Дівчина з волоссям кольору капучино

Тарас кволо обвів очима незнайому кімнату. Він розумів, що знаходиться у цих стінах вже досить довго, але не знав де саме – в якому будинку, в якому місті…

Як тільки-но заплющував очі, то немов провалювався у темну безодню, у забуття, де немає ні часу, ні простору. Його розум був затьмарений, тіло якось незвично й незрозуміло нило – чи то був біль, чи може воно просто заніміло. Тарас чітко не відчував жодного м’яза і не міг поворухнутися. Його не слухалися ні руки, ні ноги, ні навіть шия. Єдиним полегшенням і просвітленням для нього був той короткий час, коли над його нерухомим тілом з’являлося невиразне жіноче обличчя з довгими кучерявими пасмами волосся кольору капучіно.

Від неї завжди смачно пахнуло ваніллю або корицею і коли вона була поруч, відступали і біль, і паніка. Кількахвилинний візит незнайомки, немов машина часу, переносив ледь притомного чоловіка у далеке минуле, коли він був малим шибеником і жив у бабусі, де так само смачно пахнуло, де не було болю, проблем…То був час суцільного щастя і безтурботності...

Того ранку молода пекарка поспішала ввімкнути печі у своїй невеличкій щойно відкритій крамничці-пекарні. У містечку, де вона зараз жила, можна було пішки дістатися з одного кінця в інший набагато швидше, ніж машиною чи автобусом. У Лінки несподівано настали скрутні часи, тож вона економила на чому тільки можна було, та основне джерело економії – транспорт. На роботу й з роботи вона добиралася пішки, як кажуть, собачими шляхами, бо свою машину здала в оренду, щоб хоч трохи вилізти з боргів.

Тут, у тихій провінції, почалося її життя, та доля набагато років розлучила з рідним містечком Лінку. Та коли, врешті, все пішло шкереберть і доля буквально викинула її за шкірку з комфортного життя у мегаполісі, вона повернулася в рідні краї, у старезну родинну хатину. З тих пір, як востаннє тут була, містечко розрослося і тепер невеличка бабина хатка опинилася не на окраїні, а майже в епіцентрі бурхливого молодіжного життя -  обабіч студмістечка.

Пекарня стояла неподалік університету, де готували, як кажуть місцеві, начальників, оскільки основний напрям підготовки – менеджмент державного управління та бізнесу. Шлях до неї зазвичай Лінка долала стежиною через дубовий скверик, попід стареньким місточком, де колись протікав струмок, а тепер росте болотяне різнотрав’я з-поміж каміння. Цього останнього жовтневого ранку вона знову дріботіла звичним маршрутом, борючись з вітром, що намагався вирвати з її рук у червоних рукавичках строкату парасолю. Прихиляючи голову від дрібних крапель холодного дощу, що все ж таки проскакували попід парасолю, очима бігала по слизькому камінні, що під ногами, аби її гумові чобітки не зсковзнулися і не понесли в багнюку.

Надворі було ще темно, ледь-ледь сіріло, та Ліна щось побачила в заглибині колишнього струмка. Вона не розуміла що то, але якась невідома сила штовхала її підійти ближче і розгледіти. В голові боролися думки – поспішати на роботу чи затриматися й задовольнити цікавість? 

• Нікуди мої пиріжки та булки не дінуться, - подумала Лінка, і крадькома пішла до того «щось».

У неї перехопило подих, парасоля випала, бо руки в червоних шкіряних рукавичках прикрили зойк, що вирвався з роззявленого рота.

• О, Господи! Та це ж Тарас Вікторович… - ледь чутно прошепотіла сама до себе і потяглася в кишеню за мобільним. – Алло, швидка?! Тут чоловік розбився… Я де? Під мостом біля університету… Та не знаю я що сталося! Я його щойно знайшла і він наче ще дихає, тож поспішіть, благаю!

Ранок пішов не за звичним сценарієм. Цього дня печі ввімкнулися лише тоді, коли вже перша трійка студентів гомоніла за столиком, попиваючи какао.

• Вибачайте, хлопці, та свіженька випічка ще не скоро… Є вчорашній пиріг з яблуками та корицею. Смачний. Можу нагріти, якщо будете, - якось байдуже промовила Ліна, яка завжди була привітною, жартівливою та допитливою, чим здивувала своїх відвідувачів.
• Так, Ліночко, розігрійте нам по шматочку. У нас був дивний ранок, треба його швидко заїсти, бо скоро почнеться друга пара, а її читає такий деспот, що думати треба тільки про нього та його предмет, а не про голод і гуркотіння в шлунку, - відповів хлопчина в різнокольоровій шапці з-під якої вибивалося кучеряве руде волосся, а на носі кумедно сиділи окуляри в яскраво-зеленій оправі.

Це був Вовка. Вовка Лисичка. Такий же рудий як і хвостата хитрунка. Він любив Лінкину випічку і щодня заходив за пиріжками, рогаликами чи булками. У них з молодою пекаркою завжди знаходилося про що поговорити і вони частенько теревенили, коли не було напливу клієнтів. Та сьогодні Ліна мовчазна. Вона дуже хотыла запитати про їх ранок і чого вони такі схвильовані, та щось не давало цього зробити.

• У вас, кажете, ранок дивний?.. Ви ще не знаєте про мій, - пробуркотіла собі під носа, ставлячи порції пирога на підігрів.
• А що сталося? – запитав рудий хлопець.

Ліна від несподіванки жахнулася, бо зрозуміла, що щойно думала вголос.

• Про що ти?, - немов не розуміючи перепитала Ліна.
• Ну, про ваш ранок? Що сталося? Бо в нас справді він був переполоханим, - продовжив хлопець. – Ви хіба не чули, що трапилося з Тарасом Вікторовичем? Він впав з мосту і розбився. Кажуть, справи недобрі, хоч там і не високо. Навряд вичухається.
• Ага, впав! Ти ще скажи випадково, - поправив товариша худий високий хлопчина в модних потертих джинсах. – Можна подумати ніхто ні про що не здогадується і Аллка тут не при ділах?! Всі ж знають, що у них конфлікт, а її хахаль не простий фрукт і бейсбольна біта в його джипі явно не спортивне знаряддя, а швидше знаряддя для тортур!
• Та тихо ти! Чи теж хочеш зуби порахувати на долоні?, - штовхнув ліктем у бік худого хлопчину Юрко, милий товстунчик, який завжди все знає, та завжди всього боїться. – Ти ж знаєш, що про НЬОГО, краще взагалі не згадувати… І де тільки Аллка його видряпала?
• Ха! Як де? В клубі якомусь, однозначно. Вона ж там більше часу проводить ніж на заняттях. От він і допоміг їй вирішити питання з «хвостами», - немов жартома додав до розмови рудий. – То вертихвістка ще та!... Пощастило їй з ногами та грудьми, а з розумом не дуже, тож і крутить тим, що є. А що? Всім треба якось жити. Я її не засуджую. Ти ж знаєш, що вона віддана сама собі і сама себе такою виховала. Мати померла давно, а татусику не було до неї діла, бо весь час як не на роботі, то шури-мури крутить з грудастими курочками з напомадженими губами й намальованими бровами. От вона й брала приклад з жінок, які були перед її очима. Нічого дивного, кажу ж.
• Хлопці, що за конфлікт? Ви про що? - зважилася уточнити Ліна. – Тарас Вікторович такий тихий і милий… Як з ним можна конфліктувати? Я ж його щодня тут бачу – хороша людина… Мої рогалики з шоколадом любить, а ті, хто любить шоколад просто не може бути злим.

Ліна намагалася приховати, що голос її тремтить, а серце намагається вирватися з грудей. Наверталися сльози, бо перед очима враз-у-раз поставала вранішня картина – темрява, дощ, непритомне тіло її таємного кохання в калюжі.

Тарас не знав про почуття Ліни, та вона й сама не хотіла в них зізнаватися навіть собі, але серце не обдуриш.

Розлучення з Антоном добряче вдарило по дівчині. У спробі забутися, стерти з пам’яті його підлу зраду та знущання, Лінка просто втекла від звичного їй світу, знайомих людей і переконала себе, що на стосунках з чоловіками треба ставити великий жирний хрест, що краще довіку залишитися самотньою і завести зо три десятки котів, аніж наново закохатися. Та варто було лише раз їй побачити Тараса, як у грудях, щось «йокнуло», в животі стисло і в голові закрутився справжній вир слів, які ну ніяк не хотіли складатися у речення. Щоразу при їх зустрічі тіло викидало ці жарти і вона з усіх сил намагалася себе опановувати. Так тривало майже 3 місяці. Та коли Лінка звикла до цього, і почала ледь не виглядали молодого викладача політології, як трапилася ця біда.

Тарас ніколи не виявляв до Ліни якихось особливих почуттів, просто був ввічливим та говірким, завжди посміхався, коли заходив за шоколадними рогаликами. Він не приходив зранку, не заходив і на перервах, коли за столиками та прилавком збиралися студенти - не любив поспіхом їсти між парами. Тарас Вікторович був естетом. Він полюбляв смачну та красиву їжу і завжди насолоджувався нею, а ще – любив довгі розмови, цікаві історичні факти та легенди, особливо про минуле свого рідного міста, яке йому довелося покинути заради викладацької діяльності...
(продовження згодом)