Дзеркало...

У дитинстві мене не цікавило дзеркало. Я знала , що є така штука у яку довго дивилась мама , поправляючи зачіску чи дофарбовувала вії . Проте , коли підросла . я також ставала напроти нього і часто дивилась на своє відображення. Воно мене аніскілечки не радувало : повні щоки , незрозуміло чи то пряме чи то кучеряве волосся , ніс з горбиком і повнота . А потім появилась така прекрасна пора , як пубертатний період і " радість" для підлітків - прищі і емоційні скачки . Я звісно попереджала маму про те , що можу психувати  і все таке , але всеодно вибачалась за свої зриви , бо ж мама не є винною . В цей період я зненавиділа дзеркало і просто не хотіла до нього підходити , тому що бачила те , що не хотіла б бачити взагалі . В ньому я виглядала жалюгідно і це відбивалось настільки сильно , що я давала слабину у всьому і вважала себе негарною незважаючи на протилежні думки інших.  А потім забулося , я немала часу , щоб банально виспатись , бо всюди треба було встигнути і доробити , про відпочинок не було і мови . Кардинально змінив все один випадок , який перекреслив у мені любов до людей і змусив дивитись на них по іншому . Мене вигнала з квартири моя родина попередньо поливши брудом . Я дуже переживала і не могла зрозуміти : за що ? що я не так зробила , що мені довелось піти? . Коли я приїхала додому , мама мовчки мене обнімала а тато стояв осторонь і нічого мені не сказав .  Саме тоді я подивилась у дзеркало і те що я там побачила дуже здивувало . Звідти дивилась дівчинка з пустими очима але осмислено , з якої одяг буквально злітав . Колись , за таке схуднення я б віддала багато але зараз я розумію, що це того не вартує: ці нерви , цей біль та переживання.... Найчастіше у дзеркалі ми бачимо не так себе , як наші недоліки , які ми прагнемо змінити або підкреслити наші переваги. Хтось робить пластику , хтось пропадає у залі а хтось стоїть перед дзеркалом і наказує полюбити себе таким , яким він є . Я частково можу з цим погодитись . Так , ми полюбимо себе , але все ж ми бачитимемо причину через яку проводили довгий тренінг перед дзеркалом і тоді не факт , що ви не зірветесь і не закинете усе . Я відчуваю тепло , коли бачу красивий захід сонця , хоч він є завжди але по своєму прекрасний , коли бачу туман над містом , коли фотографую ромашки .  Я дуже люблю фотографувати , так я виражаю саму себе , це звісно непрофесійні фото але я в них відчуваю тепло та красу ,відчуваю , що є цілісною картиною з ними а не плямою .  Фото - це ж те саме дзеркало , яке ще можна загримувати . Я бачила , скільки часу тратили мої друзі на те , щоб викласти фото у соц.мережу попередньо обробивши у фотошопі . Я не бачу таких людей справжніми , але я їх розумію . Ми приховуємо себе справжніх , ми одягаємо маски , лише дзеркало бачить нас такими , якими ми є насправді . Ми не в силах показати себе , ми ховаємось за протилежними нам емоціям та вчинкам . Я не хочу спонукати до чогось , просто хочу дивитись на людину і бачити лише її а не одну з її численних масок . Знаю , це боляче показати саму себе , це ніби ти оголишся превселюдно але ти знаєш , що ти покажеш себе справжню , що ти пишаєшся собою і не боїшся нікого . Просто. Покажи . Себе. Справжнього!