Чи помічали ви те, що ми завжди намагаємося виправдати наші невдалі дії чи то для себе, чи для інших, знайти причину, чому ми зробили саме так, а не інакше. Особливо, якщо в нас щось не клеїться. Тоді ми просто змушені придумати якесь виправдання, для того, щоби побороти наш когнітивнивний дисонанс - конфлікт між тим, чого ми прагнули, та реальним станом речей.
Кожного дня ми робимо купу безглуздих та нелогічних вчинків, а потім самі ж придумуємо заспокійливі пояснення і дивимося на світ через скельця рожевих окулярів: "В мене це не вийшло, бо я зовсім не до того...", "Якби не погана плита, я б точно такої смакоти наготувала...", "Добре, що ти купила цю сукенку, бо в мене вже і місця в шафі нема..." - оце і є приклади когнітивного дисонансу: не вийшло так, як ми планували, але це "не наша вина, не дуже і хотілося".
Сьогоднішній
експеримент ще раз підтверджує те, що ми завжди знаходимо виправдання нашим вчинкам, і виправдання ці нам на руку.
Засновник теорії когнітивного диссонансу Леон Фестінджер висловив точку зору про те, що когнітивний дисонанс – це
хворобливий стан психіки, який виникає тоді, коли наші переконання розходяться з нашими діями. Напевно, кожному це добре знайомо. У 1959 році для підтверження своєї гіпотези вчений вирішив провести експеримент, відібравши для нього 200 учасників та поділивши їх на дві групи.
Суть експерименту полягала у виконанні дуже нудної роботи – забивання цвяшків у шматок дерева, однак плата за виконання завдання суттєво відрізнялася для обох груп. Групі А Фестінджер платив $20 за годину, що на той час було величезною сумою, а групі Б запропонував лише $1 на годину, тому вони вбивали цвяхи цілий день майже за безцінь. В кінці дня, учасники обох груп мали поділитися своїми враженнями про роботу зі своїми друзями. І дивним є те, що враження ці були кардинально різними.
Майже всі учасники групи А сказали, що робота страшенно нудна та нецікава і тільки висока платня змусила їх допрацювати до кінця дня. Велика сума грошей не вплинула на задоволення від роботи і група А визнала, що те, чим вони займалися – безглуздо, навіть за високу платню.
Однак учасники групи Б, коментар яких і був для нас найцікавішим, боролися зі своїм когнітивним дисонансом "Чому ж я роблю таку безглузду роботу за мізерну оплату", і тому їх загальне враження від роботи було досить позитивним. Вони переконували інших, що робота не така вже й погана і вони навіть отримали задоволення від неї, тому гроші були зовсім не головним чинником. Чи заговорили б вони інакше, якби були у групі А? Мабуть, так. Однак тут випливає досить дивний висновок: ми здатні брехати самим собі та виправдовувати наші вчинки, щоб не втрапити у когнітивний дисонанс.
Іншими словами, ми брешемо для того, щоб світ здавався більш гармонійним, а ми не падали у власних очах. Це зовсім не означає, що так робити не треба. Навпаки, без брехні самим собі та іншим ми би постійно відчували стрес, пригніченість та розчарування, а так наш мозок сам шукає способи боротися з цим страшним звіром – когнітивним дисонансом...Тому мусимо брехати й далі, але вміру :)
Матеріал підготовано для Редколегії UA Modna
Автор - Наталя Сеник
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
