Вже більше року я живу далеко від рідного дому, від рідного міста та взагалі від Донбасу. Прийшла війна на ті землі, тому я не могла там залишитися. Я не змогла залишитися, а мої близькі не змогли покинути те місце.
Вже більше року я спілкуюся з ними тільки по телефону чи Скайпу. І навіть не знаю, коли настануть ті часи, що я зможу з ними поспілкуватися тет-а-тет. Але допоки Донбас знову не буде під контролем української держави, я не приїду туди.
Мені пощастило, що 24 серпня, тобто День Незалежності України, я святкую там, де завжди цінували це свято. Де синьо-жовтий стяг був, є і буде символом свободи. Де вишиванка — це святкове вбрання, яке робить кожного ніби святим. Де українська мова ллється дійсно як пісня, кожне слово миле серцю, а не викликає конвульсії.
До цього звикаєш і майже не розумієш, як може бути інакше. Як можна не любити свою країну, як можна хотіти стати частиною іншої держави, як можна ненавидіти українське, своє, рідне. Я не розуміла цього ще у школі. Не розуміла, коли жила і працювала в штатах. Не розумію зараз, коли відбувається війна, що змусила мене покинути родину.
Вранці, у цей святковий день, я просто вирішила сходити на площу та випити кави. У центрі повинно було щось відбуватися. Звісно, не парад, як у Києві, але щось українське та зворушливе. Я не помилилася. Люди були одягнуті в ці прекрасні вишиванки, співали пісні. Останні були пов’язані в основному з війною та ворогом, який прийшов на наші землі. Я все це слухала, відпиваючи по ковточку "Американо", та ловила себе на думці, що от-от з очей почнуть капати сльози. Мені просто стало сумно за те, що зі мною це почуття патріотизму, любові до рідної країни не може розділити мати. Мені стало важко за те, що на Донбасі померло стільки молодих хлопців, які так само могли сидіти на центральній площі, пити каву та насолоджуватися сонячним промінням.
Трохи пізніше згадалося, як мама завжди казала: "Я вірю, що до нашого міста прийде українська армія. А я на знак вдячності зроблю їм смачних пиріжків!" Пройшло вже багато часу з того моменту, коли вона це сказала. Але все одно мама вірить, що її слова не будуть просто пустою балаканиною. Вірить, що вона ще віддячить українським воякам за те, що ті вигнали хижаків з Донбасу.
І от, прокручуючи подумки її слова, я розумію, що мені дуже пощастило народитися саме у мої родині, де змалечку дід мені читав вірші Кобзаря, бабуся завжди розповідала українською про своїх близьких із Запоріжжя, а мама підтримувала мене, коли я на противагу своїм однокласникам говорила, що потрібно любити Україну, українську мову й історію.
Мені пощастило, а тим, хто зрадив мою Батьківщину, тим, хто зараз на Донбасі бігає з прапорами своїх наркоманських республік, має бути соромно. Бо вони не заслуговують на те, щоб їх жаліли. Вони покликали цю війну на українську землю, тепер хай насолоджуються "руським миром". Я не вірю в існування пекла. Але дуже шкода, що його немає. Саме для таких зрадників його б потрібно було вигадати.
І нехай зараз мої рідні знаходяться серед цих жалюгідних ідіотів, у котрих блювотні позиви від всього українського, все одно моя родина носить Україну всередині себе і знає точно, що до нашого рідного міста прийде мир та спокій. Український спокій. Я відчуваю, що коли від нашого гімну в мене стискається серце, моя мама це також відчуває. І як би там не було, але любов до України в нас спільна і незламна.
Радимо вам також почитати:
Фотографія з прапором України
Почути себе або Сила і слабкість
Отрывок из книги "Инстинкт самосохранения"
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
