Хотілося кричати: «Почуйте мене». Хотілося вести довгі монологи – і вони таки були, самі із собою були: «Стільки всього зроблено, стільки зусиль та праці… і це ТОЙ результат, та віддяка? Чи варто було?»
Хотілося зрозуміти – і розуміння не було. Натомість була образа на все, що могло мати дотичність до нереалізованих очікувань.
Хотілося себе оправдати – а не вдавалося. Хотілося зробити винним когось - але не допомагало. Лише на мить було якесь дивне полегшення, та воно мало більше вигляд самообману і просто слабкодухості.
Хотілося… щоб все йшло по плану… Але що таке той план? Чим він такий винятковий, щоб не підлягати змінам чи корекції? Він - лише сукупність вражень, пунктів для реалізації, усталених норм і ще безліч всього, але що за цим? Найчастіше за цим навіть немає справжніх прагнення та віри… За те море претензій на самоствердження.
Хотілося, щоб індивідуалізм відбувся. Неусвідомлено хотілося. У словах надто часто було «я» і в голові лише думки про себе геніального. І все. Була ще образа, обгрунтування образи, але суть не в тому. Суть полягала у падінні індивідуалізму як сліпого покладання на себе, думання про себе і реалізація себе. Не думайте – усе це має місце за умови здорової концентрації в людині. В іншому випадку-крайність, яка дуже швидко стає очевидною…
Хотілося, а не відбувалося. Можливо, для того, щоб почалося справжнє життя в сенсі бачення більшого, важливішого. В сенсі прийняття та усвідомлення, внутрішнього зростання і вміння БУТИ, а не вимагати реалізації пунктів чогось, часто не свого і, можливо, навіть неусвідомленого сповна.
Не відбулося – і до кращого. Те, що все це «до кращого», стане зрозуміло згодом… А поки що образа, сум і нерозуміння – як ще один етап нашого зростання у вимірі часу…
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
