Надворі знову моросило… Густе сиве повітря закрадалось крізь легені в душу і вкривало її чорним мороком. Жодна емоція не сміла виповзти на моє обличчя, яке здавалося блідо-байдужим, кам’яним… Тоталітарний режим у моїй душі диктував спокій, беземоційність, інертність. Все, що було в мені живим і теплим, принишкло, зачаївшись у нетрях підсвідомості – боялося бути знищеним…
Я знову прямувала в нікуди, в похмуру безвість смутно-зеленою безкінечною алеєю, яка навіювала мені сон і мряку. Думки спали… Скоріш вони були придавлені вантажем байдужості, тому і не давали знати про своє існування. Єдиною командою на рівні автопілоту, яка лунала в моїй голові, була "Іти вперед! Не зважати на дощ, холод… Нічого не відчувати і прямувати вперед!" Я так і робила.
Ноги покірно несли мене в безодню весняного трауру, вічного сну… Мій одяг весь промок, з мене стікало небесне море і я зливалася з ним в одне велике штормове божевілля. Ритм дощу прискорювався і ноги несли мене все швидше і швидше. Очі лише час від часу піднімали повіки, щоб надіслати моєму мозку сигнали про те, що скаламучене небо ще височіє, що воно не впало на землю і не покрило її другим морем… потопом…
Моє ще тепле дихання постійно змагалося з морозяною сирістю, горло вражали колючі бризки вологи і виїдали кислотні рани. Від цього я закашлювалася, відчувала биття жару з ніг у голову і починала похитуватися. Мене несло чи-то риссю, чи-то кометою повз простір, вимір і час, неначе втягував вихор безодні…
Врешті я вибігла на роздоріжжя алей, важко сповільнюючи швидкість з хаосного розгону. Провиднілося. Більше простору, сповільнилося дихання, боліло в грудях від задишки. Відхекуючись і відриваючи очі від чорноти дороги, я помітила справа від себе сіряво-зелену клумбу. На ній знову сидів Він… чи-то стояв, напівспершись у задумі, з чітко сконцентрованим поглядом вниз… неначе розглядав крізь якусь нірку пекельну безодню. Цівки дощу стікали по завмерлому тілу. Він був або в глибокій задумі, або хворів на ту ж кам’яну байдужість, що і я.
Я ніколи не знала що коїться у Нього в голові, які там металися думки, якщо вони взагалі металися, а не плавали як сонні рибки в акваріуми чи літали як хмаринки прихоплені вітром… Мені б дуже хотілося знати, чому ми обоє зустрічалися тут, на роздоріжжі, коли лив крижаний дощ і перетворював весну на паралізовану осінь… Лише зелень дерев і трави не дозволяла природі ввести мене в оману… Лише його темні втомлені очі, які, на хвилину відірвавшись від безодні, зазирнули мені в душу, не дозволяли мені повірити в моє божевілля і в те, що Його не існує…
Мить пройшла… і Він далі вдивлявся вниз… Важкий розмоклий чорний шкіряний плащ ледь сколихувався на вітрі... Я кволо попрямувала до Нього… Сіла поруч і теж вдивлялася униз, в нікуди… Поклала голову Йому на плече і дощ почав стікати по нас як по суцільній фігурі. Неначе в медитації Він провів рукою мені по щоці… чи-то погладжуючи, чи-то обтираючи дощ, не відводячи погляду з безодні. Мені це нагадало дитячу гру в меланхолійному ритмі, суть якої полягає в тому, щоб не кліпнути, не розсміятися і, головне, не відвести погляду з об’єкту спостереження. Ми повільно але вміло перемагали… обоє…. Але це ж не гра… Це життя, яке ми разом долали…
Чому МИ тут? Чому Він тут, поряд… зі мною… кожного разу у цій холодній нерухомості? Чому МИ завжди мовчали… єдналися у пасивній згоді і мовчки перечікували бурю, якої могло б не бути… в якій могло б не бути НАС?
Чи хотів ВІН бути тут? Чи це я завжди тут, а ВІН зі мною?
МИ ніколи про це не говорили… МИ взагалі ніколи не говорили… Жодне слово ще не злинуло з наших вуст і не порушило сірого шуму дощу…
Але МИ спілкувались… МИ РОЗУМІЛИ ОДИН ОДНОГО… Нас об’єднували ОЧІ, як єдине живе в наших захололих тілах дзеркало думок, сонних душ… Одного погляду було достатньо, щоб сказати "Я з тобою"… щоби почути "МИ разом перечекаємо цей дощ"… щоб зрозуміти "ДОЩ – це ніщо… це невагомість… це витвір уяви який вбиває людей… який вбиває в людях людей… і перетворює вічність на хаос…"
А МИ все одно дивились вперед і бачили ВЕСЕЛКУ… І видихнувши на неї тепле повітря, перетворювали на метелика, який летів віщувати про закінчення дощу замість білого голуба.
ДОЩ врешті вщух. Звільнився легкий весняний вітерець, який ніс прийдешні пахощі літа… Ми довго дивилися один одному в очі немов, шукали в них ключ до шухляди… до слів… немов шукали там відповіді на вічні запитання… шукали там сліди істинних почуттів, розгадки до снів… І не даремно… Очі є безмежні… бездонні… В них зібралася вся синява дощу, який МИ разом спинили… сіра волога… та відблиски неба…
МИ заглянули ТУДИ і немов шубовснулись у криницю… У криницю безмежжя, в якій дощова сирість перетворювалася легкий морський бриз. Злива ставала сплеском морських хвиль, які гралися вечірніми багряними промінчиками сонця… Холод промоклих від дощу тіл залишився десь ззовні, в паралельній реальності… А під повіками свідомості ми милувалися серпневим заходом сонця…
З намоклими проте зігрітими душами МИ відходили від зеленавої клумби своїми дорогами… втомлено… з сумною загадковою посмішкою… поглядаючи час-від-часу один одному вслід… А потім розчинилися в повітрі неначе хмаринки… До наступного ДОЩУ…
21.03.2008
Наталія Кучер
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
