Дві правди Ф.М. Достоєвського (класичні витоки подвійних стандартів у Росії)

У зліпленому на швидку руку пропагандистському меседжі йшлося про невдячність звільнених Росією слов'янських народів (прочитали: українців), про їхню доморослу самостійність і небезпеку будь-яких поривів до незалежності. Все це на тлі зйомок з Майдану.

Вирішила дістатися до першоджерела. Тобто до Федора Михайловича Достоєвського.

Думка про те, якою образливою може бути для росіян невдячність звільнених ними народів, відома.Чого вартує лише один вірш "Клеветникам России" О.С.Пушкіна з прозорим посилом: ми, росіяни, Європу прикрили від тирана, а ви на нас батон кришите. Як ви смієте обмовляти Росію, матінку-визволительку?

І ось з'являється новий виток літературної дискусії, вже через 47 років, кінець дев'ятнадцятого століття. Все ті ж європейські наклепники, тільки тепер у викладі іншого російського генія. Ф.М. Достоєвського:

"…по внутреннему убеждению моему, самому полному и непреодолимому, — не будет у России, и никогда еще не было, таких ненавистников, завистников, клеветников и даже явных врагов, как все эти славянские племена, чуть только их Россия освободит, а Европа согласится признать их освобожденными!

Начнут же они, по освобождении, свою новую жизнь, повторяю, именно с того, что выпросят себе у Европы, у Англии и Германии, например, ручательство и покровительство их свободе, и хоть в концерте европейских держав будет и Россия, но они именно в защиту от России это и сделают. Начнут они непременно с того, что внутри себя, если не прямо вслух, объявят себе и убедят себя в том, что России они не обязаны ни малейшею благодарностью, напротив, что от властолюбия России они едва спаслись при заключении мира вмешательством европейского концерта, а не вмешайся Европа, так Россия, отняв их у турок, проглотила бы их тотчас же, "имея в виду расширение границ и основание великой Всеславянской империи на порабощении славян жадному, хитрому и варварскому великорусскому племени".

Чи варто розбиратися в цьому питанні? Знаєте, все менше хочеться копирсатися в бездонній російській душі. Особливо в світлі останніх подій.

І все ж для нас це важливо. Не тільки тому, що Пушкін і Достоєвський - генії і були колись улюбленими нашими письменниками. А для того, щоб зрозуміти, де витоки тих подвійних стандартів, які тепер панують і в Росії, та і в нас, чого вже душею кривити. І як взагалі могло це статися. Це жахливо і не вкладається в голові: війна найближчих слов'янських народів, насильство над Україною, яке допускають і підтримують більшість росіян.

Виправдань у колишніх братів маса. Але вони в основному укладаються в парадигму російської пропаганди та агітації. Це дуже добре видно з реплік в діалозі представників російського світу де завгодно: на фейсбуці чи на засіданні ООН. Вони наче копіюють одне одного.

Я хочу зрозуміти інше. Чому росіяни - розумні, начитані, освічені люди - дозволяють собі не помічати очевидних фактів? Чому вони перекручують події на догоду насаджуваної у них ідеології?

Адже їм, як нікому, відомі небезпека та неповноцінність цієї ідеології. Вожді й тирани жорстоко пройшлися практично по кожній їхній родині. Якщо не репресіями, голодом і виселенням, то Ржевським котлом, Сталінградською битвою і Курською дугою. Здавалося б, повинні зненавидіти тиранію і самодержавність. Але ж ні, все лижуть руку, яка одягла на них ланцюг.

Чому?!

Мені важливо зрозуміти це. Оскільки від вирішення цього питання залежить результат війни і майбутнє моєї країни. Я шукаю відповідь у сучасності. Але її там немає. Тому що вона набагато глибше і далі.

Достоєвського по праву вважають представником і виразником національного російського архетипу. Він - той, кому вдалося розшифрувати код загадкової російської душі. Хоча, як і Пушкін, корінням Федір Михайлович не зовсім російська людина. Дід його з Волинської шляхти, мав садибу під Ковелем. Але народився Достоєвський в Москві, в лікарні для бідних на Божедомці. Символічне таке місце народження. Як і ім'я письменника Федір - дар божий. Вся його творчість стане згодом своєрідною лікарнею для бідних.

Але повернімося до слов'янського питання і, так званого, пророцтва Достоєвського.
 

Йдеться про російсько-турецьку війну 1877-78 років, розпочату нібито через благородне прагнення Росії допомогти братам-слов'янам. Тобто болгарам, які перебували тоді під гнітом Османської імперії. У 1875 році в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстання, яке було жорстоко придушене башибузуками. Близько 30 тисяч жертв, серед яких старі люди, жінки і діти. Жорстокість турків не могла не викликати обурення у всьому світі. В Європі. В Росії. Не було, напевно, серед передових людей того часу таких, яких би не обурило те, що відбувається.

В. Гюго тоді писав:

"Необхідно привернути увагу європейських урядів до одного абсолютно невеликого факту, який уряди навіть не помічають ... винищується цілий народ. Де? в Європі... Чи буде покладено край мукам цього маленького героїчного народу?"

У Росії теж жваво і гаряче обговорювалося балканське питання: всі дружно засуджували Англію, яка  мовчазно підтримувала Туреччину і забезпечувала її зброєю. І.С. Тургенєв, під враженням вичитаних з газет болгарських жахів написав свій знаменитий вірш, який облетів весь світ.

Крокет в Виндзоре

Сидит королева в Виндзорском бору…
Придворные дамы играют
В вошедшую в моду недавно игру;
Ту крокет игру называют.
Катают шары и в отмеченный круг
Их гонят так ловко и смело…
Глядит королева, смеется… и вдруг
Умолкла… лицо помертвело.
Ей чудится: вместо точеных шаров,
Гонимых лопаткой проворной —
Катаются целые сотни голов,
Обрызганных кровию черной…
То головы женщин, девиц и детей…
На лицах — следы истязаний,
И зверских обид, и звериных когтей —
Весь ужас предсмертных страданий.
И вот королевина младшая дочь —
Прелестная дева — катает
Одну из голов — и все далее, прочь —
И к царским ногам подгоняет.
Головка ребенка, в пушистых кудрях…
И ротик лепечет укоры…
И вскрикнула тут королева — и страх
Безумный застлал ее взоры.
"Мой доктор! На помощь! скорей!" И ему
Она поверяет виденье…
Но он ей в ответ: "Не дивлюсь ничему;
Газет вас расстроило чтенье.
Толкует нам "Таймс", как болгарский народ
Стал жертвой турецкого гнева…
Вот капли… примите… все это пройдет!"
И в замок идет королева.
Вернулась домой — и в раздумье стоит…
Склонились тяжелые вежды…
О ужас! кровавой струею залит
Весь край королевской одежды!
"Велю это смыть! Я хочу позабыть!
На помощь, британские реки!"
"Нет, ваше величество! Вам уж не смыть
Той крови невинной вовеки!"

20 июля 1876, Санкт-Петербург

Зверніть увагу! Як на тлі спіралеподібного руху історії швидко змінюються полюси. Як добрі наміри благородної та обуреної чужими звірствами Росії раптом через сотню років обертаються її підтримкою "ополченців" на сході України. І кому західник Тургенєв, по-вашому, міг би адресувати цей вірш сьогодні? Відповідь очевидна.

Півтора століття тому. А наче сьогодні. Всі історії повторюються. Як рятівник болгар від турецького ярма виступила Російська імперія. Сьогодні жалюгідні залишки цієї імперії намагаються придушити повстання незалежних слов'ян, і роблять це як розбійник в такій же маленькій (в порівнянні з 1/6 частиною суші) сусідній країні. Чому це стало можливим?

Я звертаюся до колись улюбленого мною письменника, якого могла читати і розгадувати нескінченно. Але не до "Братів Карамазових", не до "Демонів". А до "Щоденника письменника" 1877 року. І знаходжу відповіді. Ніби зчитую код російської душі. І мене не покидає стійке дежавю, ніби я читаю не Достоєвського, а коментарі якоїсь Наталії Алатирцевой з Казані, яка ні разу не агітує мене за радянську владу шосту добу поспіль.

В чому ж вони зійшлися, великий Достоєвський і неспокійний мій співрозмовник з Казані, який так завзято шукає виправдання путінської агресії в Криму і на сході України.

Спробую розібратися. Хоча, якщо чесно, постійно ловлю себе на думці, що більше не хочеться копирсатися у витоках російської душі і намагатися зрозуміти її. Тому що вся ця романтизована Достоєвскими і Толстими заплутаність, страждання, метання на тлі страшного брато- і батьковбивства - вічної російської теми - просто однозначні й огидні.

Чим є метання російські, як не пошуком виправдання і перекладання провини з себе на свою загадкову душу? Чим цеє, як не приховуванням тих бісів, які пожирають росіян зсередини.

Не буду стверджувати, але, мені здається, вся справа у подвійних стандартах. В існуванні двох правд. Одна для себе, інша - для публіки. Достоєвський називає це делікатністю.

"... все  русские интеллигентные люди чрезвычайно деликатны, то  есть  в  тех  случаях, когда они имеют дело с Европой или думают, что на них  смотрит  Европа,  — хотя бы та, впрочем, и не смотрела на них вовсе. О, дома,  про  себя и между собою, мы свое возьмем, дома весь европеизм по боку —  взять лишь, походя, наши отношения семейные, гражданские, чести, долга, в самом  огромном большинстве случаев".

Пам'ятаєте, як перед приїздом керівника фарбувалися газони, паркани і парти, зводилися потьомкінські села, ховалася брудна білизна і робилося генеральне прибирання? "!Дітки, приберіть все зайве з парт, сядьте рівно, поправте бантики. Марія Іванівна йде". Для Марії Іванівни треба бути хорошим. А для себе "ми своє візьмемо".

Це "ми своє візьмемо" - свято непослуху і вседозволеності. В якійсь мірі, це туга за правдою. Мрія людини бути такою, якою вона є. Без пилу в очах і публічних помилок. Здається, немає нічого кращого, ніж бути таким, який ти є. Хіба не до цього прагнуть усі?

Ні. Чи знаєте…

Тому що насправді ти, такий як є - то дурень, нездара, черв'як, слимак та інша погань, якою тобі зовсім бути не хочеться. І треба мати певну мужністю, щоб подивитися правді в очі і сказати собі: «Я тупиця і ледар! Сволота і агресор! Вбивця і злодій!»

Думаєте щось змінилося в датському королівстві? Та нічого!

Буквально кожна хвилина нашого життя пронизана все тією ж показухою. На самому дрібному побутовому плані і коли ми намагаємося виставити себе у виграшному ключі і вигідно продати. Що говорити про зведення з фронту, де справжня інформація замовчується або згладжується для політичних та інших показушних цілей. Тепер це називається маркетингом, піаром і популізмом ...

Ми розучилися говорити правду. Брехня стала звичною, багатогранною, винахідливою. Вона обплутує нас, як павутина, як вата. Засмоктує, як болото. Ми навіть самі собі навчилися брехати.

Наявність двох правд, дозвіл мати «делікатну» для публічного користування і справжню для внутрішнього вживання, призвело до плутанини і зміщення орієнтирів. Ми забрехалися до того, що за допомогою брехні перетворюємо брехню в правду.

Наша спільна з Росією біда - брехня. Прямо по щоденникам Достоєвського:

«БРЕХНЯ НЕОБХІДНА ДЛЯ ІСТИНИ. БРЕХНЯ НА БРЕХНЮ ДАЄ ПРАВДУ. ЧИ ЦЕ ПРАВДА?"

У «Щоденниках», він, до речі, міркує про те, як судді і прокурори, користуючись неправдивими свідченнями, вибивають правду в підсудного. Почитайте. Корисні роздуми.

Часом Достоєвський сам собі суперечить. І раптом замріяно констатує:

«Вот  этот  механический  способ  вытаскивать наружу правду,  может  быть,  у  нас  и  заменится… просто правдой. Искусственное преувеличение  исчезнет  с обеих сторон. Всё явится искренним и правдивым, а не  игрой  в  отыскание  истины. Но все эти  утопии  возможны  будут,  разве  когда  у  нас  вырастут  крылья  и все обратятся в ангелов. Но ведь и судов тогда не будет…»
 

Чи зростуть у нас крила і звернемося ми в ангелів коли-небудь? Швидше відбудеться інше.

Брехня залишиться брехнею. Подвійні стандарти, які допомагають створювати зручні картинки і припускають наявність двох (кількох) правд для свого і загального користування приведуть до того, що істина стане недоступною. «Делікатна» правда поступово витіснить справжню. Подвійні стандарти і брехня стануть державною політикою і громадською релігією. Наслідки цього страшно собі уявити, брехня, як епідемія морової виразки, пошириться всюди і, врешті-решт, знищить людство.

У своїх щоденниках Достоєвський пристрасно відстоює слов'янофільську ідею високої і благородної місії Росії в історії слов'янства, та й усього світу. Він виправдовує війни, що насаджують християнств,о і прогнозує цілком законне (пророком бути не треба) неприйняття такого насадження з боку звільнених народів.

У чому ж полягає ця ідея Достоєвського, якої він готовий виправдовувати загарбницькі війни:

«Долго, о, долго еще славяне не в состоянии будут признать бескорыстия России и великого, святого, неслыханного в мире поднятия ею знамени величайшей идеи, из тех идей, которыми жив человек и без которых человечество, если эти идеи перестанут жить в нем, — коченеет, калечится и умирает в язвах и в бессилии».

Знайоме? Велика місія захисника і благодійника. Тільки ось після явлення месії в Україні багато колишніх з нею в якомусь зв'язку раптом з обережністю стали говорити російською мовою, щоб росіяни не прийшли до них рятувати російськомовне населення.

Стара суперечка західників і слов'янофілів про шляхи Росії в патріархальне православ'я або в Європу, на мій погляд, це суперечка між істиною і бажаної істиною. Між правдою і потьомкінськими селами.

Для західника Тургенєва в балканському питанні було важливо звільнення болгар. Для слов'янофіла Достоєвського важливіше облагодіяти великою місією возз'єднання з іншими слов'янами, тобто з Росією. Але, як виявилося, Московія до слов'ян практично і не має відношення. А велика об'єднуюча ідея Росії-матінки, готової насильно стати центром об'єднання всіх і вся, висмоктана Достоєвським з власних помилок.
 

А ви, пане Достоєвський, запитали, чи хочуть слов'яни з вами об'єднуватися? Вас ображає, що навіть під час переможного балканського походу на російських визволителів дивилися косо і чекали, коли ж вони заберуться. Насправді, прикро, правда? Ви такі благородні, прийшли їх звільнити від турецького ярма (від українського фашизму), а вони невдячні:

«Так як вони сміють!» - загорілося миттєво в скривджених серцях інших визволителів, і кров образи залила їх щоки. «І до того ж ми їх рятувати прийшли, отже, вони б повинні майже на колінах зустрічати. Але вони не стоять на колінах, вони поглядають, аж ніби й не раді нам! Це нам-то! Хліб-сіль виносять, це правда, але поглядають, поглядають! .. »

Знаєте чому вони вам були не раді? «Ніколи не робіть послуг, про які вас не просять». (О. де Бальзак)

Сподіваюся, істина, справжня, а не вигадана, як блискавка, одного разу все-таки спалахує в мозку росіянина. Але ж, і правда. Віджали. Але ж насправді, зброю і танки-то російські, звідки у ополченців стільки озброєння, не з шахт же здобули. А й справді, труни-то їдуть в Ростов. І матері плачуть. І дружини проклинають.

І ось ця правда якось незручно починає ворушитися всередині. Мучить. Викликає сумніви в великій ідеї (брехні), що раніше з'явилася там. Може, і правда, плюнути на велику місію і дати Україні свободу? Нехай вирішують самостійно. Нехай самі разгрібают своє власне лайно. Без великої і делікатної Росії з її ввічливими зеленими чоловічками?

Що зробив благородний мрійник Дон Кіхот для придушення своїх сумнівів в правдивості лицарських романів, які стверджують, що лицар може за кілька годин впоратися з багатотисячним військом. Правильно? Мандрівний месія придумав свіжу і ще більш безглузду брехню, що втішає його. Нову ілюзію в ім'я збереження улюбленої старої. І відправився далі здійснювати свої великі подвиги в ім'я Дульсінеї Тобосской.

Так і росіяни придумують все нові виправдання, тільки щоб не бачити очевидних речей, і продовжують слати в Україну свої «білі» і "пухнасті" гуманітарні вантажівки.

І пристрасно відстоювати позицію Кремля.

Але повернемося до Достоєвського.

«России надо серьезно приготовиться к тому, что все эти освобожденные славяне с упоением ринутся в Европу, до потери личности своей заразятся европейскими формами, политическими и социальными, и таким образом должны будут пережить целый и длинный период европеизма прежде, чем постигнуть хоть что-нибудь в своем славянском значении и в своем особом славянском призвании в среде человечества. Между собой эти землицы будут вечно ссориться, вечно друг другу завидовать и друг против друга интриговать. Разумеется, в минуту какой-нибудь серьезной беды они все непременно обратятся к России за помощью. Как ни будут они ненавистничать, сплетничать и клеветать на нас Европе, заигрывая с нею и уверяя ее в любви, но чувствовать-то они всегда будут инстинктивно (конечно, в минуту беды, а не раньше), что Европа естественный враг их единству, была им и всегда останется, а что если они существуют на свете, то, конечно, потому, что стоит огромный магнит — Россия, которая, неодолимо притягивая их всех к себе, тем сдерживает их целость и единство. Будут даже и такие минуты, когда они будут в состоянии почти уже сознательно согласиться, что не будь России, великого восточного центра и великой влекущей силы, то единство их мигом бы развалилось, рассеялось в клочки и даже так, что самая национальность их исчезла бы в европейском океане, как исчезают несколько отдельных капель воды в море. России надолго достанется тоска и забота мирить их, вразумлять их и даже, может быть, обнажать за них меч при случае. Разумеется, сейчас же представляется вопрос: в чем же тут выгода России, из-за чего Россия билась за них сто лет, жертвовала кровью своею, силами, деньгами? Неужто из-за того, чтоб пожать столько маленькой, смешной ненависти и неблагодарности? О, конечно, Россия всё же всегда будет сознавать, что центр славянского единства — это она, что если живут славяне свободною национальною жизнию, то потому, что этого захотела и хочет она, что совершила и создала всё она. Но какую же выгоду доставит России это сознание, кроме трудов, досад и вечной заботы?
Ответ теперь труден и не может быть ясен.
Во-первых, у России, как нам всем известно, и мысли не будет, и быть не должно никогда, чтобы расширить насчет славян свою территорию (наївний мрійник прим. Автора), присоединить их к себе политически, наделать из их земель губерний и проч. Все славяне подозревают Россию в этом стремлении даже теперь, равно как и вся Европа, и будут подозревать еще сто лет вперед. Но да сохранит бог Россию от этих стремлений… (золоті слова! Але Бог не зберіг Росію від тих намагань – прим. Автора)
…выказав полнейшее бескорыстие, тем самым Россия и победит, и привлечет, наконец, к себе славян; сначала в беде будут прибегать к ней, а потом, когда-нибудь, воротятся к ней и прильнут к ней все, уже с полной, с детской доверенностью. Все воротятся в родное гнездо.
… русские ждут, что новые, освобожденные и воскресшие в новую жизнь славянские народности с того и начнут, что прильнут к России, как к родной матери и освободительнице, и что несомненно и в самом скором времени привнесут много новых и еще не слыханных элементов в русскую жизнь, расширят славянство России, душу России, повлияют даже на русский язык, литературу, творчество, обогатят Россию духовно и укажут ей новые горизонты
После разрешения Славянского вопроса России, очевидно, предстоит окончательное разрешение Восточного вопроса (а як же ж, потрібно завоювати і Схід – прим. Автора). Долго еще не поймут теперешние славяне, что такое Восточный вопрос! Да и славянского единения в братстве и согласии они не поймут тоже очень долго. Объяснять им это беспрерывно, делом и великим примером будет всегдашней задачей России впредь. Опять-таки скажут: для чего это всё, наконец, и зачем брать России на себя такую заботу? Для чего: для того, чтоб жить высшею жизнью, великою жизнью, светить миру великой, бескорыстной и чистой идеей, воплотить и создать в конце концов великий и мощный организм братского союза племен, создать этот организм не политическим насилием, не мечом, а убеждением, примером, любовью, бескорыстием, светом (Федоре Михайловичу, спустіться вже на землю – прим. Автора); вознести наконец всех малых сих до себя и до понятия ими материнского ее призвания — вот цель России, вот и выгоды ее, если хотите. Если нации не будут жить высшими, бескорыстными идеями и высшими целями служения человечеству, а только будут служить одним своим «интересам», то погибнут эти нации несомненно, окоченеют, обессилеют и умрут. А выше целей нет, как те, которые поставит перед собой Россия, служа славянам бескорыстно и не требуя от них благодарности, служа их нравственному (а не политическому лишь) воссоединению в великое целое.
Россия будет стоять на страже всего Востока и грядущего порядка его.
… для такого назначения России нужен Константинополь…»

Ах, ось воно що ... А ми-то думали ...

До слова, безкорислива Росія в тій турецькій війні отримала значні матеріальні і територіальні преференції. А так красиво все підносилося ...

[1] Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка несешься? Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади. Остановился пораженный божьим чудом созерцатель: не молния ли это, сброшенная с неба? что значит это наводящее ужас движение? и что за неведомая сила заключена в сих неведомых светом конях? Эх, кони, кони, что за кони! Вихри ли сидят в ваших гривах? Чуткое ли ухо горит во всякой вашей жилке? Заслышали с вышины знакомую песню, дружно и разом напрягли медные груди и, почти не тронув копытами земли, превратились в одни вытянутые линии, летящие по воздуху, и мчится вся вдохновенная богом!.. Русь, куда ж несешься ты? дай ответ. Не дает ответа. Чудным звоном заливается колокольчик; гремит и становится ветром разорванный в куски воздух; летит мимо все, что ни есть на земли, и, косясь, постораниваются и дают ей дорогу другие народы и государства.(М.В. Гоголь. "Мертві душі")