ДУМЕНКИ

ДУМЕНКИ – ДУМА ДРЕВНЬОСТИ

Запрошую у мандрівку до нашої древньости, у сплетіння легенд і сучасности, в очне доведення життя прадавніх звичаїв і живого слова предків у сьогоденні!

У який край я втрапила! У які сторіччя!.. Скільки легенд за день начулася, скільки стежин пройшла, скільки дерев і скель обійняла!.. До якої святої прадавньої, олегендненої кринички торкнулася руками й вустами!..

А ви бачили поселення, яке стоїть на гранітних валунах? Чи, може, йшли (їхали) вулицею, на котрій замість звичного ґрунту або асфальту чи шосе – величезні гранітні валуни, які порогами вимостила Природа, котрі виштовхує із себе земля?.. Станеш на них – і небо над тобою таки те, прадавнє, і Сонце – як Бог, до котрого хочеться дотягнутись і котрому хочеться звістити все…

Усе це і багато чого иншого – у селі Думенки Хмільницького району на Вінниччині!

Сонця – повний день! Щастя – повний міх! Тож вистачило на нас усіх!

Гадаєте, піч нині можна побачити лишень у музеях і на виставках? А ось і ні! Я такою красою милувалась у звичайному (і дуже не звичайному!) селі Думенки на Хмільниччині у звичайної (і вельми не звичайної!) сільської мешканки Антоніни Корешкової. І створила сю красу її донечка Марина Корешкова.

А біля печі – як у музеї, все кухонне начиння: і кий, і качалка, і глечики (гладущики), й кочерга, і розмальовані полумиски (їх теж малювала Маринка), й макітра з макогоном, і стародавні вишиті рушники, і котик-муркотик, і щойно закриті на зиму слоїчки із грибами...

Хвалити Бога, культ печі досі існує! І піч в українських селах є! Нею користуються, надто – зараз, у час дорожнечі...

В Україні завше існував культ печі. І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували простуди, навіть народжували дітей. Тому піч була глибоким символом родинного вогнища, неперервности роду.

Її часто білили, прикрашали декоративними розписами (як у нас, на Поділлі), витинанками, розмальовками з паперу (як у Петриківці). Себто піч була символом високих естетичних смаків українців. Народна мораль категорично забороняла плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі («Сказав би, та піч у хаті»). Піч вважали оберегом від різної нечисти. Лучину, попіл, жаринки використовували при ворожіннях і лікуванні хворих. На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть спорудили пам'ятник їй-таки, печі. У печі із середи на четвер, як виймуть хліб, ставили сіль, залишали, аби перепеклась, і нею відганяли нечисту силу. Це – четвергова сіль. «А щоб хліб не прищився, треба зробити пожертву Богові: взяти кілька ще палаючих вуглячків голою долонею і вкинути в ковбашку печі перед тим, як вставляти хліб у піч. Це один із секретів моєї покійної сусідки Марії Дубенюк», – каже А. Д. Корешкова.

У фольклорі й літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, родинне тепло й затишок...

Погостювавши, вирушили в ліс. Щоправда, до нього – ще далеко. Ще не вийшли із села, а вже стільки дивини, переважно кам’яної, точніше – гранітної. Кожен камінь привертає увагу до себе, на кожному хочеться постояти, відчути його тепло (аж гарячий!), торкнутися віковічних мохів, товстіших за палас, який стелимо в оселі… Ті камені поросли різноманітними рослинами (цмином, наприклад). Камені один одного ширший, один одного вищий. Посеред вулиці. Поруч – хатú. Стоїш на такому камені – і руки самі пташино здіймаються до небес... Воля! Висота! Аж голова крутиться! Мабуть, тут знаходиться унікальне місце на планеті: виходи на поверхню кам’яних решток пластів планетоутворного періоду, дуже давніх вивержень вулканів. Схоже, їх колись вимили води льодовика під час чергового потепління. Може, тому й відчувається тут величний спокій і божественна енергетика? Це унікальне природне явище!

А може, ці камені – се рештки того космічного тіла, котре близько чотирьохсот мільйонів років біля села Жорнище (родовище Жорна), на межі сучасних Липовецького та Іллінецького районів (Вінниччина), врізалось у землю (комета або й астероїд). І мало те тіло 250 – 300 м у поперечному зрізі, а важило понад 40 млн тонн. Уламки порід і метеоритного тіла розлетілись на десятки кілометрів, а сейсмічна хвиля подробила місцеві граніти. Місцевість у радіусі 15 – 30 км горіла майже рік… Наші жорна – се звідти, з Іллінецького кар’єра, адже саме метеорит, сплавивши гірські породи на місці удару, і породив той чудовий камінь, з якого наші предки виготовляли особливі жорна («Подільські джерела». Історії золотої провінції. Альманах. – Вінниця: ПП «ПРАДА АРТ», 2011. – Стор. 184 – 185). Можливо, й думенські валуни – це не валуни із землі, а оті уламки з космосу?..

У Думенках досі збереглися самобутні, прадавні, ще первісні назви річок: Жалиця, Свариводка, Бог… У цих назвах відчутна минувшина благословенного думенського краю, вірування людей, їхній сонцепоклонницький світогляд: обожнювали Сонце й инші сили Природи, перед якими безсилі ми всі: і рідновір, і биддист, і християнин, і мусульманин, і атеїст. Цей край люди заселили дуже-дуже давно.

…Йдемо до легендарної святої криниці, на Лису Гору, до висохлого озера Потопляники (тут так багато загадкових мікротопонімів!). Флора і фауна лісу – дивовижна, майже первісна!

Натрапили на вужа: наліз нашій Антоніні на ноги, а вона його й не боїться – взяла в руки, мовби черв’ячка, і примовляє: «Вужу-вужу, не кажи вужам – я не скажу людям» – і відпустила.

Вздовж річки Бог (Пд. Буг) на березі відпочивають групи людей, родини, з вудочками, у наметах, біля багаття. Взагалі сюди ізвідусіль приїздить багато мандрівників, особливо – до святої прапрапра...давньої криниці.

Думенки позаду, а ми прямуємо луками й берегами на захід, проти течії Бога. А береги різні: тут – рівнинні, долинні, а тут – уже й похилі, є навіть скелясті. Древню печеру, біля входу до якої ми постóяли, у радянські рокú зірвали, бо, мовляв, заважала проїздити тут підводам. А була височенна! Віки не заважала!.. Гранітний виступ звисав над самою річкою Бог і утворював чималу печеру, через яку проїздили однокінкою. Проте коли навесні розливалася річка, дороги за печерею не ставало, тому її зірвали, щоб можна було проїздити машинам, а з каменю думенський колгосп був побудував конюшню... Довкруг лежать величезні уламки тієї скелі, при вибуху багато попадало у річку.

Наша провідниця Антоніна розказала бааагато цікавого про скелю і не лише...

І ось ми – на Бузі! Забралися на каміння, яке колись слугувало за дорогу через річку. Його було багато, дорога була надійна, добре вимощена, нею їздили і ходили. Се був великий шлях до чудинівського млина і далі, шлях пролягав далі через ліс, куди ми направились, і ця дорога проходила через яр глибокою долиною з міста Любар Волинської губернії у місто Бар (нині – Вінниччина). На вивозі дорогу перетинала маленька річечка Жалиця, котра була ще років 20 тому. Тут посеред Жалиці, яка бігла Байдовим яром і несла свої маленькі води у великий Бог, стояв польський камінний межовий знак: криж. Там закінчувалися Думенки.

Трохи вище, майже поряд, – бозна хто й коли викопав кам’яну криницю, звану «Дівонькою». До неї й прямуємо, щоправда, дорога (а далі – стежка) – зовсім не пряма: плутається, губиться, манить під горбок, а то різко вниз. Але легенда кличе!

Нарешті ми знайшли її! ЦІЛЮЩА КРИНИЧКА Дівонька! Вона ж – Попова, вона ж – і Вдовина. А чому різні назви має? Про це – далі.

Здоровим людям вона додавала сили на цілий рік, хворих зцілювала. Особливо помічною вважали водицю, взяту до схід сонця у нічку «Навську четвертеньку» (вночі перед четвером, у ніч перед Великоднем), запасалися нею на весь рік. Взяли й ми водички із собою.

Місцеві знахарі, чарівники, відуни, шептуни (нащадки давньоруських волхвів-мудреців) палили на Лисій горі (поблизу Святої Кринички) вогнище до самого світанку, потім проводили магічні дії вже коло кринички, які супроводжували обрядами і певними правилами, котрих свято дотримувалися. На світанні розходились лісом, луками, ярами, копали і збирали зілля, коріння якого промивали водою з Дівоньки. Воно, коріння, зміцнювало їхню силу...

У цьому лісі було дохристияське святилище. Лиса гора – центр священного трикутника: місце від річки Свариводка, яка впадає у Бог, річка Жалиця і Криничка. Думенківці вважають (переконані!), що ця вода і сама Лиса гора мають сильну позитивну енергетику.

З назвою «Дівонька», «Дівочка» у ближніх селах знаю декілька криничок. Їх знищували навіть самі попи, аби не було й згадки про древні вірування. Бо ж і зиск меншав. Ще б пак: люди йшли за здоров'ям не до церкви, а до криниць!.. Тож і цю, Дівоньку-криничку, теж був засипав піп: позривав з гілок рушники, стрічки, хустинки, закидав ними джерело, засипав землею й камінням. Коли ж це невдовзі його донька Лізонька осліпла (як тут не згадаєш, що криниці – це очі матері-землі!..). Нічого не допомагало. А одній бідній сільській удові наснилося, що Дівонька просила зібрати вдів і прочистити їй очі. Вона розповіла сон попові. Той впав на коліна і зізнався: «Це мій гріх!». Каявся. «Зроби все так, як було», – порадила попові вдова.

Так біля криниці з’явився хрест, піп з удовами врятував криницю, а Ліза згодом прозріла. До Кринички потягнулися люди, ще більше, ніж раніше. «Помічна водичка!», – хвалили.

…Ще дуже багато цікавого з історії цієї криниці розповіла Антоніна Дмитрівна, навела багато прикладів конкретних людей, котрих зцілила її вода, навіть повідала молитву, з якою люди у давнину зверталися до Кринички. Так само звертаються до неї й тепер. Так само звертались і ми, проказуючи:

– Добрий день Царичко-Водичко! Омиваєш луги-береги, біле коріння і древнє каміння, омий і мене, рщену, чисто вроджену, від всякого лиха, бруду, злости й ненависти, омий тіло й кості. Пошли здоров'я, сили, мудрості.

А я, почувши її з Тониних вуст, так зраділа! Бо давно збирала ту молитву по словечку! Думала, збережу, аби не забулась, бо ж, мабуть, ніхто зараз тáк не звертається до води... А звертаються-таки! У Думенках саме так і звертаються! Та й не лише думенські люди, а всі, хто приїздить і приходить сюди, до живодайної Кринички, у якої дух – ще справжньої, дохристиянської, Руси! 

Молитви теж належать до усної народної творчости, й тому за віки щось забулося, а щось додалось. У кожному краї – своє слово... Инший варіант цієї молитви до Води маю такий:

– День добрий тобі, жива Кринице, й тобі, гожа Водице! О богине-мамо Дано прадавня! Царичко-водичко, омиваєш луги-береги, коріння, креміння і древнє каміння, омий і мене, рщену, чисто вроджену, від всякого бруду, злости й ненависти, омий тіло й кості. Очисть, оздоров і мене, твою дитину, і мою родину. У тобі, Кринице Живо, три сили-жили: одна – земляна, друга – водяна, третя – оздоровна для всіх нас, о ненько Дано, водо Орданна! О Дано-богине, життя Берегине!

Ці слова треба проказати тричі, тричі вмитись і помити тіло зверху донизу. Так ми й зробили.

На деревах біля Святої Кринички, як знак здійснення мрій і на знак вдячности богині Дані, люди пов’язують стрічки. Тож і ми спочатку поклали в річечку скибку хліба і четвергову сіль і мовили: «Царичко-водичко, дай мені водиці на добро». Кинули Дівоньці монети («заплатили Криниці»), примовляючи: «З землі – у землю». Пов’язали свої плахтинки-хустинки, які мали, на гіллях дерев, як заведено тут і, оздоровлені, просвітлені й щасливі, пішли тією самою стежкою назад, до Бога-ріки...

Від Кринички піднімаємось на Лису гору і вздовж слухаємо від Антоніни цікавинки про неї.

Бувало, що сільські молодиці несли на Лису гору коромисла і переломлювали, щоб світ не переломився. Потрібні були круглі коромисла, такі, що несеш не на плечі, а на шиї. На Купайла з Лисої гори котили колеса, обмотані соломою, підпалювали, і коли те колесо-сонечко падало в річку, аж тоді всі йшли купатися. Перед тим, як стрибнути у воду, казали: «Чорток-чорток, не ламай кісток. Я в воду, ти – з води, там і сиди».

Річка Свариводка – це початок Священного трикутника, а р. Жалиця – кінець. Про це знає кожна в Думенках літня жінка. Однак попи кажуть, що не треба про це ніде писати, бо туди будуть ходити люди, а вони не в захваті від цього. Прийде, мовляв, час, тоді дізнаються... Щоб розігнати чорні грозові хмари, стукали в затули: «Іди, хмаро, іди, грозова, іди на ліси, іди, не виси. Тут тобі не висіти. Не я тебе гоню: сам прабог тебе гонить» (прабог – це перехрещені коцюба і копистка).

Як іти в ліс, то там було два дуби-велети, котрі росли вкупі. Найстаріші. Їх ніхто не чіпав. А зрізали їх в 1960-их – 70-их роках. Дуб – це міць, могутність, сила, стійкість, гідність і безсмертя, це вам не верба і калина, які гнуться. До дубів ішли молодята після вінчання, там приказували:

– Дубе-дубе, дай сили, щоб ноги носили!

Лили трішки вишняку й казали:

– Дубе-дубе, мій діде любий, дай мені сили, щоб ноги носили.

Обіймали дуба і тоді пили.

Ще дещо про НЕМАТЕРІАЛЬНУ КУЛЬТУРУ в Думенках. Тут було багато переселенців з Волині. Тому в селі пекли хліб-косач перед тим, як ламати вербу на Вербному тижні. Що з ним робили – почули ми стільки, що треба окрему книжку видати!

«Ось тобі, вербо, потреба, а мені – гілочок для здоров’я треба». Йшли за потребою вночі, не можна було розмовляти. «Не сердься, земелько, що ми тебе оголили: ми на тебе хлібчика положили». Й аж тоді брали зілля.

У Бузі наша подруга нещодавно знайшла випалену глиняну козацьку люльку. Зішкребла – а всередині ще був попіл...

Отакі вони, Сонячні Думенки. «Сонячні» – не лише тому, що там сонця багато і близько до його висі, а тому передусім, що тут довго поклонялися Сонцеві. Ще років 40 тому в Думенках було півсела відунів. А в сусідніх Чудинівцях ще багато є відаючих бабусь.

І на завершення мандрівки до Святої криниці Дівоньки – розкошування на березі Бога, потім – у його хвилях (а глибокииииий!..).

У самих Думенках теж є що подивитись. Тільки назва річки чого варта: Свариводка! Це ж у якому тисячолітті назвали її так наші предки!.. А вже на честь кого, то й здогадатись не важко. В назві вчувається наймення древньоукраїнського бога Сварги (Сварога). 

Ось ми стоїмо у водах Свариводки, яка витікає з Педосівських мочарів і далі тече вже маленькою поза село і через самí Думенки, через ставки великий і малий аж у Бог (Пд. Буг). Красу не описати словами! А який водоспадик між ними! Дзюркотить водиця по каміннях, освітлена сонцем, котре так і грає поміж листям над гіллями, а гілля понад водоспадом густо-густо. Такого ми ще не бачили! За нами – теж вода, Сварожка (ставок).

А в селі, як і побіля нього, і в лісі, за Думенками (свята прапрапра…древня криниця Дівонька) є й инші дуже давні криниці. До них по їхню цілющу воду приїздять люди звідусіль, навіть живуть біля них по декілька днів або й тижнів. Одна сільська криниця-КОЛОдязь напоїла нас теж дуже смачною водою. Самі витягли!

…Ми вільні, як вітер! Відчуйте сей вітер волі й ви, торкніться вустами й очима нашої древньости – й оздоровитесь і фізично, і морально, й духовно, і національно! Бо джерела рідної духовности, національної сили і здоров’я – у рідній Природі і там, де її ще не спотворило чужовір’я й зайди. Одне з таких місць – Думенки. Думенки – дума древньости! 

Мандруймо! Частіше мандруймо! І пішки теж! Бо правду мовлять: те, що ти побачив, того точно ніхто не відбере...

Впевнена: у Думенках на дослідників чекає ще багато цікавого, невивченого, незнайденого, загадкового! І тому дуже сподіваюся, що незабаром з’явиться сюди і туристичний маршрут, позаяк Думенки, се древнє село, – справжній феномен не лишень Вінниччини, а й України. Варто лише пройтися вимощеними природою думенківськими вулицями, горбами і долами, постояти на теплих камінних валунах, вслухатись у старі, як сей світ, назви мікротопонімів, пройтися первісним лісом, торкнутися вустами диво-кринички – і почуєш голос віків, і відчуєш одвічний, правильний, природолюбний, світогляд предків, і проймешся гордістю, що ти належиш до такої прадавньої, такої багатої й висококультурної нації: української!

(У Думенки (з Хмельниччини на Вінниччину) мандрувала і натхненно оповідала

Любов СЕРДУНИЧ).