Доброволець

7 грудня 2017
Наслунга Влад
Я вчора вмер.
Так треба.
Щоб перемагати.
Ми повинні постійно приносити
криваву жертву війні.
Вчора настала моя черга.

Борис Гуменюк.
 
Іван Степанович погано переносив війну. На роботі слухав радіо, переважно "Голос столиці". Кожні півгодини диктори зловісними голосами повідомляли про нові неприємності в АТО, оточення наших батальйонів та зраду генералів. Іван Степанович не довіряв цим вістям, час від часу включав комп'ютер і читав стрічку новин. Але новини були надто короткими і суперечливими. В ночі він прокидався й о третій дивився телевізор, сподіваючись, що за декілька годин усе змінилось і росіяни та місцеві бандити втекли за кордон. Іван Степанович намагався обговорити новини з дружиною, але вона в усьому погоджувалась з ним, а коли чула про вбитих і поранених наших бійцях, то плакала. Інші люди, знайомі й особливо незнайомі, не дуже хотіли розмовляти на теми АТО. Він бачив, що усі вони занепокоєні і мовчки переживають.

Коли Івану Степановичу принесли додому повістку, він навіть зрадів. Вже просто неможливо було сидіти вдома чи на роботі, турбуючись за долю України. А дружина просто перелякалась:

– Що вони ‑ дурні?! Тобі вже п'ятдесят один рік! Що ти там робитимеш? Здоров'я треба мати ‑ копати окопи, бігати, лежати на землі. Я завтра сама піду до воєнкома, доведу йому, що тобі неможна!

Іван Степанович похитав головою. 

 Зараз усі мають захищати Батьківщину. Ти що, хочеш щоби бандити до Києва дійшли? Допоможу нашим, чим можу. Я колись стріляв, коли був на військових зборах, в таборах після третього курсу в інституті. Лейтенант запасу, артилерист.

 Який з тебе артилерист? Зараз і гармати вже інші. Добре, що хоч син за кордоном.

Ось я замість нього і піду, ‑ твердо сказав Іван Степанович, ховаючи повістку.

Наступного дня воєнком скептично дивився на новобранця: трохи нижче середнього зросту, з дещо завеликою лисою головою, повнявого, з округлими плечима.

 Лейтенант запасу? – спитав він, дивлячись у військовий білет.

– Так точно! – відповів Іван Степанович.

"Навряд чи він посилить нашу армію,  подумав воєнком. – Та й медкомісію точно не пройде".

 Дякую, що прийшли,  сказав він,  але свій план ми вже виконали. Викличемо іншим разом.

І повернув військовий квиток. Іван Степанович мовчки пішов. Біля воєнкомату стояла невелика юрба чоловіків.

 Що, і тебе не взяли? – спитав сивуватий чоловік з бородою. – Ми тут збираємось до добровольчого батальйону. Маєш військову спеціальність?
 Артилерист,  з надією відповів Іван Степанович.
 Підходить. Я, наприклад, танкіст. Був в Афгані. А ти воював?
 Ні,  зніяковів Іван Степанович.
 Нічого, навчишся. Справа нехитра. Шолом маєш? Бронежилет?
 Ні,  здивувався Іван Степанович.
 Погано. В батальйонах не вистачає. Треба купувати. Хоча б гроші є?
 Скільки треба?
– На одяг, берці, бронежилет і кевларову каску треба від десяти до п'ятдесяти тисяч. Залежить від якості. Може волонтери допоможуть?

Тим часом до юрби підійшов чоловік у плямистій уніформі.

 Ну що, ходімо? – спитав він.

Іван Степанович пішов разом з усіма. Дорогою чоловік пояснював:

 Набираємо в батальйон територіальної оборони. Наше завдання – охороняти населені пункти після їх звільнення військами,стояти на блокпостах на в'їзді в селище. Тобто маємо тільки легке озброєння: автомати, гранатомети. Кожні півтора місяці ротація, відпустка додому на два тижні, потім знову до справи.

В міліції швидко оформили документи, розповіли як і коли платитимуть заробітну плату, що треба брати з собою на війну. Дали три дні, щоб зібратись, а після повезуть на навчання за місто.

Вдома Іван Степанович сказав дружині, що його не взяли, але тепер він працюватиме в міліції, в батальйоні територіальної оборони. Це не так небезпечно, як на фронті, приїде у відпустку за півтора місяці. Дружина трохи заспокоїлась.

В офісі приватної будівельної фірми, де працював Іван Степанович, він пішов до директора і повідомив, що йде добровольцем в батальйон міліції.

 Що, заробити хочеш? – спитав директор.
 Там менше платять.
 Вибач, просто так спитав. Коли повернешся?
 Після війни, мабуть.
 Ми триматимемо місце для тебе. Зараз я випишу тобі грошову допомогу. Спробуємо також купити тобі бронежилет і кевларовий шолом. Приходь післязавтра, побажаємо тобі успішно воювати.

На проводах в офісі співробітники бажали йому повернутись живим. Директор під оплески вручив легкий титановий жилет і кевларову каску. Іван Степанович тиснув усім руки, обіцяв повернутись з перемогою. Коли пішов, за ним вийшла колишня співкурсниця.

 Не хотіла там казати. Я вважала, що ти розумніший. Кого ти хочеш захищати? Наш уряд? Президента? Чи, може, наших олігархів? Це усе одна шайка-лєйка, вирішують свої проблеми за наш рахунок.
 Маша,  відповів Іван Степанович,  ти кажеш, як російське телебачення. Не повторюй дурниць, бо їх завдання – внести розлад між народом і керівництвом держави. Ми ж разом стояли на Майдані. Усім зараз важко – і нам, і керівництву.
 Ну-ну,  сказала Маша,  я знаю, що ти герой. Бажаю повернутись живим і здоровим, не лізь там у пекло.

Іван Степанович махнув рукою. "Що за люди,  з прикрістю думав він,  замість того, щоб єднатись, вони слухають різні чутки"

Відніс додому подарунки від фірми і поїхав купувати однострій і берці.

В навчальному таборі прибулих зустрів командир батальйону. Крім літніх новобранців тут було багато молодих хлопців з Західної України. Майже усі вони мали татуювання: тризуб, портрет Бандери, написи "Слава нації. Смерть ворогам".

 Ви теж добровольці? – спитав Іван Степанович одного з них.
 Так. Ми пластуни,  відповів парубок. – А ви чого тут, батько?
 Як усі. За Україну.
 Добре. Як вас звати? Мене – Мирон.
 А я Іван Степанович.
 Буду звати вас Степаничем. Кажіть, як що-небудь треба.

Почулося "Становись!" і Мирон побіг.

Командир батальйону, неголений чоловік років під сорок, одягнутий у спортивні штани і шкіряну куртку, обійшов стрій, вглядаючись в обличчя бійців.

– Хто вже воював, два кроки вперед,  сказав він.

Вийшли три чоловіки, серед них вже знайомий бородатий танкіст.
 Поки що призначаю вас своїми заступниками. Поділимо батальйон приблизно на три сотні, кожний очолить одну.

Іван Степанович і Мирон потрапили до танкіста, який попросив звертатись до нього "пан сотник".

 Я бачу, що ти вже екіпірувався,  сказав він Івану Степановичу. – Та зброї поки що нема. Іншого теж нема. Тут, на полігоні, поживемо в казармі, а в полі як? Потрібні спальні мішки, підстилки, посуд, рушники тощо. Призначаю тебе своїм заступником по тилу. Постарайся здобути, що можна.

Іван Степанович дістав з кишені мобілку і почав телефонувати друзям.

Почалась військова підготовка. На полігоні, що розташувався під лісом, вже були готові окопи, стояли мішені. Добровольці три дні розбирали і збирали автомат Калашникова, потім стріляли і кидали гранати. Іван Степанович кидав недалеко, бо був невеликий на зріст, а хлопці-пластуни кидали добре

Незабаром Івану Степановичу зателефонував один з його друзів, який повідомив, що створив групу волонтерів. Вони купили декілька десятків спальних мішків і карематів, які можуть привезти на полігон. Але "пан сотник" сказав, що вони самі поїдуть за купленим. Наступного дня приїхав його син на невеликому фургоні, усі разом поїхали до Вишгорода, де їх вже чекали волонтери. Куплене перевантажили до фургону, а приятель Івана Степановича пообіцяв привезти посуд та консерви, які принесли волонтерам кияни.

За два тижні до полігону приїхали автобуси, куди завантажились бійці батальйону і усе, що дали волонтери. Перед від'їздом у бійців прийняли присягу на вірність Україні, усі заспівали гімн. Чекали, що дадуть зброю, але пообіцяли, що видадуть її на місці. Автобуси поїхали на Полтаву, далі на Харків. В Ізюмі до колони приєднались декілька БТР з десантом.

Трасою Харків – Ростов поїхали на Слов'янськ, уздовж дороги траплялися розбиті та згорілі автівки, БТРи, танки. Іван Васильович почав відчувати, що таке війна. Хлопці – пластуни теж притихли, упівголоса перемовлялись між собою. Хтось дістав мобілку, щоб зателефонувати додому, та "пан сотник" побачив і наказав Івану Степановичу зібрати усі телефони.

Приїхали до Артемівська, стали між містом і Часів'яром в дубовому лісі, серед крейдяних ярів. Поставили намети, а БТРи поїхали далі. Невдовзі з Артемівська привезли зброю, роздали автомати, кулемети, гранатомети "Муха"  по одному на десять бійців. Батальйон вишикувався на узліссі, на горі у віддалині височіли дев'ятиповерхівки Артемівська. На двох броньованих мерседесах під'їхало керівництво.

Генерал обійшов шеренгу бійців, сказав, що вони охоронятимуть околиці Артемівська, Часів'яр, Соледар. До лінії фронту звідси далеко – 50-60 км, але постійно диверсанти і розвідники ворога намагаються пролізти на звільнену територію. Пообіцяв надіслати ще спальних мішків та три польових кухні. "Пан сотник" поїхав з керівництвом до Артемівська і повернувся з декількома синьо-жовтими прапорами України. Один з них Мирон підняв над наметом, де він жив разом зі Степаничем і трьома друзями з його містечка на Галичині.

Щоб не спати на карематах, які лежали на землі, Іван Степанович запропонував піти до села в кілометрі від табору, попросити дощок у місцевих. Пішов разом з хлопцями, але мешканці, побачивши людей з автоматами, поховались. Зайшли до двору, де немолода жінка годувала курей. Вигляд у неї був негостинним.

 Шо вам? – спитала вона у відповідь на привітання.

Іван Степанович пояснив.

 Нет у меня ничего,  відповіла жінка і попростувала до хати.
 Що ж ви така непривітна? – спитав Іван Степанович.
 А кто вас сюда звал? – спитала жінка. – Жили мы тут спокойно.
 Та ми ж вас захищаємо! – сказав один з хлопців.
 От кого? Это ж наши люди с вами воюют. Вы меня от детей моих защищаете?
 Так ваші діти – сепаратисти? – здивувався Іван Степанович.
 Они ополченцы. А вы – фашисты. Вон смотри,  вона кивнула на одного з татуйованих хлопців. – "Смерть ворогам!" Это же мы ваши враги?
 Наші вороги – російські агресори,  відповів той, стиснувши автомат.
 А нам они – братья, пришли на помощь. Не боюсь я вас, ребята, потому что я мирная женщина.
 Ходімо звідси, хлопці,  промовив Іван Степанович,  добре, що не усі місцеві мешканці такі.

В таборі він розповів про випадок "панові сотнику". Той пішов до командира батальйону. Увечері до табору під'їхав Камаз з піддонами, збитими з соснових дощок.

 Це вам часів'ярське рудоуправління надіслало,  сказав немолодий водій.

Хлопці потягли піддони по наметах. Тепер каремати і спальні мішки можна було не класти на землю.

Незважаючи на обіцяння генерала, ніхто не розподіляв бійців по блокпостах. Але за три дні прийшов наказ їхати в Дебальцеве, де йшли бої з сепаратистами і була потрібна допомога. Сепаратисти і росіяни намагались замкнути кільце навкруг Дебальцевого. Атакували танками з Горлівки і Комісарівки, обстрілювали з "Градів".

 Писець! – вилаявся "пан сотник". – Що ж ми там робитимемо без важкої зброї?!
 Наше завдання – охороняти машинобудівний завод і залізничну станцію,  пояснив комбат.

Трасою Харків – Ростов їхали вже не в автобусах, а в металевих кузовах Кразів. Попереду і позаду колони йшли БМД. Цегельні будинки в околицях Дебальцевого були розбиті вщент. В штабі укріпленого району зраділи їхньому приїзду.

 Нам обіцяли танки і артилерію,  сказав полковник комбатові. – Але добре, що хоч ви прийшли. Тут вам робити нічого, тому відправляю вас на допомогу на південь. Там відносно спокійно: пересічена місцевість, водосховище на річці Кринка не дають ворогу можливості вжити значні сили бронетехніки. Щоправда, стріляють. Та де тепер не стріляють?

Знову поїхали Кразами по трасі, але швидко звернули праворуч, неширокими асфальтовими дорогами дістались якогось села, витягнутого уздовж залізниці. Потяги тут не ходили, взагалі цією залізницею раніше возили вугілля з шахт на Дебальцеве, а навпаки – ліс для кріплення гірничих виробок. З півдня селище захищала довга гора, одна з найвищих точок Донецького кряжу.

Комбат надіслав сотню на захід, до дубового гаю неподалік водосховища, другу – на гору, де стояла артилерія, третю – на схід, звідки відкривався шлях на село Грабове, під яким сепаратисти або ж росіяни збили малайзійський пасажирський літак. Та тут уздовж ділянки залізниці з Розсипного на Чорнухіне засіли сепаратисти.

Сотня бійців разом з Іваном Степановичем пішла на гору. Гребінь її був кам'янистим, тут виступали брили міцних пісковиків. Вони розкривались також геологічними канавами, навкруги яких на сонці іскрились дрібні кристалики гірського кришталю. На гребені гори ніколи не орали і не сіяли, тут зростали рідкісні на вигляд трави, тепер вже посохлі, іноді зустрічались сріблясті мітелки ковили. Нижче за схилом було декілька паралельних посадок невисоких дерев, кожна завширшки метрів до двадцяти. Іван Степанович побачив, як з ближньої шурхонули два фазани.

З гребеню гори відкривався вид на південь: протяжний похилий схил з далекими териконами, купками будиночків, а на обрії, кілометрах, мабуть, в п'ятдесяти, височіли труби заводів Амвросіївки, з яких йшов білий цементний дим. Було видно, як, вірогідно, в районі Іловайська проблискують артилерійськи постріли. Ближче, в районі Орлово – Іванівки добре чулись тріск кулеметів і вибухи мін.

Бійці сотні відкрили чавунні кришки люків водопроводу, який йшов уздовж гребеня гори. Невідомо для чого він тут був. Хлопці позалазили у водопровідні колодязі, вибити їх звідти не могла ніяка артилерія. Неподалік, нижче посадок, іржавіли дві російські БМП, підбиті тижні три тому.



Почулося виття міни.

– Лягай! – крикнув "пан сотник".

Бійці, що залишились на поверхні, впали на землю. Іван Степанович втиснув обличчя в густу траву, побачив комах, які йшли своєю невидимою стежкою. Міна вибухнула в тридцяти метрах, обсипавши бійців дрібним камінням

 Вісімдесят другий калібр,  сказав сотник.

Наші гаубиці, що стояли на північ від гребеню і не були видні бійцям, гримнули, мабуть, в напрямку міномету. У відповідь міни посипались одна за одною. Бійці наділи шоломи, закрили люки колодязів.
Обстріл припинився, усі вилізли назовні, сіли купками серед трави і запалили. Ворог не міг бачити їх за посадками. З лівого флангу біг хтось з молодих бійців. Там не було водопровідних колодязів, бійці знаходились в неглибоких окопах поблизу струмка, що тік на південь.

 Пане сотнику! – закричав він ще не добігши,  Петра Геця поранило!
– Сильно? – спитав командир, нахмурившись.
 В ногу, вище коліна. Крові багато!
 Забинтували?
 Так. Ноші є?
 Нема тут нічого. Скажи, щоб на ковдрі принесли сюди, до дороги.

У "пана сотника" почувся сигнал радіотелефону. Він приклав трубку до вуха і мовчки слухав. Нарешті відповів:

 Є у нас один, в ногу влучили. Ні, ходити не може, зараз принесуть. Слухаюсь!
 Степанич! – покликав він.  Прийде машина, бери пораненого, поїдеш в село, до комбата, там візьмеш ще одного і вези їх в Дебальцеве. Там помістиш у госпіталь, повернешся, мабуть, завтра, якщо буде оказія.

Хвилин за п'ять підійшла зелена "Тойота", за кермом сидів дебелий чоловік в окулярах. Принесли пораненого, він був блідий, хоч і не переляканий. Вище коліна на бинтах розпливалась червона пляма.

 Поїхали? – спитав водій.
 Одну хвилинку. Мироне! – покликав Іван Степанович хлопця.

Той підійшов.

– Я везу пораненого в Дебальцеве. Завтра повернусь. Подивись там за моїми речами. Візьми ось жилет і шолом, у тебе нема, а мені там не потрібно. Завтра повернеш.
 Сигарет привези, Степанич! – сказав Мирон, надягаючи короткуватий для нього жилет   Шолом ваш завеликий для мене.
 Нічого, на вовняну шапочку буде якраз.

Іван Степанович сів поруч з водієм. Машина швидко поїхала з гори в село.

 Я волонтер,  звернувся до бійця водій  Мене звуть Василь. Привозив продукти, тепер їду в Дебальцеве.
 Звідки ви?
 З Харкова. В армію не беруть, зір не такий добрий, як треба. Вже шостий раз їду. Минулого разу машину пробили, собаки.

В штабі батальйону Іван Степанович прийшов до комбата, який разом з начштабу роздивлявся карту.

 Ось тут, по дорозі з шахти "Юнком" висуваються дві БМП, за п'ятнадцять хвилин сепари будуть біля дубового гаю. Там їх наші зустрінуть. Подзвони Ганджі, як там у нього на лівому фланзі,  звернувся він до начштабу.
 Тобі чого? – спитав Івана Степановича.
 "Пан сотник" надіслав з пораненим, каже до Дебальцевого треба їхати.
 Ага. Візьмеш ще одного пораненого в лазареті. Їдь в напрямку Нікішиного, там потрапите на трасу Харків-Ростов, по ній – в Дебальцеве. Поки що дорога вільна.
 Пане командир,  озвався до комбата начштабу,  доповідають, що сепари щось затівають. Ніби танки гарчать, та за будинками не видно.
 Ясно. Збираються атакувати на флангах, відрізати від Дебальцевого. Скажи, щоб вогонь відкривали, не треба чекати, поки танки підійдуть.

За хвилину Іван Степанович почув, як обізвались гаубиці, що стояли за гребенем гори.

 Давай швидко, чого стоїш? – спитав комбат Івана Степановича. – Чув, що тут намічається? Передай в штаб бригади, що нам набої потрібні, без них не повертайся.

Іван Степанович побіг до машини. Другого пораненого вже завантажили. Він був без тями.

– Швидше везіть,  сказав немолодий чоловік з пов'язкою на рукаві плямистої куртки. На білій пов'язці був червоний хрест.
 Ось вам промедол,  простягнув він Іванові Степановичу шприц-тюбик. – Уколіть пораненому в руку, якщо буде мучитися від болю.

Василь обережно виїхав з двору лазарету, на асфальтовій дорозі натиснув на газ. Дорога йшла уздовж залізниці навкруги простягались вже зібрані поля, деінде стояли скирти. З'явилися одноповерхові будинки станції Нікішине, довгі паркани, складені з плиток пісковику і місцями пробиті снарядами. За одним з парканів ховалась українська самохідка. Дорога повернула ліворуч, вже недалеко до траси Харків-Ростов.

В цей час з боку Городища майже до траси під'їхали дві автомашини "Лада" без номерних знаків. Люди в одязі, що робив їх схожими на піратів, але з георгіївськими стрічками, сховали машини в гайку, закидавши гілками з листям. Далі пішли пішки, приблизно за кілометр вийшли до дороги, якою мала рухатись "Тойота" з українськими бійцями. Сепаратисти не знали про неї, вони вийшли вполювати будь-кого, захопити в полон і надати можливість російським журналістам записати для телебачення допит "укропа".
П’ятеро сепарів і двоє журналістів залягли на полі між соняшниками у двадцяти метрах від дороги.

 Пацаны, стреляем по моей команде – звернувся командир до підлеглих. – Целиться в колеса, водителя и пассажиров надо взять живыми. Пленных не бить, допрашивать буду я, а журналисты все запишут на видео. Ты понял, Гусь?

Гусь, колишній грабіжник, сплюнув у відповідь.

Все Гусь да Гусь,  пробурмотів він.
 Тише! – сказав один з сепарів. – Вроде машина едет.

Усі взяли автомати.

 Укры,  повідомив командир, побачивши "Тойоту" на відстані близько двохсот метрів. – Но, похоже, гражданские.
 Ничего,  озвався старший з журналістів. – Поговорим с ними, потом посмотрим.

Журналісти почали записувати відео.

Коли машина наблизилась на п'ятдесят метрів, несподівано пролунав постріл з гранатомету. Граната влучила у двигун і вибухнула, відірвавши його від кузова. Частини двигуна полетіли на усі боки, ледве не зачепивши сепаратистів, а кузов злетів у повітря і впав на дорогу з відірваними двірками.

 Бля! – заволав командир. – Гусь, твою мать, я что сказал – стрелять с гранатомета?!
 А шо? – посміхнувся Гусь.

Він зневажав командира, який до війни був прокурором районного суду.

 Поубивал всех, вот что.

Сепаратисти пішли подивитись на залишки машини. Граната вибухнула майже під ногами водія, від нього мало що залишилось.

Поранені не подавали ознак життя, їхній одяг і бинти були зірвані вибухом.

 Ну вот, ‑‑ з жалем промовив командир,  теперь где мы будем искать укров? Надо менять место, а лучше этого нету.

Сепаратисти розійшлися в соняшнику: хто помочитись, а хто поблювати.

– Командир! – озвався один з них. – Вот тут еще один! Вроде живой.

Командир підійшов подивитись. У соняшнику в десятку метрів від залишків машини лежав Іван Степанович, якого викинуло вибухом. Голова його була в крові, а все інше ніби ціле. Сепар перевернув його, і боєць відкрив очі.

Спочатку Іван Степанович нічого не побачив, бо кров залила обличчя. Він і не чув нічого, крім сильного дзвону в голові. Відчув, що його піднімають на ноги, та не було сил стояти. Нічого не розумів.

 Дайте ему какую-нибудь тряпку, пусть вытрется,  наказав командир.

Хтось з сепаратистів сунув до рук Іванові Степановичу брудні бинти, що валялись біля машини. Боєць витер обличчя і приклав бинт до поверхневої рани на голові, звідки сочилась кров. Він зрозумів, що навколо терористи, а на дорозі – залишки машини. "Краще б я вмер", – подумав.

– Готовы? – спитав командир журналістів.

Один з них чіпляв мікрофон на телескопічну жердину, щоби піднести його до полоненого, другий націлив на нього телекамеру.

Командир сепаратистів був задоволений полоненим. Як колишній прокурор, він знав цей тип людей і був впевненим, що невисокий повнуватий лисий чоловік скаже на мікрофон те, що треба.

 Кто ты такой? – спитав він полоненого.

Той не відповів, дивлячись собі під ноги.

 Поищите у него документы,  наказав своїм людям.

Вони полізли по кишенях Івана Степановича, але там нічого не було. Він, поспішаючи, забув документи на горі.

 За кого ты воюешь? – спитав колишній прокурор.

Журналісти знімали полоненого.

 За Донбас, – тихо відповів Іван Степанович, не піднімаючи очей. Обличчя його трохи кривилось від болю в голові.
 За Донбасс?! – заволав командир.

Гусь, почувши його волання, стрімголов кинувся до полоненого, по його обличчю було видно, що він готовий вбити Івана Степановича.

 Остановите его,  наказав командир, і двоє сепарів схопили Гуся. – Не мешай, пожалуйста. Видишь, идет съемка.
 За Донбасс, говоришь? – звернувся знов до полоненого. – Какое ты имеешь отношение к Донбассу?!
 Донбас – це Україна,  знов тихо відповів Іван Степанович.
 Какая, бля, Украина?! Твоя Украина за Днепром! Здесь Новороссия, исконно русская земля. Понял?! Так за кого ты воюешь?
 За Донбас,  не відступав боєць.

"Боже, спаси і помилуй"  подумав він. Згадав, що обіцяв дружині повернутись, згадав сина, але чомусь не дорослого, який зараз вчиться за кордоном, а малого, років п'яти. По щоці потекла невільна сльоза.

Журналіст, який знімав допит на камеру, покликав командира.

 Уверен, что ничего не получится, это "Правый сектор". Нельзя ли его расстрелять, а мы заснимем? Будет хороший репортаж.
 Какой "Правый сектор"?! Посмотрите на него. Контуженый после взрыва. Вон слезы текут. Хватит того, что засняли. Поехали назад, пока нас не застукали.
 А его куда? – спитав один з сепаратистів.
 Возьмем с собой, сдадим в штаб, там его обменяют на кого-нибудь из наших.
 Он же весь в крови, измажет нам машину.
 Ну, бросим его тут. Все равно никакого толка.

Іван Степанович, нічого не розуміючи, без сил сів на землю.

Сепаратисти пішли. Позаду плівся Гусь, час від часу оглядаючись назад. Вони вже сховались за поворотом дороги, за високими соняшниками.

Боєць з труднощами підвівся на ноги, він хотів подивитись чи не живий хто з поранених. І тут побачив, що Гусь повертається, біжить до нього, дістаючи з кобури пістолет.

 На колени! Ставай на колени! – крикнув він, підбігаючи.
 Не стану,  відповів Іван Степанович і подивився прямо в мутно-сірі очі Гуся.

Той не витримав, відвів погляд.

 Ну, иди! – махнув пістолетом у бік, куди пішли сепаратисти.

Коли Іван Степанович повернувся, Гусь вистрелив йому в потилицю.
 
2014 рік.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Топ-10 цитат із книг, які припадуть вам до душі
Література — це те, що надихає, переносить в інші світи та, як сказав хтось із письменників, дозволяє прожити безліч життів. Читаючи, ти пізнаєш нові культури, аналізуєш життєві ситуації, співпереживаєш, вчишся. Гадаємо, у кожного затятого читця в книгах зустрічалися цитати, повз які важко було пройти. Читайте нашу десятку в статті.
Читати більше
Козацька люлька
Кожний козак мав рушницю, алебарду та шаблю, вміле володіння якими робило його безстрашним та неперевершеним воїном. Про їх походи складались пісні та легенди, ворог тремтів тільки від слова – козак. Люлька для сіроманця була на рівні з добрим конем, гострою шаблею. Звідки ж взялася ця традиція, як і коли потрапив тютюн і люлька до Вкраїни?
Читати більше