ДРИМБА
"Музика дримби несе в собі давню магію. Дримба зачаровує людей і приборкує звірів. Дримба здатна лікувати тіло й душу. Вона пробуджує енергію природи і наділяє людину особливою силою". Ця історія могла трапитися у будь-якому часі і просторі. В минулому, чи в майбутті. Тому, мабуть, це не є так важливо зараз. Єдине, що історія ця, наче дерево, має глибоке коріння і товстий шкарубатий стовбур, розлогу крону і безліч юних гілочок, що стримлять в Небо. Захоплює в себе і минуле, і нинішнє, і те, що, напевне, має статися з нами... ***
Ще колись давно, у ті часи, коли Боги жили поруч людей, сивочолий Сварог відпочивав у своїй кувачниці*, присівши на порозі. Поруч лежав нещодавно викуваний велетенський меч, виблискував на Сонці. Сварог був вдоволений роботою, аж співати хотів! Коли , раптом, Вітер-Стрибожич, заплутавшись у гілках бузини, почав, випадково, награвати на деревині дивну мелодію, що захопила старого своєю правдивою тужливістю та проханням про допомогу. Той виплутав вітра і заходився окрилено майструвати щось з дерева, схоже на гребінця. Дмухнув на нього – той загудів, приклав до губ – наче вітер у деревах зашумів, торкнув зубчик – затремтів звук довколо. Та не те щось.
Супиться коваль, міркує. Як ось, Лада його пливе по полю зеленому – молока несе холодного напитись, стежкою босими ногами ступає і посміхається усьому, дивується... Замилувався Сварог жоною і як блискавкою думка осінила його враз. Забіг до кузні і відшукав шматок срібла, що на перстеники тримав. Узяв молоточка і ну виковувати коло маленьке, а від нього – два променя поруч, що не торкаються . Сидить, гладить творіння своє, перебирає пальцями, гріє... Бере волос свій і в вогонь кладе, вистукує молоточком дзвінким по волосині тій у струну перетворює і мугикає у вуса, а тоді – у воду студену вогнем розкалену струну – загартовує. Кріпить ту струну у центр кола і поміж промені пускає шляхом людським – з одного боку – Життя, з іншого – Смерть. А ти йди собі просто – не зблудиш ніколи! Засяяв оберегом на долоні працьовитій дивний інструмент.
Лада підійшла, обійняла мужа, а той вкладає в її рученьки дарунок свій і посміхається у вус – найкраща Лада його! Втішилася та, до губ піднесла коло маленьке, пальцем струну ледь торкнула, як заспівав срібним голосом Свароговий дарунок і пісня з душі Ладиної вирвалася, що зранку до ночі в думках співана і вплелася в звуки диханням її :«Люблю-ю-ю!!!...» Втішився Сварог і наробив пригорщі таких звукових Всесвітів. Волхвам роздав і людям звичайним теж. Волхви та мольфари грають і проганяють зло та хвороби усілякі звуком небесним, настроюють власні та чужі душі на відаючий лад, наче камертоном. А жінки райдіють граючи, чоловіків ще більше до себе причаровуючи, настрій закликаючи і думки правдиві на світ викликаючи.
***
Так чи не так, а прийшла у наш світ дримба. Чи то музичний інструмент, чи то мольфарський здобуток, чи й просто забавка для
жінок і дітей. Та будь де, вона вчасна та потрібна. Та дорога, що йде по центру дримби у кожного своя, тому ліпше не давати своєї дримби нікому. Бо то такий собі провідник Всесвіту, по якому він потрапляє в нас, змінюючи сутність і усвідомлення світу. Слухати чи грати на ній – то приймати участь у найглибших чарах....
***
Юнак ліз крізь хащі, дерся догори, прямував до цілі – мольфарової хати. З давніх давен велося у нашім краю – якщо хлопцеві приглянулася дівчина, запалила вогонь в ньому, то дарував їй дримбу, як знак Любові та бажання. Пішов не дорогою, а навпростець, аби швидше. Так, ніби не знає, що люди кажуть: "Хто поперекує, той дома не ночує". Ай я! Та що було робити, коли захтів дарунок своїй коханій зробити, здивувати її чимсь. Час йшов до Купала. Тож вирішив Юрко не купити, як всі, дримбу у Василя-майстра, а справити своїй Даринці мольфарську, аби не така, як у решти. Аби звірка від її звуків слухалася і вороги друзями ставали. От тепер і ловив ногами навпомацки дорогу крізь ліс, відводив руками густі ялинові віти і намагався вгорі вигледіти жовте око місяця – повня ж, а темно, хоч в око стрель!
Ліс поволі наповнився нічними дивними звуками. Шурхотіло звідусіль, крехтало, свистіло, плямкало і спалахувало вогнями. Юрко вже й не рад був зі своєї ідеї, але куди вже назад – краще вперед. Згадував оповідки різні про чугайстрів, навок, лісовиків і тихо складав пальці, як дідо-пастух вчив – від нечистих –одразу ставало не так страшно. Хлопець геть стомився і сів під перше-ліпше дерево, обперся і почав намагатися стишити своє серце, що гупало, як бубен. Поволі спокій прийшов до нього і Юрко, заплющивши очі, намагався пригадати дорогу до мольфарової хижі, по якій колись ходив за дня по ліки для неньки. Раптом юнак так чітко побачив у своїх думках потрібну стежку, що від несподіванки, аж очі розплющив і , вже наяву, знову побачив стежину залиту місячним сяйвом. Це ж треба таке!!! Юрко не повірив сам собі, як , часами, не вірив і дідові, коли той розповідав про усілякі дивовижі, які траплялися з ним у горах та лісі. Дідо часто повторював, що хто чистий серцем – тому ніц не буде ніде. Що ліс прийме, як рідного. Подякував тихо дідові та Богові й ступив на дорогу.
За якусь хвилю вже вийшов на галявину, а там рукою подати до джерела та хати під дубом. Юрко завернув за малинник і ніби натнувся на невидиму перешкоду, підняв очі і від здивування присів. Біля хати мольфара колом сиділи високі, сивочолі, в довгих одежах старці і про щось розмірено говорили. Чутно голосів не було, лиш ватерка потріскувала в такт вітру. Мольфар обернувся і помітив хлопця. - Юрасю, ану ходи но сюди! – поманив пальцем і Юрка, наче сила невідома потягнугнула через кущі до кола. Не знав, що робити і куди руки подіти, тож лиш поважливо вклонився людям. Ті відповіли на привітаня і схвально переглянулися. Мольфар же ж встав і, ніби продовжуючи почату розмову, ворожив голосом - Застарий я вже. Маю тут добути, бо потрібен людям. Не лишу їх напризволяще і не просіт! Жию туй спокон віку, то й вмру тут. Та й самі знаєте, які зараз часи. Нема того, як колись і нема ще того, що має бути. Закриті люде до вас. Тре’ зерно спершу посіяти знову, аби повернути душі до Сонця... Але, видите, що пройшов сей юнак крізь ваші стіни, видко таки чистий серцем і з кріпким якимсь наміром йшов д’мені... то може б ми ’го відправили? Та й крев в нему Гнатова – добра. Гнат знаючим був – тримав то в собі в серци, як свічку запалену. Бачу її в Юркові. Юрко ніц не розумів з того, що робилося і говорилося навколо, лиш стрепенувся на словах «відправити» :«Йой! Даринка!!» і почав прислухатися , коли дідове імено зачув.
Один з кола встав, узяв довгу бороду у руку, наче вирішуючи, а тоді пильно глянув Юркові у вічі і не відкриваючи уст тихо сказав йому - Підеш з нами...Отримаєш нове ім’я, будеш учитися і повернешся, як час стане. Як ніч Сварожа закінчиться, а ранок Його прийде... Збирайся ! – і обернувся спиною до вогнища. Не відчув Юрко страху, лиш цікавість і спрагу якусь донині йому невідому. От тільки серце йому трепетало, як птаха ранена , до сліз доводило :»Дарко! Даринка, Даруся моя...» Старці повставали, збираючись іти. Тихо спадали до землі їх білі одежі. Лиш останній підійшов легко до Юрка і між складок полотна витягнув і вклав в долоню юнака золотаву теплу дримбу. - маєш годину до сві
танку...
***
Над горами встав туман і десь там на обрії Сонце народжувалося вмите росами. Даринка вийшла на моріжок і легко потягнулася назустріч золотому колові. Босі ноги трималися землі, а тонка лляна сорочка огортала ще сонне тіло. Дарина підійшла до межі, там щось заблищало на бузиновому кущі, привертаючи її увагу. На гілці, на шкіряній шворочці висіла дримба. Даруся пригорнула дримбу до серця :»Приніс таки..» Посміхнулася ранкові і щасливо закружляла по траві, надто переповнена щастям і любов’ю! А тоді, впала долі, приклала дримбу до уст, закрила очі і поринула у магію. Відчула поруч Юрка коханого, тепло його і руки несмілі... лиш пальцем торкнула струну, як по тілу пройшлося таке тихе та рідне «Люблюююю», а далі вирвалося з неї і полетіло до неба, наче жайвір, співаючи :»Юрасююю...» Дарина лежала і чулася легкою , повною, всемогутньою і вічною... Тої ночі Юрко пропав безвісти...
***
Наші душі кружляють у танці часу, простору, світів. Можуть гуляти по Всесвіту, блукати у снах. Тішаться , наче діти, райдіють. І мають змогу повертатися в тіла, іноді, навіть, пізнаючи одне одного, як час їхній прийде...
***
У горах збирається світати. Я усю ніч лежала горілиць і блимала очима на зорі. Щось тягне мене сюди. Беру свою дримбу, з якою певне чи не народилася, прикладаю до вуст і здається мені, що цілує мене хтось через неї, що шепіт Всесвіту іде назовні крізь звуки її, і натягуюсь я тоді, наче струна і хтось торкає мене, і видаю я тоді заперте у моїй свідомості, закладене заборонами, заховане за віками тремтливе «Люблюююю...». Як полотно час рветься і не годна замовкнути, повторяючи, як удари серця тобі назустріч, пульсую словами, сльозами і знемагаю від чекання. Що зі мною діється? Затискую живу теплу дримбу у кулаці і чую когось поруч. Час прийшов... Світає... У цілому Світі світає!!!
