Дрібнички життя

Михайло Коцюбинський. На острові.
 
У листі до М. Могилянського 14 січня 1912 року Михайло Коцюбинський писав про намір працювати над цим твором: "… Думаю зробити спробу написати щось про Капрі – се мають бути дрібнички, враження, картинки, сонце, море, природа і трошки людини, яка усе те любить".

За цими "дрібничками" стоїть любов письменника до життя. Його око вихоплює те, повз що звичайна людина проходить мимо.

Ось жіноче цокання.

"На тлі вечірнього неба пропливають чотири жінки з кошиками на голові, наче античні вази. Права рука зігнута в ушко між кошиками і плечима, а ліва вільно одкинулась вниз і то виставляє, то ховає долоню.

• Трах-тах-тах-тах… – цокає в камінь дерево підошов".

В поле зору автора потрапляє віслюк.

"Йому так скучно, як англійському лорду, що бачив весь світ. Очі в білих мохнатих каблучках, як в окулярах, і зануда довго од них спливає аж до біластого носа. А може, ти хорий, ослику бідний? Вата стирчить у твоїх вухах, а хвіст так покірно затулює обрубаний зад".

Буря на морі змінюється лагідним сонячним днем.

"Звідки йде тиша – з мене чи входить у мене? Не знаю. Дрімають скелі, і чорні сідала піній застигли у тиші. Здається, ми всі розпустилися в ній. Тягне опуститися на каміння і пити так само сонце, як і вони, так само купати зір свій у небі. Хіба не добре було б дрімати, подібно терасам, кам’яним кошикам виноградних садів? Стати подібним до жилавих лоз, що наче вшрубувались глибоко в землю, щоб витягти звідти злотистий сік, яким колись мають налляти грона?".

Здається, у самій природі розлився неспокій.

"Чую неспокій. Хто знає – чого. Безперестанку встаю, ходжу по хаті і знову важко сідаю. Мені тісно в моїй одежі, незручно у хаті. Глуха тривога стукає в серце, наче хоче туди увійти. Перекладаю все на столі, без потреби пересуваю книжки і дратуюсь, що пропав олівець. Де олівець? Обмацав стіл, збурив папери, перемішав книжки. Хто взяв олівець? Знаю, що він мені не потрібний, – той недогризок куций, і знаю, що від того, чи знайду олівець, залежить мій спокій".

Природа ніби застигла на місці.

"Спираюсь на мур і знову з дивним спокоєм дивлюся на самотній садок. На зелені тераси, на купу маслин. Тіні витягають свої сустави, лягають на інший бік, і виростає долі другий, лежачий садок.

Сиві корони видзвонюють угорі, під ними цілий день тихо світяться трави.

Пташка часом поскаче в галузках, потрусить хвостом. Часом почистить носик…".

Увагу привертає італієць.

"Старий Джузеппе вічно співає. Його не обходять сімдесят років ані чорний беззубий рот: він завжди одкритий в нього для пісні…

… А Джузеппе співає. Мішає, зігнутий, фарбу і посилає на море крилаті слова. Яка вона пишна – його країна, коли цвіте виноград! Коли вітер несе над садами золотистий з цвіту пилок, сонце п’янить, наче добре вино, а тобі нема ще й двадцяти років!..

… Джузеппе співає. Він тут більший хазяїн, ніж на землі. Він, певно, подумає, перше ніж скаже, від кого родився: од жінки чи од морської хвилі. Старий оддав морю сина і внука, зате скільки підняв з його глибини! Хто б те злічив!.. Море било і гризло його, як прибережну скелю, він став шорсткий, як губка, просолився, наче канат, але душа голубіє у нього, як море в годину, і очі ховають проміння сонця. Він знає всі вісім вітрів, як братів рідних, розуміє мову неба і моря і збира рибу, наче плугатар хліб з поля, наче сам він засіяв нею морську глибінь".

А ось зароджується кохання.

"Досі наші очі спочивали на морі, чужі, далекі, як дві лінії рівнобіжні що пішли в світ без надії зійтися.

Під нами бігли до моря цвітучі цитрини, а помаранчі наче зірками обліпили чорні корони. Солоно дихало море.

Я ще раз озирнувся на неї.
Свіжий матовий профіль повернувся поволі, і знов її очі впірнули в мої.
Француженка чи британка? Ні, певно, американка…
… Гляне чи ні?
Ціла вічність минає. Не ворухнулась.
Що їй, справді, до мене або мені до неї?..
…Які очі у неї? Не встиг роздивитись…
… Наче фіалки після дощу…
… Втрачаю вже терпеливість. Я мушу їх бачить.
І раптом цілою вагою вони лягають в мої з нетерплячим питанням:
– Чого ти хочеш?
– Кохаю… – запевняють мої.
Її очі не знають, що одповісти, і мрійно починають пестити скелі, берег, блакить…
… І коли ненароком наче розкриває на мене свої вогкі фіалки, мої очі впевнено кидають в них:
– Ти моя.
Вона ще не знає “чия”, вагається трохи.
Але я не вагаюсь і жду лиш, коли ми поглянем на себе.
– Ти моя.
Тоді її очі раптом розкривають свою променисту безодню, готову мене поглинуть, і твердо говорять:
– Твоя.
– Навіки?
– Навіки…

… А завтра, ще не розвиднілось добре, біжу на вчорашні стежки. І раптом, не добігши, спиняюсь. Мене затримує запах пароходного диму. Я знаю… я певний, що її вже нема. Вона од’їхала ранішнім пароходом. Ось він ледве сіріє на сірому морі, навіть дим вже розвіявсь.

Стою на дорозі і втягаю у себе той легкий запах.

Се все, що лишилось од мого роману…".
 
Анатолій ВЛАСЮК
12 червня 2017 року