ДО ПИТАННЯ ПРО «УКРАЇНСЬКУ КОЛАБОРАЦІЮ» – З НАЦИЗМОМ І НЕ ТІЛЬКИ…
 

ДО ПИТАННЯ ПРО «УКРАЇНСЬКУ КОЛАБОРАЦІЮ» – З НАЦИЗМОМ І НЕ ТІЛЬКИ…

Років із 15 тому на одному семінарі в Києві авторові цих рядків довелося прослухати цікаву лекцію про Бабин Яр, в якій з-поміж виконавців злочину був названий «Буковинський курінь». Після лекції я протиснувся до доповідача й, маючи обмаль часу, поставив йому єдине питання: підрозділом якої армії був згаданий ним курінь? Вразила відповідь лектора (представленого аудиторії як «найбільший фахівець з історії Голокосту в Україні») про те, що курінь належав буцімто до Української повстанської армії - структури, створеної більш ніж через рік після масових розстрілів у Бабиному Яру!.. А нещодавно в пресі промайнуло чергове звернення групи єврейських активістів проти «ґлорифікації ОУН-УПА», яке містило, зокрема, слова про те, що «злочини націоналістів нам добре відомі» - прізвище згаданої мною особи значилося з-поміж «добре обізнаних» підписантів звернення.

Ненабагато приємніше відчуття справило на автора відзначення в одній з діаспорних громад річниці Акту відновлення Української держави від 30 червня 1941 р. Організатори дійства інсценували урочисте зачинання Акту відновлення, з якого вилучили, ніби їх ніколи й не було, слова про співпрацю з Райхом і фюрером. Але ж були там такі слова!.. Наведені приклади ілюструють ту реальну ситуацію недознання й взаємних упереджень, в якій відбувається зазвичай обговорення теми української колаборації з нацизмом.

В умовах гітлерівської навали українці не виявилися святими й, поряд з іншими народами Європи, сплатили нацизмові свою данину покори, слухняності й готовності до співпраці. Дошукуючись мотивів колаборації, маємо відкинути такі категорії, як «зрада Батьківщини» тощо. Після жахливих репресій комуномосковського режиму, зокрема Голодомору, українці мали не більше підстав уважати сталінську імперію своєю «батьківщиною», ніж в’язні концтабору – ту державу, прапор якої майорить над табірними бараками. В боротьбі проти такої «батьківщини» мало безумовне моральне виправдання використання будь-якої зброї, будь-яких форм опору й, відповідно, укладання союзів із будь-якою третьою стороною. Але союз із нацизмом?!.

Мусимо зважати на факт початкової необізнаності переважної більшості українців із людиновбивчим потенціалом нацизму. Тоді, в 1941-му багато хто ще пам’ятав німецьку окупацію 1918 р. – жорстоку, але не страшнішу за більшовицький режим. В очах освічених людей Німеччина була країною високої європейської культури – не вірилося, що лише за кілька років нацистського панування оболонка цієї культури тріснула по всіх швах, оголивши найпотворніші дикунські інстинкти… Зрештою, від серпня 1939 р. радянські ЗМІ згорнули критику нацизму, замовчуючи зокрема його «гуманітарні» практики в окупованих країнах.

Проте поряд із тими, хто пішов на співпрацю з нацистами в ім’я боротьби з більшовиками, у пошуках «меншого зла», через необізнаність, під примусом, задля виживання абощо безперечно були й такі, хто зробив це свідомо й з готовністю виконував будь-які завдання нових хазяїв, отримуючи натомість матеріальну винагороду та приємні відчуття своєї вищості, безкарності, вседозволеності.

Конкретні форми, масштаби й характер співпраці з нацистським режимом були відмінними в різних суб’єктів, залучених у цей процес. Ми схильні виділяти тут чотири, сказати б, основні блоки подій: 1) співпрацю з нацизмом Організації Українських Націоналістів, яка повністю завершилася восени 1941 р.; 2) cтворені з ініціативи ОУН, але оперативно підпорядковані німецькому командуванню збройні формування на кшталт батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», які теж проіснували недовго й виконали обмежений обсяг переважно поліцейських функцій на службі Райху; 3) польові військові формування – тут ходить передовсім (але не тільки) про дивізію Waffen-SS «Галичина», яка постала незалежно від ОУН і великою мірою всупереч позиції останньої; 4) поліцейські формування – наймасовіша, найменш вивчена та найбільш «строката» в усіх відношеннях форма збройної колаборації.

Всередині кожного з «блоків» теж були поділи – так, існувало щонайменше три структури з назвою ОУН, мала своїх «двійників» дивізія «Галичина» й т. ін. За кожним з колаборантських формувань стояли свої засновники, обставини, мотиви. Організаційно відокремлені навзаєм, вони однак не були ізольовані одні від одних – мав місце перетік особового складу між різними структурами, а нераз також зміна принципів і засад. При тому перші три блоки подій залишилися явищами посуттєво західноукраїнськими, хоча ОУН і намагалася поширити свою діяльність на Схід та залучала «східняків» до своїх лав. В межах Великої України, де самодіяльні українські структури вже віддавна були відсутні колаборація могла бути справою лише окремих індивідів та малих груп. Феномен організаційної, ідеологічно мотивованої співпраці з нацизмом для Великої України виявився чужим.

Остання обставина спричинила ту принципову відмінність між сприйняттям явища колаборації на Сході й Заході Україні, яка може виявитися нездоланною за поточного низького рівня комунікації між регіонами й, навпаки, надвисокого ступеня залученості у «внутрішньоукраїнські» дискусії ворожих зовнішніх чинників. Долати цю відмінність (наскільки це можливо) необхідно починати з чіткого встановлення того факту, який мільйони українців дотепер вкрай слабо, або й зовсім ніяк не усвідомлюють, а саме – взаємної нетотожності між ОУН, дивізією «Галичина», «айнзатцкомандами» СС та іншими дійовими особами україно-нацистської колаборації.

Найпростіше надається до пояснення співпраця між ОУН та нацистським режимом. Ми вже зазначали, що така співпраця постала з критичної потреби українства в зовнішніх союзниках, відбувалася ще до здійснення найбільших злочинів нацизму й принесла останньому хіба обмежені «дивіденди». Попри наявність в націоналістичному середовищі певних ідеологічних симпатій до нацизму*, цим симпатіям не судилося набути доктринальних форм і помітно вплинути на політичні практики націоналістів. Свої власні злочинні практики (як-от, приміром, геноцид поляків на Волині) ОУН чинила вже не в статусі нацистського колаборанта й без явного зв’язку з досвідом колаборації.

Складніше стоїть справа з формаціями типу батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль», які оперативно підпорядковувалися силовим структурам Райху. Більшість закидів на їхню адресу було спростовано, понад те – встановлено, що джерелом найбільш серйозних звинувачень стала здійснена наприкінці 1950-х рр. «спецоперація» КДБ, проте… Мусимо визнати, що окремі звинувачення не були належним чином розслідувані й що в історії цих формацій існують свої «білі плями», які в разі появи нових фактів можуть виявитися «червоними»**.

…Коли заходить мова про «Галичину», для дуже багатьох людей самі слова «дивізія СС» роблять непотрібними подальші роз’яснення. А потреба в таких роз’ясненнях проте існує! Пригадаймо, для прикладу, іншу зловісну абревіатуру – НКВД. Одразу згадуються жахливі камери тортур, заляпані кров’ю невинних жертв «розстрільні» підвали, колючі дроти ГУЛАГу тощо. Проте разом із тим в підпорядкуванні недоброї пам’яті «наркомату» перебували деякі фронтові військові частини, пожежники, прикордонники – загалом сотні тисяч людей, в масі своїй ніяк непричетних до злочинів сталінізму.

«Коричневий» тоталітаризм практикував схожий підхід. Німецьким аналогом фронтових частин НКВД були «Waffen-SS», до яких належала, зокрема, дивізія «Галичина». Щодо останньої влада Канади провела свого часу спеціальне розслідування, яке визнало, що «злочини дивізії» є недоведеними, а членство в ній не може бути підставою для судового переслідування. Як і у випадку з батальйонами «Роланд» і «Нахтігаль», наслідки розслідування задовільнили не всіх; низка свідоцтв та епізодів залишилися поза його рамками й потребують подальшого дослідження.

Одну річ утім можемо стверджувати з повною очевидністю: навіть попри патріотичні інтенції засновників та рядових членів названих формацій, пов’язані з ними сторінки української історії в жодному випадку не були славетними й героїчними. Ініціатори героїзації цих формацій імовірно просто не зважають на реальну історію! Дивізія «Галичина», вщент розгромлена в кількаденній «м’ясорубці» під Бродами, свої подальші «подвиги» чинила лише у борні з загонами антифашистського опору в різних країнах; в схожий спосіб розгорталися бойові біографії «Роланда», «Нахтігаля» та інших пронацистських підрозділів. Пам'ять про долі цих людей підлягає збереженню лише як спогад про чергову трагічну помилку, зробленої українцями у пошуках шляху до національного визволення.

І, зрештою, про поліцейські формування, т. зв. Schutzmannschaft (загалом близько 35 тис. осіб), з якими пов’язана переважна більшість злочинів на ниві колаборації з нацизмом. При формуванні та підготовці таких загонів німці не дотримувалися з педантичністю якоїсь єдиної концепції та плану. В ряді випадків саме від українських чинників виходила ініціатива утворення цих підрозділів (вони, приміром, могли поставати початково як загони самооборони абощо), в інших випадках такі чинники набували вплив із плином часу. Річ у тім, що майже повсюди в загарбаних гітлерівцями країнах служба в поліції вважалася справою малопочесною й німці, шукаючи способів підвищити її престиж, змушені були вдаватися до спроб «націоналізації» допоміжних загонів, аж до перетворення останніх на правдиві націоналістичні дружини… Не всі поліцаї були злочинцями, не всі йшли на службу до ворога, керуючись низькими й підлими міркуваннями, проте це була, зрештою, колаборація «в чистому вигляді» - на умовах нацистів і суто в їхніх інтересах.

Може постати питання й про те, як слід оцінювати колаборацію українців з іншим, не менш небезпечним та жорстоким ворогом – московським більшовицьким режимом? Багато в чому підхід до обох варіантів колаборації мав би бути схожим, проте в останньому випадку маємо враховувати низку важливих відмінностей. Більшовизм проіснував набагато довше, ніж нацизм і був значно глибше інтерналізований масовою свідомістю. Ніхто з українців, включно з поплічниками гітлерівців не плекав сумнівів щодо окупаційного характеру німецької влади – таке саме розуміння природи московської влади, хоч яким очевидним видається нам нині, тоді наражалося на істотні ментальні перешкоди. Зрештою, в наших оцінках не можемо не враховувати факт існування тривкого міжнародно-правового консенсусу щодо безумовного засудження нацизму й, навпаки, визнання справедливого характеру дій Радянської Армії у Другій світовій війні. 

 Тому мусимо визнавати великою мірою неминучий та безальтернативний характер тієї другої колаборації. Пишатися участю сотень тисяч українців у зусиллях з розгрому гітлерівського тоталітаризму й проявленими багатьма з них при тому мужністю, військовим талантом та шляхетною відпірністю до злочинних спокус. Вшановувати пам'ять полеглих у тій війні й… так: не допускати спалахів «побєдобєсія» і «братання» із засадничо ворожими нам чинниками на цьому ґрунті! Обстоювати до загину свою, нарешті здобуту державність, аби більше ніколи не бути змушеними шукати в одного ворога порятунку від іншого.

…Питання про колаборацію з нацизмом не має жодного стосунку до проблем російської, словацької, угорської, румунської, литовської та багатьох інших мов, носії яких теж співпрацювали з нацистами. Але, на жаль, має безпосереднє відношення до проблеми відродження української мови. Це – чергова колода, кинута під ноги українському поступові; один із багатьох викликів, з якими мусимо дати собі раду на шляху до повноцінного україномовного суспільства.

* Поряд із симпатіями мали місце істотні відмінності – приміром, центральна для нацистської ідеології теорія «расової чистоти» майже не знайшла послідовників серед українців.

** Можна відзначити, приміром, «змову мовчання» довкола першої доби перебування «нахтігалівців» у Львові, або дивну відсутність згадок про їхню майже річну діяльність в окупованій Білорусії.