ДОЧЕКАЛИСЯ Й УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

23 листопада 2018
Влодко

Революція та пореволюційні війни були періодом вкрай турбулентного розвитку подій, системне висвітлення яких потребує хіба грубих кількатомних монографій. Проте далеко не всі ці події справили помітний вплив на долю української мовної спільноти. Тому дозволимо собі обмежитися стислим, «крупними мазками» зробленим аналізом, з одного боку, поступувань політичного українства та створеної й втраченої ним держави, а з другого – еволюції української політики більшовиків. Почнімо з перших…

Українська Центральна Рада (УЦР) постала на хвилі Лютневої революції в Росії з ініціативи кількох українських політичних формацій, одразу поділившись на «автономістів», які переважали кількісно й організаційно, та «самостійників». 17 березня (дати подаємо за т. зв. «новим стилем» - В.) відбулася офіційна презентація нового органу за участі значно ширшого кола організацій-засновників, цього разу переважно неполітичних. 22 березня розпочалося офіційне діловодство Ради, вона випустила відозву «До українського народу» та телеграфно повідомила Тимчасовий Уряд у Петрограді про своє утворення. Цього ж дня керівництво Радою перебрав на себе М. Грушевський.

УЦР уважала себе тимчасовим органом, покликаним підготувати демократичні вибори всеукраїнського парламенту та сформувати уряд, підзвітний цьому парламентові. Проте загальнонаціональних виборів за територіальним принципом так ніколи й не було проведено. Фактично демократія Ради була демократією для доволі широкого, проте обмеженого кола українських національних організацій, котрі вкрай нерівномірно представляли регіони, на керування якими претендувала ця структура. Реальна ж влада Ради, як згодом і Директорії в кожний момент була відчутною лише на обмежених територіях, на жодній з яких вона не протривала неперервно більше кількох місяців.

Українці потяглися до своєї Ради – з різних місць, від різних громад та угруповань ішли резолюції та депеші з виразами її підтримки та готовності до співпраці. Мотиви цієї підтримки не були для всіх однаковими: десь у людях прокидалися притлумлені національні почуття, хтось інший просто прагнув «якоїсь нової влади», оскільки недієздатність старої ставала щодалі очевиднішою. Особливо вражає масштабна українізація війська, розгорнута в цей час не без сприяння штабів та генералітету, які розраховували хоч у такий спосіб перешкодити більшовизації армії та її розкладові. Потенційно цей процес надавав українським урядовцям таке потужне знаряддя самозахисту та політичного впливу, про яке інші новопосталі органи влади могли лише мріяти.

Між тим навіть обмежено-автономістські домагання УЦР були негативно сприйняті їх демократичними «однодумцями» з Петрограду. Про співпрацю зрештою вдалося домовитися, проте з обидвох сторін вона не була ні щирою, ні послідовною. Низка дій та заяв Ради явно виходили за рамки офіційно проголошеного нею курсу на автономію, поважні сумніви викликала й здатність цього органу представляти ціле населення краю, понад третину якого становили етнічні неукраїнці… З другого боку, петроградський уряд намагався обмежити самодіяльність Ради та відкладав «на потім» задоволення її найбільш принципових вимог. Підзвітними Раді він визнав лише «чисто українські» регіони, заперечуючи її право на представництво промислово розвинутих Півдня й Сходу; північні кордони майбутньої автономії теж були оточені розлогими смугами територій, статус яких ще належало визначити.

«Зовнішні» клопоти УЦР не обмежувалися стосунками з Тимчасовим Урядом. На місцях їй треба було шукати спільну мову зі збільшовиченими Радами депутатів, водночас інтерес до співпраці з новою структурою виявили контрреволюційні козацькі округи, зокрема Кубань. Теренами України проходила значна ділянка фронту, який розпадався і втримання якого було обов’язковою умовою визнання нової влади державами Антанти. Нині важко уявити собі, як українська верхівка могла за таких обставин піддатися пацифістським ілюзіям, ухилитися від формування власної оборонної політики та зневажити готовність тисяч досвідчених вояків збройно захищати Україну.

Але українські лідери допустилися ще тяжчої помилки, вважаючи, що добре знають свій народ (працьовитий, миролюбний, законослухняний, закоханий у красу й т. ін.) й що керування таким народом не вимагатиме надмірних зусиль та надзвичайних засобів. Однак на четвертому році війни народна ментальність сильно змінилася, й то не в кращий бік! Орди дезертирів тікали з фронту, спричинюючи хвилі грабунків та погромів; в населення накопичувалася зброя, значна частина чоловіків дістала досвід її застосування. Влада втратила довіру, гроші стрімко знецінювалися, в господарці й на транспорті наростали ознаки дезорганізації… Ситуація об’єктивно вимагала радше «твердої руки», ніж запровадження омріяних демократичних свобод.

Спровокований більшовиками російсько-український конфлікт одразу почав складатися нещасливо для української сторони, яка мусила відтак шукати зовнішньої підтримки. Під гуркіт більшовицьких гармат була нарешті проголошена повна незалежність України, після чого делегація Ради стала повноправною учасницею мирних переговорів у Брест-Литовську. Виснажена війною Німеччина голодувала, тому умови миру для України були простими: припинення бойових дій на фронті, політична та збройна підтримка українського суверенітету в обмін на безперебійне постачання країнам Четверного Союзу значних кількостей української сировини та продовольства.

Останнє було легше пообіцяти, ніж виконати. Господарка України продовжувала розвалюватися, Центральна рада не володіла адекватними засобами впливу на економічні процеси й, зокрема, мобілізації обіцяних німцям продовольчих контингентів. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, окупанти, наївно уважані українськими урядовцями за «союзників», почали втручатися в компетенції УЦР, а невдовзі банально розігнали Раду, зробивши ставку на сильного лідера, не обтяженого соціалістичними сентиментами…

Походячи зі старовинного козацько-старшинського роду, П. Скоропадський не був проте щирим прихильником національної ідеї. За нього Київ перетворився на осідок російської білої еміграції, вороже налаштованої до всього українського. Програми «форсованої українізації» було згорнуто, більшість гетьманських урядовців та військових не володіли українською мовою, а значна їх частина не приховувала своїх проросійських інтенцій. Новий режим відверто спирався на аристократію та поміщицькі елементи й Україна під його керівництвом в очах багатьох поставала радше вцілілим уламком Російської імперії, ніж самостійною національною «державою для народу».

Зате кордони України помітно зміцніли, а в її економіці швидко намітилися позитивні тенденції. Приміром, прийнявши країну з повністю розладженою фінансовою системою, гетьманський уряд вже на 1919-й рік готувався… затвердити бездефіцитний бюджет. Згортання «форсованої українізації» (нераз радше формально-показової, ніж посуттєвої) було компенсовано широкою програмою культурного будівництва. У цій царині доробок гетьманату за трохи більш як півроку його урядування направду вражає: в країні постали нові видавництва, театри та інші культурні заклади, українські школи, гімназії, університети й навіть власна Академія Наук!

Ігноруючи ці досягнення, соціалісти й націоналісти стало заховували ворожу поставу щодо гетьманського режиму. Багато хто вважав цей режим окупаційним і маріонетковим, що не сильно суперечило реальному станові речей – німці справді почувалися господарями в «гетьманській» Україні. Вони, зокрема, нав’язали її урядові хлібну монополію, яка спричинила перманентні селянські повстання, жорстоко придушувані німецькими ж військами… Поразка Німеччини в світовій війні зробила колапс гетьманату неминучим – і без того непопулярний, режим враз утратив майже всіх своїх захисників. 

Наприкінці 1918-го в Києві відновилася влада УНР, проте обставини були ще менш сприятливими для її затримання, ніж на початку року. Керована залізною рукою Л. Троцького, Червона Армія становила тепер набагато грізнішу силу, ніж колишні нашвидкуруч сколочені загони Муравйова. З півдня наступала Добровольча армія А. Денікіна, фанатичного прихильника єдиної й неподільної Росії, підтримуваного в цьому питанні лідерами Антанти, чиї війська висадилися в чорноморських портах. На Заході відроджена Польща дедалі успішніше розправлялася з ЗУНР (приєднання якої до УНР відбулося лише «на папері»), не приховуючи свої апетити й до інших українських земель. Стосунки з Румунією та новопосталою Чехословаччиною були теж не безпроблемними й, зрештою, не припинявся повстанський рух усередині країни, очолюваний самопроголошеними отаманами розмаїтих політичних орієнтацій.

Вже 5 лютого 1919 р. Київ було знов зайнято більшовиками. Відкинуті в західному керунку війська Директорії в березні організували потужний контрнаступ, а наприкінці серпня спроміглися навіть знов захопити Київ, звідки цього разу були вигнані денікінцями. Оточена зусібіч ворожими силами, українська держава опинилася в т. зв. «трикутнику смерті». В листопаді цього року український уряд покидає Кам’янець-Подільський і починає кочове життя, влучно описане прислів’ям: «У вагоні Директорія – під вагоном територія…». Мандрівний уряд супроводжували вцілілі рештки його військових частин.

За таких обставин виживання Директорії було можливим лише за її підтримки іррегулярними повстанськими формуваннями*. Останні шукали способів легалізації свого становища; значній частині отаманів не були чужими українські ідеї, проте, погоджуючись на співпрацю, вони не відчували реальної залежності від уряду Директорії й проблеми комплектації, постачання своїх загонів, підтримання правопорядку на підконтрольних територіях вирішували на власний розсуд… Саме в цей період українська влада починає асоціюватися з розгулом бандитизму й, зокрема, жахливими єврейськими погромами, частина яких була вчинена хвацькими «хлопцями» під синьо-жовтими прапорами. Це не лише вкоротило віку С. Петлюрі – масний шлейф відповідних асоціацій, вміло «оркестрованих» та роздмуханих антиукраїнськими чинниками тягнеться дотепер, осідаючи в мізках людей нераз далеко за межами України.

Іншою умовою sine qua non стає в цей період досягнення порозуміння бодай з однією з ворожих українству сторін. Найбільш договороспроможною виявилася Польща – загарбавши частину українських земель, вона водночас була зацікавлена в існуванні незалежної України, як «буферу» між нею та Росією. Ганебною та неприйнятною для багатьох ціною зради інтересів галицького українства Петлюра здобув згоду поляків на співпрацю. Внаслідок польсько-українського наступу на початку травня 1920 р. над Києвом знову здійнялося синьо-жовте знамено, але ця обставина не викликала в киян колишнього захоплення. Українські організації столиці були розгромлені, активістів національного руху в місті майже не залишилося. Чимало українців сприйняли прихід чергових «визволителів» насамперед як польську інтервенцію; маси обивателів не вірили в здатність української влади забезпечити жаданий ними спокій. Очікуване народне повстання проти більшовиків не відбулося й невдовзі союзникам довелося відбивати потужний контрнаступ «червоних»…

В червні 1920 р. Київ остаточно перейшов під владу більшовиків, а невдовзі українські збройні формування були відкинуті поза межі України. Попереду ще будуть нещасливий 2-й зимовий похід, кілька років партизанської боротьби всередині краю та невдалі спроби об’єднати для нового повстання сумарно потужні, проте розпорошені й роз’єднані антибільшовицькі сили…

Епопея української національної революції мала далекосяжні наслідки. Після неї поняття «Україна, українці» витіснили з ужитку перед тим широко й нераз офіційно використовувані терміни «Малоросія, хохли» тощо. Революція спричинила потужний сплеск національної культури: пореволюційне десятиліття стало свідком появи такої кількості видатних імен, такого розмаїття жанрів, стилів та напрямків, яких не спостерігалося ні до, ані після цієї епохи. На довший час було маргіналізовано розважання про буцімто вигаданість українства та штучність «нав’язуваних» йому національних аспірацій; навіть ворогам стала зрозумілою небезпека затятого повторювання тези про «не было, нет и быть не может». Революційна доба поклала початок перетворенню української на повнофункціональну мову модерної нації, вживану у владних установах, судах, війську, освіті та будь-яких сферах національного буття.

Проте від спостерігачів не сховалися й інші ознаки українських змагань. В ставленні до «своєї» влади маси українців легко переходили від надмірного захоплення до збайдужіння, відстороненості й критицизму (що добре показав В. Винниченко у «Відродженні нації»); в періоди відступу й поразок лише одиниці заховували сталу відданість національній ідеї. Українська визвольна боротьба нагадувала відтак солом’яний вогонь, який спалахує дуже яскраво, але не лишає по собі тривкого жару. В національних змаганнях наприкінці століття цей «ефект солом’яного вогню» дасть ся взнаки майже так само, як і на його початку…

Незалежна Україна не впоралася з речами буденними, тими проблемами, які в інших націй розв’язувалися «самі собою». Їй виявилося не до снаги запустити господарські механізми, підтримати закон і порядок, гарантувати безпеку громадян та їхнього майна тощо. Очевидним був контраст у цьому плані між Україною й іншими новопосталими тоді державами – такими, як-от Польща, Чехословаччина, Фінляндія чи навіть Західноукраїнська Республіка, котрі теж зазнали війн та інтервенцій. Натомість аж надто «встигла» українська влада в чому іншому. Ні нетривалість її існування, ані смертельні загрози не завадили пишно розцвісти міжпартійному суперництву, міжклановій ворожнечі, кадровій політиці, спрямованій на просування «своїх» і виштовхування здібних та досвідчених. Бо це було справді своє, посуттєво національне – на відміну від банківської системи, залізниць чи навіть мови Кобзаря.

* З іррегулярними формуваннями співпрацювала не лише Директорія – всі дійові особи тодішніх змагань на теренах України мусили в ті чи інші способи порозуміватися з повстанцями та використовували їх у своїх операціях, заплющуючи очі на нераз жахливі вияви самодіяльності цих союзників.   

Обкладинка - pinterest.com.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

30 хвилин в день, які повністю змінять ваше життя
Нам постійно бракує часу. Робота, справи — за ними та втомою не встигаєш займатися тим, чим хотілося б. А життя втікає. Далі в статті розповімо про надлегкий спосіб, який допоможе встигати все.
Читати більше
Ви будете в захваті від цієї різдвяної випічки з марципанами
Сьогодні спробуємо приготувати разом щось дуже смачне, а саме німецький штолен. Цією випічкою можете потішити рідних у холодний вечір або ж одразу запам'ятати рецепт собі до свят.
Читати більше