Диво чеського відродження

На географічній мапі Чехія виглядає слов'янським анклавом, оточеним зусібіч  німецькими територіями. Для долі чеської мови ця обставина заледве не виявилася фатальною. Від самих початків національної державності чеські монархи були заангажовані в справи Священної Римської Імперії: шукали з нею дружніх стосунків, діставали в ній землі, титули, а інколи навіть імперську корону. Зворотнім боком цього процесу був сталий приплив у країну німецької шляхти, за якою тяглися духовенство, купці, ремісники.

Втім, деякі королі провадили патріотичну політику й, спираючись на підтримку свого народу, в різні способи чинили опір германізації країни. Проте в 1620 р., після поразки протестантів у нещасливій для чехів битві на Білій Горі країна втратила автономію. Наступна хвиля репресій та утисків позбавила чеський народ усіх елітарних прошарків, перетворивши його на неосвічену селянську масу. Королівський двір, магістрати, церква, військо, всі навчальні заклади стали повністю німецькомовними. Монахи-німці масово спалювали незрозумілі їм чеські книги, побоюючись, що там може ховатися єресь… 

Від ХVIII ст. у більших містах Чехії її питому мову можна було почути хіба десь на околицях, а в "пристойних" будинках – на кухні чи в комірках для обслуги. Повсюди домінувала німецька. Іноземцям, які відвідували країну, її міста видавалися такими ж німецькими, як, приміром, Ляйпциг чи Відень. "В Празі й думати забули про те, що десь на світі є чеська мова… – описував згодом цю ситуацію один з ідеологів сіонізму та "батьків-засновників" держави Ізраїль З. Жаботинський. – Картина онімечення міської Австрії була повною. Десь на селі прозябали чеські, словінські, русинські мужики, але рахуватися з ними нікому й на думку не спадало: видавалося цілком ясним, і то передовсім для них самих, що їхня мова є мужицькою, непридатною для культурних потреб і для кожної порядної людини просвіта є синонімом германізації"*.

Доба "освіченого абсолютизму" принесла попервах лише незначні зміни – на авансцену культурного життя виступили "будителі" національного духу. Їх перше покоління представляли особи, чиєю рідною мовою була німецька. Знаковою для цієї верстви "будителів" стала постать Й. Добровського – шанованого всіма слов'янськими народами "батька-засновника" наукової славістики. Німецькомовний автор, до національного відродження він ставився радше скептично, а чеською лише наприкінці свого життя написав декілька статей**, проте саме завдяки його дослідженням та працям його учнів чехи спромоглися відчути себе не впослідженим плебсом, а народом з власною історією та самобутньою культурою.

Натомість активними пропагандистами живої чеської мови були представники наступного покоління "будителів" - такі, приміром, як філолог і літератор Й. Юнгман та засновник нового чеського театру Й. К. Тил. Цікавий, хоча й вельми неоднозначний епізод тогочасних мовних змагань пов'язаний з ім'ям поета В. Ганки. В 1817-18 рр. він повідомив про сенсаційну "знахідку" - до його рук нібито потрапили фрагменти двох старовинних чеських рукописів, т. зв. Краледвірського й Зеленогірського, які містили історичні пісні й свідчили про існування в чехів доти незнаного національного епосу. На довший час ці тексти стали справжнім прапором національного руху, найавторитетніші діячі якого не насмілювалися висловлювати сумніви в їхній автентичності. Лише наприкінці століття вдалося неспростовно довести (деякі чеські націоналісти дотепер не погодилися з цим висновком), що славнозвісні "рукописи" були насправді лише вправними підробками "під старовину"***.

Цілий рух "будителів" міг втім залишитися таким собі суто інтелігентським збуренням, якби не важливі процеси, які розгорталися поза сферою мовних та культурних змагань. В Чехії розпочалися масова індустріалізація та урбанізація. Тисячі вчорашніх селян, природних носіїв чеської мови долучалися до міського життя, поповнювали лави робітництва, ставали підприємцями. Зростав та міцнішав середній клас. В онімечених містах, у царині опанованого німцями та євреями бізнесу чехи почувалися паріями, тому їх вабила ідея "повернення" цим середовищам їхнього нібито "природного" чеського обличчя – знаряддям же і, сказати б, маркером успішності цього процесу ставала мова. Відтак ідеологічні конструкції "будителів" знайшли соціальну базу для своєї реалізації, а духовна продукція виявилася затребуваною.

Об'єктивна збіжність інтересів еліти та простолюду не завжди запевняє їхнє взаєморозуміння та ефективну взаємодію, однак в Чехії цього великою мірою вдалося досягти. Книги, газети, театральні постанови чеською мовою знаходили вдячну аудиторію, їхні автори ставали популярними й діставали стимули до подальшої творчості. Стрімке розширення національного культурного простору спонукало його творців горнутися одних до одних, замість витрачати енергію на конкуренцію за обмежені ресурси та взаємне поборення. Ліберальний режим віденської монархії не заохочував національне відродження, проте не надто грубо перешкоджав його перебігові та почасти визнавав уже досягнуті ним результати. Відмінністю чеського відродження від аналогічних процесів в інших країнах була порівняно незначна роль у ньому духовних осіб. Якщо деінде служителі культу чи не єдині мали змогу заробляти на прожиття розумовою працею, а використання неофіційних мов визнавалося лише з метою релігійної проповіді цими мовами, то в Чехії постала розлога сфера світської культури.

Кін. ХVIII - поч. ХІХ ст. були, сказати б, добою перших ластівок, коли з'являлися на світ Божий перші чеськомовні збірки поезій і театральні вистави, наукові часописи й переклади світової класики тощо. Наступний етап відродження позначений передовсім видатними постатями Ф. Палацького та П. Й. Шафарика, які "чеське питання" розглядали в широкій загальнослов'янській перспективі. Чи не першими з-поміж наукових авторитетів ці автори вказали на осібність українців з-поміж інших слов'янських народів – "любомудрові" Шафарику Т. Шевченко присвятив свою поему "Єретик"… З ім'ям Палацького пов'язують становлення австрославізму – концепції перетворення віденської монархії на державу трьох народів, в якій "слов'яни" (по суті, йшлося саме про чехів) мали би посідати однакове становище з німцями та мадярами.

Вже цитований нами З. Жаботинський дотепно описав, як сприймали чеське відродження онімечені євреї. "Аж ось вони стали помічати, що, наприклад, у м. Празі починає відбуватися щось дивне. Якісь оригінали раптом затялися балакати по-мужицьки, і то не лише в себе вдома, але й на вулиці, й у театрі, та навмисне так, аби всі чули. Спочатку це смішно, потім починає дратувати. Тим більше, що ці оригінали висувають іще на додачу якісь претензії. – Ми, чехи, в цьому краї більшість, - заявляють вони, - а тому Прага має бути наша, в судах і школах, і навіть в університеті має панувати наша мова, а німецька має достатньо місця у Відні. – Чуючи такі бздури, німці стенають плечами: як сміють мріяти про такі речі ці санкюлоти, які навіть літератури ще не мають? А вони відповідають: маємо Ганку, Палацького, Краледвірський рукопис; початок є, а продовження буде. Німці спочатку віджартовувалися, а потім почали сердитися й відповідати вигуком: геть чехів!"

Не для красного слівця згадав тут автор про балакання "навмисне так, аби всі чули" - молоді патріоти не раз зумисне голосно розмовляли рідною мовою в аристократичних кварталах Праги, театрах, університетах та інших публічних місцях. Важко сказати, чи саме ця їхня тактика виявилася продуктивною, але від 60-х рр. Прага почала втрачати імідж суто німецького міста – в усіх царинах міського життя, від елітарних салонів до кримінального світу, утворювалися чеськомовні середовища, формувалися професійні говірки, сленг тощо.  

Поразка революції 1848-49 рр. спричинила занепад політичного процесу в імперії; ватажки чеського національного руху в цей період змушено зосередилися на науковій та літературній діяльності. Із відновленням на поч. 60-х рр. демократичних процесів постають чеські політичні партії, які щедро фінансує зміцніла на той час національна буржуазія. Діячі цих партій, обіймаючи раз у раз високі державні посади, активно впроваджують чеську мову в різні сфери життя країни. Так, у 1882 р. Карлов університет у Празі було поділено на німецьке та чеське відділення. Хоча перше з них користувалося особливою прихильністю влади, в зимовому семестрі 1909-10 рр. кількість студентів на чеському відділенні була в 2,5 рази більшою, ніж на німецькому.

(Зауважмо, що німецький Karl-Ferdinands-Universität zu Prag мав європейську славу. Високий "рейтинг" цього закладу вабив до нього абітурієнтів з цілої імперії та іноземців. За таких умов більша популярність чеського відділення засвідчувала не лише зростання національної свідомості, а й високу якість викладання чеських професорів!.. Прихильники української мови шукають для неї порятунку в посиленні примусовості її використання, однак приклад Карлового університету доводить протилежне: формулою успішного відродження є не "сильна державна підтримка", а сильна конкуренція за відсутності підтримки. Уявімо, приміром, Київський університет ім. Шевченка поділеним на російсько- та україномовне відділення. Чи багато студентів за можливості вільного вибору між цими відділеннями віддали би перевагу саме останньому?) 

…Одного разу до автора цих рядків завітав його приятель, який в розмові висловив десь вичитану ним думку про те, що, мовляв, правильна мовна політика уряду Т. Г. Масарика в 20-30-х рр. спромоглася за 10 років відродити чеську мову. На це я показав йому той уривок зі статті З. Жаботинського, в якому ідеолог сіонізму підбивав підсумки чеського націєтворчого процесу в лоні віденської імперії: "Але чехи не злякалися ні німців, ані євреїв. Крок за кроком, день за днем, наповзали з села в Прагу чеські мурахи, поступово проникали в усі щілини й по крихтах будували свою культуру. В них з'явилися газети, брошури, потім книги, потім ціла література, потім гімназія, потім університет. Аж раптом, одного прекрасного дня, німці Мойсеєвого закону не впізнали своєї Праги! Від німецького всевладдя залишилися самі огризки. В міській думі жодного німця, на вулицях й у театрі чеська мова, прийдеш до магазину – не бажають тобі відповідати німецькою, а якщо ти сам купець – будь ласкавий розмовляти з покупцем чеською, інакше вдягне капелюха й піде до сусідньої крамниці – до чеха".

Я звернув увагу свого здивованого приятеля на ту обставину, що текст був написаний у 1912 р., коли ще й не заповідалося на суверенний чехословацький уряд! "Чи можна було на такому фундаменті відродити чеську мову за 10 років?" - спитав я його. "Хоч за 10 місяців!" - вигукнув мій співрозмовник. Диспонуючи резервом національно свідомих кадрів у всіх царинах діяльності та в більшості регіонів країни, спираючись на розлогу інфраструктуру й напрацьовані традиції використання чеської мови, уряд Масарика узаконив ту реальність, яка великою мірою вже існувала на момент його приходу.

Відмітною рисою чеського національного відродження був демократичний характер цього руху, який став, по суті, органічним складником формування громадянського суспільства в країні. Працю відродження було здійснено легальними методами, його адепти зазвичай не виявляли агресії проти своїх опонентів. Чимало етнічних німців позитивно сприймали націєтворчі зусилля чехів, товаришували з діячами відродження, надавали їм підтримку. Однак до міжнаціональної ідилії все ж було далеко. Лідери відродження не раз допускали антинімецькі висловлювання, звичними явищами були побутова ксенофобія та бійки між представниками різних етнічних громад…

Гітлерівському режимові вдалося використати німецьку меншину в міжвоєнній Чехословаччині як знаряддя розчленування країни та ліквідації її державності, що мало жахливі наслідки для самої цієї меншини. Охоплений притаманним повоєнній Європі психозом розбудови мононаціональних держав, празький уряд акцептував т. зв. "закони Бенеша", на базі яких з Чехії по завершенні ІІ-ї світової були виселені 3 млн етнічних німців. Виселення здійснювалося зі страшною жорстокістю й супроводжувалося численними "самодіяльними" знущаннями "переможців" над своїми вчорашніми сусідами, які можна порівняти хіба з аналогічними практиками нацистів.

Але до відродження чеської мови то вже не мало жодного стосунку. Остання ще задовго перед тим встигла перетворитися на повнофункціональну мову європейської нації, природно використовувану в усіх царинах її життя, за всіх можливих обставин, усіма верствами населення. Тож сучасному чехові важко повірити в те, що його рідна й прекрасна čeština колись тяжко поневірялася "по курних хатах мужицьких", сумно чекаючи свого, здавалося б, неминучого відходу в небуття…

 
* Тут і далі цитати зі статті З. Жаботинського "На хибному шляху" подано в моєму перекладі, проте пунктуацію автора по змозі збережено – В.

** Задля справедливості варто зазначити, що "феномен Добровського", як світового наукового авторитету, став можливим саме завдяки використанню ним німецької мови.

*** Значну роль у викритті підробки відіграв майбутній президент Чехословаччини Т. Масарик, який вважав неприпустимим обстоювати національні інтереси нечесними способами.