Доба Острогіани – мало вивчена сторінка нашої історії... Моя поетична версія цього періоду, а також ХІІ століття (Болохівська Русь) та часи совєтських голодоморів – у поетичному трипоем'ї: збірці «До Врат Острозьких». Публікую уривок із поеми «До Врат Острозьких».
ДО ВРАТ ОСТРОЗЬКИХ
(Поема)
Найбільша відплата за добро є робити добро
(Григір Сковорода).
Усі українські магнати, взяті разом, не зробили стільки
для України, скільки зробив князь Костянтин
(Іван Огієнко).
1
Де власний розум – батько, а не вітчим,
Добродіянню там немає меж.
Стоока вічність дивиться у вічі –
Не утаїш душі за муром веж.
Хтось крáдеться, міняє шкіру, óхка,
Когось душа у спокій знову зве.
Не обирає меценат епоху,
А добродіє в тій, в якій живе.
І, безперечно, Князю наш, ти вірив,
Знав, що тебе шукатиму і я.
Твій розум заповняли думи щирі.
Якби й мені ота жага твоя!..
Збирав єдину молоду державу,
Єднав людей, міста. Ішов на прю!
Звеличив Книгу на віки, на славу,
На Русь Острозьку і на всеньку Русь.
Народові х’тів дати кращу долю
І освітити прагнув темний світ,
Із золотоординської неволі
Піднести з забуття, як маків цвіт.
2
Мо’, джерело натхнення – у прислів’ї:
«Під час їди приходить апетит»?
Не знала права, що чинила ліва.
Робив, як вчив його звичáй святий.
Вкраїнської культури славні зодчі…
Він, Костянтин-Василь, і був таким.
Вдивляються в майбутнє їхні очі,
І зоряться обличчя між рядків.
Подвижництву – належна, скромна строгість.
Вітчизни доля – в твердості руки.
Зростала Академія Острозька,
Що перед нею меншали й віки.
Тягнулися до неї Дрезден, Люблін,
Берлін і Копенгаген, Вітенберг...
Для грека й брата-чеха – ненька люба.
І кожен отрок в ній знайшов себе.
Старий Острог – Атени на Волині.
Одна в них ціль.
Просвітництво в них – те ж.
Бо що здобуте – не зника донині,
Не утаять віки за муром веж.
3
Краси і слова голосне буяння,
Друкарні, книги і монастирі…
Нащадки вдячні за добродіяння:
І Старокостянтинів, і Остріг,
І новокостянтинівці, й дерманці,
І вся твоя нова, Острозька, Русь.
Як промінь в нóчі – «Азбука» для агнців.
І «Біблія Острозька» – в руки з рук.
За всю родину ти ростив і діяв.
Важку взяв ношу і найважчу роль!
Та ще б загáдку-правду нам розкрити:
Чом’ ти – не коронований король?
У тому – наші не лукаві мислі.
Дійти верхівки істини змогти б!
Освіти гордість, князю-осмомисле,
З якого града? Де твій перший тин?
Твої труди – оце твоє безсмертя.
Світаєш нині пам’яттю віків.
І зважує все час, суддя упертий:
Не тільки «хто?» і «що?»,
а – як? Чому? Який?
Так й живемó: «напевно…»,
«може…», «мабуть…»...
Лиш знаєм, звідки цілився ордин.
Немов канва, п’ятивікова мапа.
Але на ній – ти, Князю! Й не один!
4
Великі мужі,
По уму побратими,
Під мудру князівську
Збігались опіку.
Святились діла
Словесами святими
На доблесть нащадків,
На славу,
Навіки!
У Кам’янці примічений
був князем
На ректора Смотрицький Герасúм.
Із Чехії – Палерус, з Польщі – Лятос…
Були уми й з Острозької Руси.
Відомі вчені, славні українці:
Василь Суразький, Наливайків ум
І Михайлóвич – в освітянській гілці
Примножували ум і ясність дум.
І щирий ректор гуртував учених,
Міць гартував, серця й спудеїв дух.
Слова, як воїв стяги золочéні,
Ступають твердо, вúсоко ідуть.
Насильство Папи бачив в Україні.
Судив покірність і будив рабів.
– Неволя духу – це життя руїна!
...Ростив думки, не зраджував собі.
5
Зі всіх Острозьких: предків і нащадків –
Уславились найбільше син
і
БАТЬКО.
Відроджував у полум’ї і поті
Батькíвську, прадідíвську, рідну, Русь.
Не відкладав на кращий час, на потім,
Служив одним царям: Знанню й Добру.
Маленький зростом, а душа – як Всесвіт.
Таким і має бути меценат.
Як добрий дядько, щирий, милосердний.
Червоний віск – уже його печать.
Призначили: ти – охоронець-гетьман.
Бо світлий розум і тверда рука.
Тож москалям й татарам кинув: гетьте!
Пів ста побід!
Є в когось слава отака?!.
6
СИН
Як’ сина маєш, ти –
щасливий батько.
Та більше щастя –
якщо гідний син.
Прийнявши планів
батькових багацько,
Продовжив справи
Костянтин (Василь).
«Софія» – «мудра».
Він пишавсь жоною.
По-европейськи вчена. Тож і князь
Суперникові* тайною війною
Довести прагнув, що і він – не «аз».
Порятував небогу Лисавету** –
І честь Острозьких роду врятував.
Та дорога ціна за ризик смути:
Служити Посполитій присягав.
Хоч власна репутація – багато,
Та над усе – честь рідної Руси.
Вже бачив: в лахи обертались шати,
На русича ішов католик-син…
Чим рятувати?
Що розвіє смуток?
Як’ лад в родині –
смута не страшна.
– Це – віра! – Спільний біль
й Софію мучив.
І вже духовна
йде за мир війна.
За віру, косаки,
пліч-о-пліч станьмо!
За світ новий, за руський! Нумо всі!
…Кониського і Северина драма*** –
Як сіль на рани давні у душі...
І все частіші з Господом розмови.
Вже й сподівань на Унію нема.
І ворушились стяги малинóві.
Русь знову – між вогнями обома!.. (...)
__________
* Петро Скарга, єзуїт, католик-богослов, який домагався руки Софії Тарнавської
** племінниця, котру насильно видавали заміж за католика
*** Григір Кониський і Северин Наливайко – керівники селянських повстань. Зазнали поразки. Їх жорстоко
закатували поляки.
________________________________________________
Читачі, які захочуть придбати цю збірку, можуть звернутися до мене у фейсбуці за джерелом: https://www.facebook.com/lyubov.serdunich/
(Любов Сердунич)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Любов СЕРДУНИЧ
8 листопада 2021
