ДОМОДЕРНОСТІ

20 листопада 2019
Влодко

ДОМОДЕРНОСТІ

Якщо дехто вважає синонімами слова «модерне» і «найкраще», то це аж ніяк не про автора цих рядків. На мою думку, доволі часто буває якраз навпаки. Так нещодавно, потрапивши на молодіжну вечірку, де майже всі учасники втупилися були в свої ґаджети, не помічаючи нікого довкола, я ностальгійно пригадав аналогічні заходи доби своєї «безайфонної» юності, де лунав сміх, звучали пісні й точилося жваве спілкування… Іншим разом, під час пішого походу Карпатами шалена злива накрила нас поблизу гуцульського села. Інвентар виявився «не на висоті», в промоклому наметі ставало вже геть незатишно, коли з-за стіни дощу раптом виник молодий гуцул, який рішуче запросив незнайомих йому людей до своєї гостинної хати, де ми сушилися, пили запашний чай і тішилися з того, що модерні звичаї сюди ще не дісталися й у горах де-не-де продовжує панувати традиційна українська гостинність.

У багатьох випадках нам залишається хіба гірко шкодувати за втраченими звичаями, традиціями, цінностями й досягненнями епох, які відійшли, проте… Людство все-таки в цілому (поки що) рухається вперед, і відставання від його стрімкого руху створює великі проблеми для тих спільнот, які припустилися такого відставання. Модерний світ виробив певні погляди на речі й ми мусимо принаймні добре розуміти ці погляди, навіть коли воліємо триматися свого – можливо справді кращого, більш узасадненого та ліпше узгодженого з людською природою, а можливо, цінного саме й лише для нас своїм інтимним пов’язанням із нашим унікальним досвідом.

Українці виглядають однією зі спільнот, що їх минуле тримає в своїх обіймах особливо чіпко. Хоча загалом питання про те, в яких формах та в які способи минуле зберігається в сучасності належить до найменш досліджених проблем людського буття, конкретно в українському випадку, як виглядає, особливо живучими виявляються здебільшого не найкращі елементи історичної спадщини.

Модернізація українського суспільства настільки відмінними темпами просувається в різних місцевостях та соціальних верствах, що пошук її «пересічного рівня» нагадує визначення «середньої температури по лікарні». Приміром, сільська бабця гарує на городі, годує кабанця, при гасничці вже негнучкими пальцями вишиває дивної краси рушники й трепетно напаковує бульбою й салом клумки, щоб передати їх своїй онуці, яка у великому місті замужем за високооплачуваним «айтішником», регулярно відвідує ресторани й спа-салони, по скайпу спілкується з подругами з Майамі й Сингапуру… в люксусовій оселі цієї пані потерта торба з «дарами полів» спроможна викликати хіба роздратування. Таких сюжетів українська дійсність підкидає чимало, проте нас більше цікавлять не показові зіткнення крайнощів, а ті елементи домодерного мислення й світосприйняття, що їх заховує свідомість звичайних, позірно сучасних у своїх чинах українців.  

Пригадую свою випадкову участь у роботі однієї конференції поблизу німецького Фрайбургу. Останнього дня німецькі господарі посадовили українських гостей на свої автівки й повезли показувати красоти Баден-Вюртембергу, а заодно й сусіднього французького Ельзасу. Вони щедро ділилися з нами часом і знаннями про свою малу батьківщину, а насамкінець, вже не пам’ятаю з якої нагоди, ми заїхали до оселі нашого добровільного гіда, де гостям запропонували чай зі смаженим арахісом. Оселя була вочевидь заможною, хазяїн – щирою гостинною людиною, а частування… ось таким, «більш ніж скромним».

За кілька місяців потому ми з жінкою здійснювали різдвяні обходини її численної родини в приміському селі. В кожній хаті повторювалося сливе примусове частування за столами, заставленими здебільшого стандартними наїдками та напоями, де відмова боляче ображала хазяїв і нікого не обходило, що для тебе за цей вечір то вже п’яті вареники, восьмі голубці й чи не десятий келишок «на коня»… Якими ж добрими словами згадував я тоді стриману, мудру, модерну німецьку гостинність, розраховану на сучасних людей, для яких вже не є проблемою наїстися, а щедрий стіл давно перестав бути ознакою заможності!

В своєму ставленні до матеріальних благ пересічні українці великою мірою залишаються людьми домодерної епохи. Для них найважливішим є демонстративний ефект – у цьому сенсі, на жаль, коштовний несмак «Міжгір’я» якнайкраще засвідчує простонародне походження ростовського вигнанця… Варто українцеві трохи «вибитися в люди», як йому конче подавай найкрутішу «тачку», фазенду на кілька поверхів, бучне на цілий світ весілля тощо. Івано-франківський бізнесмен нещодавно з обуренням писав про свого сусіда, який у побудову дорожезного паркану довкола своєї оселі вклав усе зароблене ним за два роки мозольної праці на чужині. Натомість у високорозвинених державах заможні люди охочіше інвестують свої доходи в самих себе – додаткову освіту, цікаві подорожі, заняття спортом, спілкування з друзями тощо.

Опинившись «на природі», українці не почувають відповідальності за збереження її материнського лона неушкодженим. Тут вони, знов-таки, лише підтримують предківські звичаї – ні запорізькі козаки, ні, приміром, кріпаки Шевченкової доби не оминали нагоди зрубати кілька дерев, розкласти на дніпровських кручах багаття й залишити по собі неприбрані рештки своїх посиденьок. Інша річ, що лісів було тоді не до порівняння більше, ніж тепер, населення – менше, а про пластикові відходи, електронний брухт чи важкі метали питання взагалі не стояло. Нині обставини кардинально змінилися, однак наші люди воліють не помічати тих змін і виокремлювати власні персони з числа винуватців драматичного погіршення стану довкілля.  

Обзаводячись дітьми, молоді українці нераз залюбки перекладають цю ношу на плечі бабусь-дідусів, підсвідомо плекаючи традиційні переконання в тому, що «старі своє вже відгуляли», а нам ще хочеться… З домодерних часів походить і готовність батьків порушувати право своїх дітей на недоторканність особистої сфери, порпаючись в їхніх речах чи записах, шукаючи на них «компромату» або в якісь інші способи. Архаїкою відгонить та жорстокість, яку виявляють нераз «прості українці» до слабких, недужих, представників розмаїтих меншин тощо. «Ой бідна дитинонька!» - починає, приміром, голосити на вулиці перехожа тітка над хлопчиком в інвалідному візку, не розуміючи, що насправді виявляє в такий спосіб не доброту сердечну, а брутальність, вкотре нагадуючи обділеній долею дитині про її інакшість, «ненормальність», неповносправність. Особливо послідовної дискримінації та гонінь зазнають носії нестандартних поглядів – останнє, зокрема, часто стосується адептів української мови, яким цинічно вказують на їх правдиве місце в зрусифікованому суспільстві.

За постіндустріальної доби мільйони українців продовжують завзято «працювати на землі», й то переважно не в модерних продуктивних агрогосподарствах, а на клаптикових дачних та присадибних ділянках. Традиційно це пояснюють важким матеріальним становищем населення, проте насправді більша частина таких «мікроферм» є економічно збитковими, а в багатьох інших випадках витрачені на їхнє плекання час і кошти доцільніше було б використати, приміром, на опанування нової професії, вивчення іноземних мов, заняття спортом тощо. Попри свої безперечні позитиви, такі масові землеробські захоплення неабияк заважають формуванню в українців модерного ділового мислення. Чи не в цьому одна з причин домінування у вітчизняному великому бізнесі етнічно неукраїнських елементів, не пов’язаних із селянською традицією та батьківськими городами?

Усмішка української продавчині, секретарки, офіціанта, таксиста випромінює природне людське тепло – на відміну від їхніх західних колег, чиї усталені усмішки нераз виглядають стандартними елементами уніформи. Натомість і зневага до клієнта, хамство, озлоблення є в українському випадку так само щирими й непідробними, оскільки уявлення про невідчужувані людські права (з-поміж яких, зокрема, й право на прихильне й культурне поводження за будь-яких обставин) для більшості українців залишаються радше малозрозумілою абстракцією, ніж спонукою до певного типу поведінки… Натомість якщо в українському середовищі виникає конфлікт, то за протилежною стороною не прийнято визнавати взагалі жодної рації. Розв’язання суперечок традиційно шукають не в рамках дотримання правил, чесної конкуренції та пошуку балансу інтересів, а на шляху «затикання ротів», придушення опонентів, аж до повного їх знищення: кар’єрного, морального, а в певних середовищах – нераз і фізичного. 

Стало «запотребуваним» залишається старовинне вміння українців чуйно вловлювати, який вітер дме «нагорі» й тримати носа за цим вітром. Прийшов, приміром, до офісу черговий «начальник» - і на всіх рівнях підзвітної йому «вертикалі» хутко починається «перебудова», чимало актів якої є наслідками самодіяльної ініціативи «в низах», викликаної стремлінням підлаштуватися під очікувані смаки, запити та уподобання нового керівника. Пригадаймо, приміром, як із приходом на Печерські пагорби команди В. Януковича в країні спалахнула правдива епідемія зухвалих розправ мажорів із простими громадянами – наїзди «іномарок», розстріли тощо. Жодної вказівки на цю тему «згори» не надходило, проте «еліта» нутром відчула, що настала доба її безкарності. Так само поточна активація проросійських сил в Україні викликана навіть не так прямими діями «Зе-команди», відчутно «зачарованої на Москву» й, м’яко кажучи, українобайдужої, як прагненням чиновників, депутатів, суддів, а нераз, на жаль, і простих громадян бути «на хвилі», «в темі», «при ділі» тощо.

Протидія новітній «земельній реформі» теж часто-густо відбувається під глибоко архаїчними гаслами про «всенародну власність», «колиску української нації» (ніби для шведської, італійської, польської націй тощо земля не є «колискою»!), «сакральний зв'язок українців із землею» тощо. Припускаю, що наш високоосвічений народ справді легше переконати такого роду «аргументами», ніж, приміром, викладками економістів абощо, проте хіба не попередні майже 30 років (!) постійних ухилянь від розв’язання земельного питання та підігрування масовим фобіям підготували плідний ґрунт для того олігархічного шабашу, на порозі якого ми нині опинилися?

Домодерні складники української ментальності походять з різних історичних епох: щось дісталося нам від княжої Русі, щось інше – від часів козацьких змагань, кріпацької неволі, промислової революції тощо. Проте найпотужніший пласт, безперечно, сягає корінням радянської доби з її суперечливими реаліями, образами та ідеями, «подвійністю» буття, закритістю правди й водночас жвавістю культурного виробництва. Ця доба напрочуд активно продукувала сенси й символи, які міцно трималися в людській свідомості й нераз продовжують триматися дотепер. Ясна річ, одним із стержневих наративів радянщини були уявлення про себе, своє оточення й свою малу батьківщину, як частину «великої сім’ї», об’єднаної російськими мовою, історією та цінностями. Проукраїнські чинники не спроміглися істотно підважити ці уявлення, які нині стали ефективним мастилом для безперешкодного просування в голови «простих українців» отруйних «русскомирских» ідей.

…В уже згаданому пості івано-франківського бізнесмена про дорожезний сусідів паркан автор не лише обурювався з приводу безглуздого витрачання тяжко зароблених грошей, а й навів близько десяти конкретних прикладів того, як на ті самі гроші можна було створити успішний бізнес у себе вдома й попрощатися з важкою заробітчанською долею. Показово однак, що сусід так і «не повівся» на жодний з можливих варіантів і продовжує працювати на чужого пана. Домодерні стереотипи української ментальності сукупно є великою силою, яка втримує українців у «третьому світі», де, як відомо, не відбулося жодного успішного мовного відродження.  

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

20 татусів, які крутіші за будь-яких супергероїв
Не у всіх татусі — відомі спортсмени, успішні бізнесмени, культові актори. Але є такі, яким немає рівних не тільки в крутості, але ще і в любові до своїх дітей. Саме про таких піде мова в цій статті.
Читати більше