Зустрілися якось у травні
Він та вона - випадково.
Та те, що ставалось надалі,
Затьмарило їхнє "до того".
Вона обіймала так ніжно,
А він цілував до нестями.
Вона ж бо тоді ще не знала,
Що скаже він цими ж устами.
Здавалося, їм ще багато
Судилося разом здійснити,
Та якось за чашкою кави
Вони почали говорити
Про те, про що краще б змовчали,
Аби запобігти нещастю,
Та дівчина, видно, не знала,
До речі, її звали Настя:
"Миколо, а ти пам'ятаєш
Зиму оцю позаторічну?
Мені тоді було сімнадцять..." -
Та він перебив: "Ну навіщо
Нам згадувать те, що минуло?
Воно має назву історія..."
"Миколо! Тоді на Майдані
Я місяць із гаком простояла.
Цікаво...Можливо, з тобою
Ми разом тоді опинялись.
Ти був на Майдані, Миколо?" -
Вона мило так посміхалась,
Дивилася і зазирала
У очі глибоко-глибоко...
А він лиш хитнув головою:
"Я був...з протилежного боку..."
І раптом запала мовчанка .
Вона відійшла на три кроки...
Почулося тихе: "Настусю,
Минуло ж, кохана, два роки..."
Гірка і пекуча усмішка
Скривила лице непомітно:
"Я все розумію, та тільки
Що потім ми скажемо дітям?"
Отак розійшлися дві долі...
Їм складно було пережити.
Бо скільки б не було любові.
Вкраїну теж треба любити!
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
