закоченими рукавами, то її нагороджували компліментами французи і француженки.

 У Парижі двічі на рік відбувається тиждень моди (Paris Fashion Week), а Марі щодня створювала мені свої модні покази – Marie Fashion Show.

 Марі була незвично спокусливою для цього міста. Зізнаюся, що тоді я якось розслабився, думав що вже все, вона моя і нікуди не подінеться. Але фази ревнощів час від часу таки виникали. Особливо коли якісь недолугі французи намагалися звабити Марі стереотипними фразами на кшталт:

- Ти ж звикла до холодних зим? Ходімо до мене зігріємося, в мене вдома якраз вдосталь горілки. Привезли торік друзі з Росії. Невже ти не любиш горілку?

 Ті базові французи хизувалися, що читали Толстоєвського чи бували у Москві та Петербурзі (єдині два міста, які вони знали). А найбільше Марі дратувало запитання, чи українська і російська мови сильно відрізняються.

 Колись давно я дарував Марі плюшевих кроликів, а тут звідкілясь взявся якийсь стандартний француз з кулінарним іменем (Олівьє? Жульєн? Шампіньйон?) і подарував їй кроликів у... консервах, залитими Сотерном. Інший маляр-француз з якоїсь виносирної провінції подарував Марі картину, де зобразив її лежачою на пляжі у суцільному рожевому купальнику з парасолькою. Картина нагадувала копію Крістана Каяра (Christian Caillard), що зобразив Софію Яблонську і це викликало ревнощі Володимира Винниченка. Наскільки тонко окреслила Оксана Забужко, як Винниченко писав у щоденнику мовляв – розповідає нам про маляра-француза, що домагається її, бо хоче, дурне дівча, “виставити себе перед нами як демонічну, фатальну жінку” – а дівча просто не мало з ким тоді в Парижі поговорити по-родинному й поділитись своїм дівчачим, Червона шапочка у вовчому лісі. Напевне саме так і було і з Марі? Однак часом в мене складалося враження що вона там собі якогось француза виглядала. А може під час нашої тодішньої поїздки, Марі зустріла якогось (смазливого – гарненького) француза, схожого на котрогось з акторів Emily in Paris? 

 Марі продемонструвала, що може абсолютно спокійно обходитися без мене. Не те щоб вона мене не хотіла, але могла перебувати без мене сама по собі. Іноді здавалося що Марі любить не мене, а вона любить... Париж... Коли я був на навчанні чи вирішував бізнес-кейси, вона їздила приміським потягом в Париж і прогулювалася містом без мене. Сама відвідувала концерти (Zaz) і дефіле Paris Fashion Week. Одна ходила по музеям і кав’ярням. Чи справді одна? Сама? Чи хтось все ж таки намагався її супроводжувати? Однак точно – без мене... 

 Важко було знайти друзів серед французів. Проблема була не в мові, а різному сприйнятті. Складалося враження що під час вечері нам задавали такі питання, на кшталт точного району й місця проживання, кількості квадратних метрів житлової площі чи звичних локацій для канікул, немов би хотіли класифікувати нас за рівнем доходів та заощаджень. Тому більшість часу ми проводили в компанії іноземців, з якими я навчався. Але щойно мої курси закінчилися і, здобувши сертифікат, я оформив відпустку, тож ми виняйняли житло у Парижі і майже безтурботно насолоджувалися містом ще протягом кількох тижнів. 

 Нам пощастило знайти двоповерхове помешкання у тихій частині Монмартру. У старовинному будинку автентичні дерев’яні поштові скриньки нагадували вулик. То був невеликий, але компактний дюплекс: на першому поверсі були крихітні кухня і вбиральня та досить світла вітальня, де був непрацюючий камін для декорації, в якому ми запалювали свічки. А сходи вели у нашу спальню з ліжком під стелею. Треба було обережно кохатися, щоб у пориві пристрасті не вдаритися головою об дерев’яну балку на стелі.  

 Ми здобули новий досвід і у нас з’явилися нові звички. Наприклад, гуляючи містом, купували різнобарвні тістечка-макарони (у Ladurée чи Pierre Hermé) і дегустували з закритими очима, щоб впізнати смаки.

 У Парижі їжа без вина – це сніданок. Проте не завжди, адже інколи вихідними Марі зранку полюбляла ігристе. Марі сама говорила: “Я хочу щоб Париж асоціювався у мене з шампанським. І навпаки”. Тому ми шикували по-Ремарківськи. Запивали шампанським крем-брюле, ніжно розбиваючи скоринку, немов тонкий лід. І вживали ромові баби перед сном.

 Вихідними ми полюбляли бранчувати під джаз у закладі Poinçon, що розміщений у приміщені колишньої залізничної станції, а Марі дуже любила пити каву у крихітній кав’ярні-книгарні, захованій у ринку тканин Halle Saint Pierre. Єдине питання яке нас тоді турбувало – як зупинити час?   

 Ми відкривали для себе парадокси, незрозумілі іноземцям види споживання. Наприклад їли сире м’ясо й рибу (тартар, севіче чи карпаччо) і пили американо, що насправді є алкогольним коктейлем, а не кавою. Відкрили це через через кумедні випадки. Марі зранку замовила на терасі типової паризької кав’ярні американо. Але їй принесли не каву, а міцний коктейль з Мартіні, Кампарі, Вермутом і скибками цитрусових. Марі була шокована й збентежена і пояснила кельнеру, що вона мала на увазі велику каву (café allongé). На що той образився, адже тепер йому необхідно викинути коктейль. Довелося випити. Із задоволенням.  

 А під час однієї з перших вечерей у Паризькому ресторані я замовив собі “стейк тартар”, попросивши кельнера добряче просмажити його (à point – well done). Я був певен, що то буде класичний стейк з соусом тартар, на кшталт “Торчин продукт”. І моєму здивуванню не було меж, коли кельнер приніс сирий м’ясний фарш, ледь-ледь обсмажений з обох боків (це називається aller-retour). Але було смачно.

 Якось на Елисейських Полях я хотів по-ремарківськи (а-ля Ремарк) цмулити кальвадос на терасі, але Марі обрала інклюзивну кав’ярню Café Joyeux, де баристами та кельнерами працюють люди з синдромом Дауна і аутизмом. Таким чином цей солідарний заклад дозволяє їм працевлаштуватися й інтегруватися в суспільство.  

 Саме у Парижі ми стали більш свідомими, зокрема споживали непродані продукти, які викидали б як харчові відходи. Цей досвід прийшов зі Скандинавських країн і сприяє порятунку їжі. У Франції існує декілька мобільних додатків/застосунків – Too good to go, Phenix, Karma – завдяки яким за геолокацією можна, за вдвічі меншою ціною, замовити непродану їжу, термін якої невдовзі закінчиться. Зазвичай після обіду чи ввечері перед закриттям закладів. Є можливість вказати особливості харчування: без м’яса, без лактози, без глютену, веганські, халяльні чи кашерні опції. Таким чином ми замовляли й забирали їжу неподалік нас: у пекарнях (boulangeries), м’ясних і рибних лавках (charcuteries/boucheries & poissoneris), сирних і фруктово-овочевих крамницях (fromageries & primeurs), а також у супермаркетах і ресторанах. Ідея полягала у сюрпризі, адже ми навіть не знали що саме дістанеться в тому чи іншому продуктовому наборі чи кошику. Траплялося різне. Звісно було кілька неприємностей. Одного разу нам дісталися десятки стейків, які б ми не подужали удвох, а їх термін споживання закінчувався наступного дня. Або безліч непроданих досвітніх круасанів, які втратили свою хрумкість. Але переважна більшість наших замовлень були приємними несподіванками і врятувавши непродану їжу з різних рядів і відділів супермаркетів, з булочних, м’ясних і сирних крамниць, ми відкривали для себе найрізноманітніші продукти й страви про які навіть не здогадувалися, не помічали чи просто не мали звичку купувати і це дозволяло нам експериментувати і створювати нові рецепти. І дегустувати смаколики з ресторанів за зниженою ціною. Наприклад у кулінарному закладі Lenôtre нам досить часто діставалися пречудові заливні яйця пашот з лососем – ми навіть навмисне вмикали сповіщення про наявність непроданих страв й приходили туди завчасно. І щоразу там траплялося щось дивовижне, солоне чи солодке. Таким чином, ми не лише суттєво економили, дізнавалися про нові продукти і вигадували страви, а також робили “добру справу для довкілля і планети”, рятуючи їжу, яку б невдовзі викинули у смітник.   

 До речі за замовленням треба було приходити з власною ємністю, пакетом, торбою чи кошиком. А ми приходили з “кравчучкою”. Саме так. Візок (торба на колесиках), який тягнули бабусі, став символом тяжкого економічного періоду, епохи пострадянських злиднів, названих прізвищем тодішнього президента Кравчука з його фатальним виразом: “Маємо те, що маємо”. А в Парижі навпаки такий візок є елегантним модним аксесуаром з яким пані ходять по закупівлі в продуктові крамниці. Тож ми собі також придбали візок-кравчучку й гордо користувалися щоб забрати непродану їжу і не лише. А перед від’їздом продали його на Le Bon Coin – французька версія OLX. ​

 Прогулянки містом залишаються надзвичайно цінними моментами того Паризького періоду. Ми годинами вешталися Парижем, спостерігаючи за його мешканцями і туристами, досліджуючи різні вулиці й квартали, музеї й кав’ярні, всотуючи запахи і звуки. Французькою мовою є особливе дієслово – flâner, що означає неспішно прогулюватися, ширяти містом. Таким чином, ми “фланерували”, дізнаваючись про нові оригінальні цікавинки й розпізнаючи бідність чи заможність кварталів в залежності від закладів, запахів і жителів та відповідно їхньої поведінки. Наприклад в одному районі було відчутно дешевий гашиш і пересмажений кебаб, а пройшовши хвилин п’ятнадцять – ми відчували приємні сигари, а на терасі подавали спагеті з лобстером.

 Париж – немов яйце Кіндер, де майже на кожному кроці якийсь сюрприз. Не лише приємний, адже місто сповнене дивакуватих людей, кишенькових крадіїв, смердючих безхатченків, дилерів і наркоманів, а також де-не-де нам траплялися російські туристи. 

 Північна частина і околиці Парижа мають сумнозвісну славу, адже там більше соціального житла і велика кількість жебраків, безхатьченків та нещасних, що курять крек – кристалічну форму кокаїну, яка виносить мозок у прямому сенсі і одразу викликає хворобливу залежність. Певну місцевість називають пагорбами та долиною креку, адже там чимало наркоторговців та ще більше неадекватних споживачів. Є навіть кілька станцій метро, які машиністи потягу відмовляються обслуговувати через нашестя залежних від креку. Наркоманським притоном під відкритим небом є бульвар Сталінград і однойменна зупинка метро, названі на честь перемоги радянської армії. З настанням темряви крекозалежних закривають у парках і скверах, щоб вони не шастали (не шниряли, не сновигали) вулицями. І називають їх – зомбі Сталінграду.

 На півночі Парижа від парку Віллет на декілька десятків кілометрів простягається канал Урк. Територію вздовж каналу приємно облаштовано, створено велодоріжку й мостики, втановлено лавочки, тренажери й дитячі майданчики. А по каналу запущено прокат електричних човників. Але цю ідилію руйнують наркодилери, що майже на кожному кроці пропонують крек. Коли ми плили у човні, вони з берега махали нам своїм товаром, немов би гукали: “Івасику-Телесику приплинь, приплинь до берега”.

 Але найбільш неприємна категорія, яка нам зустрічалася – були кислобздії. Російських туристів неможливо не помітити. Ходять купками, агресивно розглядаючи довкілля, або просто з опущеним поглядом. Часто фотографують на айфони. Але справа не у тім. Справа у тім, що вони усією сутністю і поведінкою демонструють свою агресивність, обмеженість, недолугість і закомплексованість. І жодні західні бренди і принагідні атрибути розкоші, на кшталт сумок від Луї Вуітона, духмяних парфумів, шовкових шаликів і останніх смартфонів, не здатні приховати це. І тут не лише про зовнішність йде мова, адже багатьох українців важко відрізнити від росіян (наприклад – надута Щічка). Адже російським туристам притаманна атмосфера ворожості і до всього й кожного відчувається зневага і заздрість.

 А ми продовжували гуляти і насолоджувати Парижем і його передмістями. У Латинському кварталі ми безтурботно заходили в подвір’я Джеймса Джойса і у під’їзд Ернеста Хемінгуея і парижани на нас не звертали уваги, адже ми асимілювалися з містом, не виглядали розгубленими туристами, а навпаки невимушено поводили себе немов Париж – наше рідне місто. Ми кепкували з туристів, що немов голуби обсіли сходи перед собором Sacré-Coeur на Монмартрі. Марі жартувала, що слід кинути шматочки хліба і вони злетяться на них. Натомість самі пили вино у Petit café de Montmartre, де збирається вся місцева богема похилого віку і ми напевно були наймолодшими, а власниця закладу – приємна й елегантна бабуся – частувала нас немов школярів скибками бутербродів з маслом, сиром і ковбасою. У Маре ми годинами сиділи у саду архівів (jardin des Archives), де будівля нагадувала Марі Палац Потоцьких у Львові, а кущі були для неї ніби трюфельні цукерки. Проходили повз і зупинялися у Beaupassage – оновлений пасаж під відкритим небом з сучасними скульптурами, вишуканими продуктовими крамницями і ресторанами й кав’ярнями з рецептами від відомих шеф-кухарів. А у колишніх індустріальних зонах і товарних залізничних станціях ми відкривали для себе тренди постіндустріалізму, адже там оформлювали ферми, мистецькі галереї та фуд-корти й старт-апи (Station 13 & Felicita, Récyclerie, Jardin 21, Ferme du Rail, Cité fertile тощо). ​

 Однією з наших улюблених прогулянок була за оперою, від вулиці 4 Septembre (4 вересня – день проголошення ІІІ Республіки) до критого пасажу Vivienne (Вівьєн). Ми виходили з метро Quatre septembre і прямували на вулицю Saint Augustin до книгарні BookOff та у парфумерну лавку Oriza L. Legrand. У тій книгарні можна було продати і придбати вживані книжки. Марі знайшла у BookOff подвійні видання Гемінгуея, де з одного боку на непарних сторінках був твір англійською мовою, а з іншою сторони на парних сторінках був його французький переклад. Таким чином, Марі читала і мовою оригіналу, і водночас удосконалювала свою французьку мову. А у парфумерію ми заходили щоб насолодитися особливими ароматами. Саме там ми купили свічки, зокрема вже згадану Sous-bois d'automne, які більше не випускають і які були лише у нас та у публікації незнайомки.

 Далі ми заходили у критий пасаж Choiseul з різними крамницями і бутиками, або проходили вулицею Sainte Anne, яка є японською артерією Парижа з найкращими раменами, бенто та іншими стравами азіатської вуличної їжі. Завертали на вулицю Saint Augustin і потрапляли у дивовижну крамницю Papabubble, де можна було самостійно створити карамельки різних форм і смаків. Пили каву за 1 євро у кав’ярні San-Jose, де вінтажний інтер’єр не змінювався щонайменше останні 50 років і нагадував старообрядні й самобутні заклади Львова. Смакували качине м’ясо у всіх його формах і проявах у мережевому закладі Canard Street. Інколи заходили у приховані сади Пале Руаяль, де під аркадами розміщені вишукані бутіки моди й парфумів, а також ресторани і кав’ярні, зокрема кафе Kitsuné, куди збігаються жеманні блогерки з усього світу, що за будь-якої погоди в білих кросівках, велосипедках і вінтажних оверсайзних піджаках і тренчах. Які натягнули на голову берет, носять шалик з написом “I love Paris” та футболку з зображенням Ейфелевої вежі і вважають себе парижанками. Або фотографують надгризений круасан з капучіно і пишуть, як вони ностальгують за Францією (“Напевне в минулому житті я була француженкою”, “Парижанка у душі”, або “Париж – це круасан. Круасан – це Париж”). І напевне найбільшим їхнім досягненням у Парижі – це зробити селфі з паперовим горнятком від café Kitsuné на фоні садів Palais Royal.

 А ми собі гуляли далі. За садами є театр і ми любили сидіти у крихітній кав’ярні і спостерігати за відвідувачами, які після перегляду вистави обговорювали емоції вливаючи в себе міцні напої у закладі з фургоном Сітроен. Також ми заходили у елегантний пасаж – галерею Вівьєн, де здавалося час би застиг: старовинні крамниці книг і іграшок, винний бар, чайний салон, італійський ресторан, де кельнери носять смугасту форму, а в дальній залі захований шинок з латиноамериканськими коктейлями та бакалія, де можна скуштувати виноград, настояний на сотерні і глазурований шоколадом. А вийшовши з галереї на площу з церквою, ми потрапляли у іншу епоху: мушкетерів, революції, Belle epoque чи années folles.

 Париж для когось рай, а для когось буденність. І годинами досліджуючи місто, ми усвідомлювали – тут ще стільки всього незвіданого! Однак треба було їхати назад. Я так хотів запросити у славнозвісний мішленівський ресторані Жюль Верн, що на останньому поверсі Ейфелевої вежі, але там була багатомісячна черга. Не встиг...

 Марі не хотіла повертатися. Вона неодноразово казала: давай просто залишимося тут. Але як саме? Мій дім, мій бізнес і робота, моє коло спілкування були в Україні, тому я навіть гадки не мав все покинути і жити в іншій чужій країні з круасанами, винами і сирами. А також дорікав собі питанням: Марі хотіла бути зі мною чи просто лише жити в Парижі? Париж – це я?

 В Парижі для Марі були гармонія і спокій. Після Парижа Марі стала вдома носити мої сорочки – стильно, модно, оверсайзно. А ще після Парижа Марі стала якоюсь розгубленою. Спершу я цього не помічав. Або може просто не хотів помічати цього. Ми повернулися до звичних буднів, до повсякденної рутини, до зацикленості на власних задачах і дедлайнах. Перестали купувати фрукти-овочі на Житньому ринку. Я більше на мав часу приносити їй пухкі круасани і пряну каву у ліжко з закладів Подолу. І тому після повернення з Франції одна з наших найгучніших сварок почалася після того як Марі опублікувала Паризькі світлини й підписала: “Париж повертає мене до життя”. Як я мав це розуміти? Що у неї зі мною в Києві життя не було?!

31/01

 У незнайомки нарешті з’явилася нова публікація з геолокалізацією! Світлина з паперовим горнятком café Kitsuné на фоні вікна, за яким видно літаки. Локалізація: аеропорт Шарль де Голь. І підпис – цитата Тараса Прохасько з книжки НепрОсті: “Зима мусить щось змінити. Зима дає мету – це її основна властивість. Вона закриває відкритість літа, і вже це повинно у щось вилитися”.

 Я не знаю куди вона летітиме, але я хочу летіти за нею. Швиденько зібрав речі і подався у аеропорт. Остерігаючись шалених заторів, поїхав підземкою. Їдучи у метро автоматизованої гілки 1, щоб потім пересісти на приміську електричку RER B до летовища, я ненароком подивися на стелю. Придивився і помітив, що на ній нанесено найрізноманітніші жіночі й чоловічі імена. І серед тисяч різних імен мені одразу впало в око – Marie…