ДВА БЕРЕГИ ДИКОГО ПОЛЯ

ДВА БЕРЕГИ ДИКОГО ПОЛЯ

                                                                                                       «Часом татари нас беруть, а часом ми

                                                                                                        татар. І на те не жаліємось. На тому

                                                                                                        Україна почалася»                        

                                                                                      З документу XVII ст.

В жодному разі не слід забувати, що середньовічна Україна географічно не була тотожна Україні сучасній. Землі першої простягалися деінде поза теперішні наші кордони (Стародубщина, Перемишльщина, Берестейщина), натомість близько половини тих теренів, які ми нині звемо Україною залишалися непричетними до історії українства та його етногенезу, або ж відігравали в цих процесах особливу, нераз вельми специфічну роль. Маємо на увазі насамперед Степову Україну, котра, як пам’ятаємо, довший час слугувала транзитним коридором для руху народів. Протягом тисячоліть ця обставина різко відрізняла Степ від регіонів, які лежали на північ від нього. Рух націй українськими степами завершили своїм приходом т. зв. монголо-татари – нові групи приходьків неодноразово з’являлися на цих теренах і потім, але цілі нові народи – вже ніколи…

Порівняно нечисленні прибульці-монголи швидко асимілювалися з залишками кипчаків; у 1449-му на цьому субстраті утворилося незалежне від Золотої Орди Кримське ханство, яке початково не володіло цілим Кримом: в горах існувало князівство Феодоро, а на узбережжі – генуезькі колонії. Вже в 1475 р. ханство перетворилася на васала Османської імперії (щоправда норовливого й нераз бунтівного) й у такому статусі залишалася майже до своєї загибелі наприкінці XVIII cт.

Кримське ханство було наочним втіленням гегелівської тези про єдність та боротьбу протилежностей. З одного боку, джерела свідчать про високу культуру садівництва й городництва, майстерних кримських ремісників, розквіт філософії та поезії, масову освіту й перші на теренах України виші; про французьку драму в ханській столиці й християнські церкви та монастирі, які в серці ісламської держави мирно проіснували аж до приходу московитів… З усім цим важко поєднати інші, теж добре підтверджені факти: основним заняттям населення ханства все ж було кочове скотарство, а обов’язковим «додатком» до останнього – криваві експедиції кримських людоловів за ясиром; сусідство з Кримом на довгі століття стало прокляттям для українців, валахів, молдаван, поляків, московитів та інших народів.

Справа в тому, що аж до сталінської депортації поняття «кримські татари» об’єднувало, по суті, дві різні етнічні спільноти, несхожі навзаєм в культурному, мовному плані, ба навіть антропологічно і доволі відчужені одна від одної. Хлібороби, садівники й ремісники мешкали в гірському Криму та на Південному Березі. У формуванні цієї групи татар велику роль відіграли готи, генуезці, греки, турки й вона за стилем та способом життя багато в чому наслідувала згадані народи. Натомість степи Північного Криму населяли орди кочовиків татаро-монгольського походження – на жаль, сусідам ханства, зокрема українцям, доводилося мати справу переважно саме з ними…

Окрім власне Криму, ханська влада поширювалася на розлогі території в Причорномор’ї, Приазов’ї та на Північному Кавказі, конфігурація яких була вкрай несталою. Розглядалися ці території як… літні пасовиська ординської худоби та «буферна зона» між мусульманським і християнським світами, що виключало їх систематичне землеробсько-поселенське освоєння. Щонайбільше в степу створювалися опорні пункти для контролю над стратегічними перехрестями, і то радше з ініціативи Стамбула, ніж Бахчисарая.

Таким чином постава кримців слугувала радше консервації статусу Дикого Поля, ніж його заселенню. Натомість з українського боку стало робилися спроби освоєння цієї багатої, але смертельно небезпечної території. Зокрема, на поч. XV cт. Велике князівство Литовське під енергійним правлінням Вітовта розширило було свої кордони аж до чорноморських берегів в районі теперішньої Одеси. Тоді на побережжі й уздовж торговельних шляхів постала благенька мережа польсько-литовських (а фактично українських) фортець та поселень, яку однак не вдалося втримати навіть до кінця того самого століття.

Татарські напади, які, ставши регулярними після остаточної загибелі Золотої Орди (1502 р.), дощенту спустошували матеріальні та людські ресурси України, конче потребували відповіді з українського боку. Через постійний брак коштів у скарбниці литовська, а потім польська влада реагували на ці напади в реактивному режимі, починаючи укріплювати південний кордон у моменти явної небезпеки й хутко занедбуючи зусилля, щойно вщухав черговий буревій. До того ж наймані залоги укріплень поступалися татарським чамбулам у здатності вести маневрову війну на степових просторах. Потрібна була військова сила, адекватна саме татарській загрозі й при тому мало залежна від поточного фінансового стану держави. Такою силою стало козацтво.

В радянській історіографії домінувала сказати б «класова» теорія походження козацтва, компліментарна для українського самолюбства, а відтак успішно імплементована авторами олігархічної доби з її позірною українізацією – мовляв, найбільш сильні та волелюбні представники (трудящого) українства, не в силах терпіти експлуатацію та національне гноблення, тікали «за пороги» й створювали там свої збройні осередки. Натомість, приміром, М. Грушевський в своїй «Истории украинского казачества…» виводив козацтво із зовсім іншого кореня – розбійницьких ватаг, які в степах і на переправах безжально грабували мусульманських купців…

Імовірно, козацтво мало насправді багато різних витоків. Його предтечами можна вважати й «уходників», які на власний ризик вирушали в південні степи на полювання, риболовлю, збирання дикого меду та інші промисли, й, ніде правди діти, степових розбійників, і тюркських кочовиків, ще руськими князями поселених на степовому порубіжжі (згодом християнізованих та асимільованих), і магнатських військових поселенців польської доби, самодіяльних учасників збройних виправ проти татар тощо. Так чи інакше,  наприкінці XV cт. у джерелах з’являються перші згадки про козаків, ще поодинокі та непевні, а в наступному столітті такі повідомлення стають вже звичним явищем.

…Японію часто називають країною самураїв. Кількісно до цього соціального стану завжди належала мізерна меншість японців, проте його вплив на історію, культуру, менталітет країни в багатьох аспектах був визначальним. Схожу роль «визначальної меншості» в історії Ізраїлю відіграли кібуци та кібуцники, а в історії України, звичайно ж, її козацтво. Сучасним зайдам варто уважніше перечитати «козацькі» сторінки нашої минувшини, перш ніж ламати голови над тим, чому «тихі й покірливі» українці раптом виходять на Майдан, або звідки в нібито вщент розграбованої та корумпованої країни раптом беруться такі численні й незламні захисники… Ці самі сторінки варто перечитувати й нам самим у моменти болісних розважань про те, чому Майдани завершуються (майже) нічим; чому після цих могутніх спалахів народної стихії (іншій країні й половини такого спалаху вистачило б, аби назавжди змінити плин її історії!) в Україні далі розкошують олігархи, корупціонери, агенти чужинських впливів.

Суперечливими навзаєм є не лише теорії походження козацтва, а й погляди на його функції та вплив на історичні долі українства. Козаки – оборонці вітчизни? В багатьох випадках вони, безперечно, ними були, але нераз саме їхня діяльність роздмухувала військові пожежі та провокувала ворожі навали –не кажучи про суто грабіжницький характер багатьох козацьких виправ… Захисники бідних та знедолених? Свою зверхність над «гречкосіями» та «свинопасами» козаки виявляли часом у ще брутальніших формах, ніж навіть «ясновельможні»… Лицарі православної віри? Однак їхнє православ’я здебільшого обмежувалося вмінням «правильно» перехреститися, а непоодинокі приклади звірячої жорстокості зле сполучалися з Божими заповідями… «Пострах панів», козаки бували вірними прислужниками останніх у складі реєстрових полків, надвірних хоругв тощо й свої походи часто здійснювали під проводом та на кошти магнатів. Будівничі держави, вони одночасно розносили віруси анархізму, правового нігілізму, необмеженої збройної самодіяльності тощо.

Лише в одному незмінно сходяться як палкі апологети козацтва, так само й нещадні критики його ролі в українській історії – це було явище надзвичайно яскраве, самобутнє, якому в інших країнах світу важко знайти прямі аналогії. Козацтво стало першим суто українським суспільним інститутом; потужною заявкою бездержавної нації на право існувати, розвиватися, опиратися ворожим зазіханням! Виявом національної самодіяльності у військовій, колонізаційній, державотворчій та багатьох інших сферах.

Козацтву завдячує українство своє поширення на розлогих теренах Півдня й Сходу, проте мусимо зауважити, що воно не спроміглося забезпечити правдиве освоєння та закріплення цих територій за українцями. На землях Війська Запорозького поставали переважно паланки та зимівники, а густина населення не перевищувала 1-2 особи на квадратовий кілометр, що було на порядок менше, ніж на традиційних українських теренах, теж уважаних «пустельними» за європейськими мірками. Заборона тримати жінок, виправдана з точки зору збереження військового потенціалу, мала згубні наслідки для господарських та політичних перспектив Запорожжя. Тут не виникли навіть мережа стаціонарних сільських поселень, не кажучи про міста, шляхи сполучення, культурну інфраструктуру тощо. Відтак нібито колонізовані козацтвом терени надавалися для повторної колонізації, зокрема неукраїнськими чинниками, що як ми далі побачимо великою мірою й сталося згодом.

Козацьке військо створило власну, доволі розвинену державно-адміністративну структуру, кардинально відмінну від аналогічних структур сусідніх держав. Козаки приймали іноземних посланців, укладали міжнародні угоди тощо, проте повноцінного державного визнання Війська Запорозького так і не відбулося, а титули козацької аристократії не мали ваги в очах іноземних еліт. Постійно маневруючи між «сильними світу цього», козацтво зрештою підпало під одноосібний «патронат» Московії-Росії, який неперервно посилювався – наступна ліквідація цього самобутнього українського військово-політичного інституту була сприйнята в світі суто як внутрішня справа Російської імперії.

Потужна національна самодіяльність, яка знайшла такий яскравий і багатогранний вияв в епопеї українського козацтва хіба опосередковано вплинула на кшталтування української мови. Козацькі канцелярії залежно від епох та обставин використовували різні мови, серед яких, на жаль, не було власне української. Приміром, трактат про казацько-татарське порозуміння (1624) було написано татарською та польською мовами, а славнозвісну «конституцію П. Орлика» - латиною й староукраїнською… Про панування української мовної стихії на Запоріжжі переконливо свідчить хіба реєстр Війська Запорозького (1649), і то не самий текст документу, а наведені в ньому прізвища козаків, у переважній більшості вироблені з місцевого мовного матеріалу вже в процесі укладання реєстру.

Ще однією обставиною, тісно пов’язаною саме з козацтвом є розповсюдження та, сказати б, популяризація терміну «Україна», маловживаного в «докозацьку» добу. Хоча власне «національна свідомість» козаків залишалася типовою для домодерної епохи, себто нечіткою та неакцентованою.

Наостанок мусимо зауважити, що, попри свій одвічний кривавий антагонізм, татарське ханство й українське козацтво, були насправді дуже подібними навзаєм інститутами. Обидва постали на порубіжжі, відповідно, ісламського та християнського світів і були покликані боронити та розширювати межі цих світів, що робили довший час, мусимо визнати, винятково успішно, якщо зважати на мінімальність доступних цим інститутам ресурсів*. Обидва рухалися в Дикий Степ, освоювали його; обидва стриміли до перетворення на повноцінні, цілком самостійні державні структури, в чому зрештою не зазнали успіху. Занепад Ханату й Січі відбувався синхронно, під дією схожих, або й тих самих чинників; фактичне припинення існування першого з них** стала прологом до ліквідації другої, причому долі татар і запорожців виявилася при тому разюче схожими навзаєм.

* Порівняймо, скажімо, блискавичний рейд татарської кінноти чи флотилії козацьких чайок з громіздкими, велелюдними й украй високовартісними пересуваннями армій та флотів тієї доби… Між тим військово-політичні наслідки перших бували нераз не менш вагомими, ніж наслідки «регулярних» воєнних дій!

** На нашу думку, перехід у 1774 р. Ханату «під покровительство» Російської імперії вже був його кінцем, хоча формальна ліквідація сталася в 1783-му.