ДЕЩО ПРО "КОЛІР ЧАСУ"

28 серпня 2019
Влодко

ДЕЩО ПРО «КОЛІР ЧАСУ»

Загине все без вороття:
Що візьме час, що люде,
Погасне в серці багаття,
І захолонуть груди.

                                                                                                                    О. Олесь

                                                                            Why is it that history is littered with the ruins

                                                                            of civilizations and seems to tell as, like Shelley’s

                                                                            “Ozymandias”, that death is destiny of all? Are          

                                                                            there any regularities, in this process of growth

                                                                            and decay, which may enable us to predict, from

                                                                            the course of past civilizations, the future of our own?*

                                                                  

                                                                                                               W. and A. Durant. The Lessons of History

Національний менталітет є складною багатошаровою конструкцією, яка виявляє себе через темперамент нації, її інстинкти, звичаї, світогляд, творчий доробок тощо. Саме менталітет поділяє етнічні спільноти на такі, що «спеціалізуються» на коротких або довгих історичних дистанціях; такі, що завдячують більшістю своїх досягнень ірраціональним пориванням чи, навпаки, мудрому й виваженому розрахунку; такі, що діють за принципом «усі як один» і ті, що усталено поділяються на безліч фракцій і груп тощо. Поріддям національного менталітету є така нематеріальна, важка до означення, проте дуже активна й у багатьох випадках визначальна категорія, як дух нації.  Останній не є застиглим у часі – він має свою фазу становлення, знає злети й падіння, періоди активації й застою, яскравого піднесення та «залягання на дно» й, зрештою, повного й остаточного згасання. Себто є такий собі «вічний» дух нації, а є її поточний душевний стан – те й друге якнайактивніше впливають на перебіг змагань за відродження мови.

*****

Автор мусить зізнатися в тому, що багато хто з «прогресивних» українців навряд чи повважає позитивом: він досі не шкодує за годинами, витраченими замолоду на студіювання марксистської літератури в рамках обов’язкового курсу й поза ним. Зверніться до праць найавторитетніших західних авторів – побачите, яким пошанівком тішиться серед них, приміром, Марксова філософія історичного процесу. Так, це не фетиш, її можна й треба критикувати, однак принаймні у сенсі фундаментальності мало що можна поставити поряд із конструкціями німецького мислителя.

Марксове вчення про суспільно-економічні формації (в оригіналі: Gesellschaftsformation) було дуже ґрунтовною спробою пояснити мінливість і багатоманіття історичного процесу; ціла біда цього вчення полягала лише в тому, що на довший час його перетворили на Святе Письмо для значної частини людства. Коротко нагадаю, що основу суспільного буття марксизм убачав у продуктивних силах, на ґрунті яких постає певний тип виробничих відносин – сукупно ті й другі утворюють суспільно-економічну формацію. Продуктивні сили розвиваються неперервно, виробничі ж відносини є більш-менш сталою конструкцією, яка попервах нібито відкриває простір для економічного розвитку, натомість потім стає, з одного боку, гамівною сорочкою для такого розвитку, а з другого – міцно зростається з тілом нації. Тоді настає потреба в соціальній революції, яка замінює старі виробничі відносини принципово новою їх системою, що дає змогу відновити та/або прискорити поступ суспільства.

Традиційно нараховували п’ять суспільно-економічних формацій, а саме: первісн(ообщинн)ий лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комунізм. Останній «існував» лише в теорії, однак першою стадією цього гіпотетичного суспільного ладу вважався соціалізм ленінського зразка. Кілька поколінь марксистських авторів перетворили теорію формацій на доволі гнучку систему, яка давала пояснення багатьох історичних фактів, ба навіть володіла певними прогностичними можливостями. Чи не основним її недоліком була опора майже винятково на матеріали європейської історії**. Про «неЄвропу» Маркс і Енгельс мало що знали, хоча обережно припускали, приміром, наявність т. зв. «азійського способу виробництва», довкола якого в 50-70-х рр. ХХ ст. точилися дуже цікаві дискусії.   

В багатьох випадках Марксова схема працювала зле. Поволі в автора цих рядків склалося враження, що та сама Gesellschaftsformation має в різних випадках зовсім різну продуктивність і нездатність пояснити цей факт є найслабкішим місцем згаданої схеми. Приміром, африканська країна Сенегал, понад півстоліття тому отримавши політичну незалежність від Франції практично скопіювала, не мудруючи лукаво, французьку модель суспільства. В обох країнах – майже, або й дослівно ті самі кодекси права, структури адміністрацій, шкільні підручники тощо. Формально Сенегал має бути набагато більше схожим на Францію, ніж на сусідні з ним країни, але фактично… Фактично він залишається типовою країною «третього світу», тоді як Франція заховує статус високорозвиненої держави й потужного світового гравця! Це особливо рельєфний, але далеко не одинокий приклад того, які відмінні навзаєм результати дає застосування тих самих правил гри на різному людському субстраті.

Не менші, або й ще більші відмінності зустрічаємо протягом довших періодів часу всередині тих самих суспільств. Їх історія знає свої епохи «бурі й натиску», коли нації освоюють нові території, будують міста й прикрашають їх архітектурними шедеврами, фонтанують ідеями, вражають своїми науковими та мистецькими досягненнями; коли генії цих націй є сучасниками й навіть близькими сусідами одні одних, формуючи навдивовижу плідні творчі середовища тощо. Але ці епохи минають, їх змінює застій, сіре повсякдення, або й періоди відвертого занепаду, В такі періоди нікого не вабить слава першовідкривача; власники великих грошей воліють зберігати їх «у панчохах», ідеї завмирають у польоті, попит на творчі досягнення падає до нуля, генії стають непотрібними й недоречними. Всередині кожної епохи люди переважно не задаються питанням «чому так?» і не припускають можливості існування альтернативи звичному для них трибу життя.

Теорія формацій, як і посилання на вплив зовнішніх чинників не завжди можуть задовільно пояснити переходи від однієї такої стадії до іншої. Переконливо показав це Л. М. Гумільов, видатний знавець історії кочових народів Євразії – спільнот, які влаштовані простіше, ніж осілі суспільства, проте так само улягають загальним закономірностям. «Мешканці Великого степу не помічали, - писав Гумільов, - як змінився час, в якому вони жили. Як перед тим їм видавалося природним пасти овець і полювати, так через 150 років їх нащадкам було очевидно, що треба ходити в походи. Люди не помічають зміни стереотипу своєї поведінки (виділення моє – В.)» Степові спільноти, періодично створюючи велетенські імперії та обдаровуючи світ черговим Аттілою чи Чингизханом, поверталися потім до того ж трибу життя, який провадили перед тим. Про який «конфлікт між продуктивними силами та виробничими відносинами» могло тут ходити?

Оці панівні, не дискутовані, уважані за «нормальні» або й єдино прийнятні, проте відмінні для різних епох стереотипи масової поведінки Лев Миколайович називав «кольорами часу». Спеціально розкрити механізм зміни цих «кольорів» він нібито не намагався, проте світло на це питання проливають інші його праці й, зокрема, фундаментальне дослідження «Етногенез і біосфера Землі». В ньому Гумільов стверджував, що етногенез є свого роду сполучною ланкою між природничо-історичними й власне соціальними процесами та має певний універсальний механізм; що поштовх етногенезові дає спалах природної, а саме – сонячної енергії; що цикл етногенезу триває близько 1300 років і має свої обов’язкові стадії й що, зрештою, змінити послідовність стадій або в інший спосіб радикально втрутитися в цей процес свідоме людське зусилля фактично неспроможне… Наш формат не дозволяє викласти погляди цього оригінального мислителя більш докладно, тому зацікавленого читача відсилаємо до першоджерел.   

Тут було над чим замислитися. Російський історик підпер свої висновки розлогим фактологічним матеріалом і слушно зауважив багато справді важливих моментів. Важко заперечити, що нації мають свій початок та кінець, проходять певний цикл та етапи історичного розвитку, «вискочити за рамки» яких надзвичайно складно. Що важливою рушійною силою становлення та розвитку націй є т. зв. пасіонарні особистості, котрих Л. Гумільов уважав носіями природної енергії етногенезу. Що національна свідомість, на чому він теж наголошував, не підлягає моральним регулятивам… Але якщо його теорія є вірною? Чи не випливає з неї висновок про те, що будь-які свідомі зусилля націєтворення, зокрема з відродження мов, приречені на безпліддя? Й що прихильники відродження українського слова марно гатитимуть п’ястуками в кам’яний мур, якщо в історії українства настала (а видимих підтверджень цього на жаль не бракує) незворотна фаза занепаду й вмирання?

Мимоволі шукаючи хиби в цій теорії, я спочатку звернув увагу на тезу про обумовленість пасіонарних сплесків якимись позаземними (сонячними) чи біохімічними процесами. Прямо скажу: не переконав Лев Миколайович у цьому питанні! Хоча нібито він консультувався з науковцями-природничниками, проте описати момент переходу природного в історичне вочевидь не спромігся – мабуть, то була «не його» тема.

Натомість автор цих рядків довший час цікавився енергетикою соціальних процесів і зробив певні підрахунки на матеріалах «революційного» Львова 1989-1991 рр.*** З них випливало, що навіть у періоди найбільш ґрунтовних та стрімких соціальних трансформацій змагання за оновлення суспільства, як такі поглинають не більше 2-4% від тієї енергії, яку паралельно витрачає те саме суспільство на свою повсякденну трудову діяльність. І цей показник ще слід зменшити в 2,5-3 рази, якщо врахувати ПОВНІ ВИТРАТИ соціальної енергії (себто також на ведення хатнього господарства, догляд за дітьми, працю в «неформальних» секторах тощо)! Інакше кажучи, реальна проблема майже кожної революції, зокрема в царині націєтворення, полягає не в тому, де знайти джерела енергії для її переведення, а в тому, які чинники здатні мотивувати суспільство витрачати доступну йому енергію в революційних цілях.

Далі я пригадав собі, наскільки відмінними за всіма своїми характеристиками є ті людські спільноти, що їх ми вважаємо окремими етносами. Як активно втручаються в процеси їхнього становлення та розмежування з іншими етносами випадкові й суб’єктивні чинники; як не збігаються навзаєм, не раз на цілі століття, дати їхньої появи на шпальтах історії та, відповідно, зникнення, визначені за політичними, соціально-економічними, мовними, релігійними та іншими показниками…

Про який універсальний 1300-літній цикл етногенезу може йти мова, приміром, для китайської нації й маленького племені в горах Нової Гвінеї, валлійців і бразильців, бойків та української діаспори в Канаді тощо?.. Як видається, в цьому питанні російського мислителя підвела його феноменальна історична ерудиція – у своїх працях він не раз довільно визначав хронологічні рамки буття етносів****, але, володіючи енциклопедичним багажем знань, щораз знаходив якісь факти на підтвердження своїх побудов. Обґрунтовано заперечити йому міг би хіба ерудит такого ж рівня, проте на дворі вже владно панувала епоха вузької спеціалізації.

Отже, як виглядає, ми все ж НЕ ПРИРЕЧЕНІ!!! З поточного пригніченого стану української нації та, особливо, її україномовного сегменту не випливає неможливість кардинальної зміни такого стану речей у кращий для українства бік. Натомість «колір часу», в якому нині живемо конче треба змінювати, й то стрімко, бо прискорена еволюція людства інтенсивно накидає дедалі нові тренди (глобалізація, інтернет із соцмережами, ЛГТБ-рухи та ін.), малосумісні з ідеєю національного відродження недосформованої нації!

Але ж як змінити цей триклятий колір занепаду? На які важелі слід тиснути, а яких, навпаки, краще не торкатися?.. Прогресивне людство, прямо скажемо, не поспішає обдарувати нас цінними порадами на цей рахунок – утім, приклад Сенегалу наочно засвідчує ймовірну ступінь «цінності» його порад*****. Маємо шукати відповіді переважно самотужки. Колір часу змінити важко, але в принципі можливо – приклад кочових скотарів Євразійського степу, які стрімко переходили від випасання овець до створення світових імперій є в цьому плані доволі показовим. Утім, як і власний український приклад, коли з лона зґвалтованого безправ’ям, приниженого нескінченними злиднями та розкладеного корупцією суспільства раптом постали «Небесна Сотня» й тисячі мужніх оборонців національної незалежності.

* Чому плин історії позначений руїнами цивілізацій і ніби промовляє до нас словами «Озімандії» (поема П. Б. Шеллі – В.) що смерть є кінцевою метою? Чи є певні закономірності в цих процесах піднесення й занепаду, які б дозволили провидіти майбутнє нашої власної цивілізації в долях її попередниць?

** Остання теж знає багато відхилень від Марксової схеми – приміром, скандинавські країни перейшли від феодалізму до капіталізму без жодних революцій тощо.

*** Моя публікація на цю тему в одному науковому журналі звично загубилася в загальній інформаційній повені.

**** Гумільов, приміром, в одній з публікацій фактично заперечував – вочевидь на догоду своїй схемі – тяглість етнічної історії греків з античності до наших днів.

***** Показовий приклад на тему «Захід нам допоможе»… Ще в 90-х роках представницька українська делегація (Кравчук, Марчук та ін.) відвідала була парламент Канади. Гостей уразили системи супутникового зв’язку, електронні каталоги законів тощо, але понад усе – зала парламентської бібліотеки, вщент заповнена першими особами Країни Кленового Листа, які проводили там по кілька годин щоденно в копіткій праці для поліпшення національного законодавства.

Господарі поцікавилися в гостей їхніми враженнями й, коли ті сказали про електронні дива, «на коліні» виписали кількамільйонний чек допомоги на технічне переоснащення Верховної Ради. Але коли зайшла мова про самовіддану законотворчу працю мільярдерів та екс-міністрів – лише розвели руками: «Вибачайте, але тут ми не годні допомогти… Прищепити українським законодавцям належне ставлення до своїх обов’язків ви мусите самі».

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Вийдіть із зони комфорту: 10 звичок, які допоможуть досягнути успіху
Продуктивність і відчуття дискомфорту йдуть пліч-о-пліч. Тому стати кращими та успішнішими ви зможете, як тільки вийдете за межі власної зони комфорту і приймете усі виклики, які підкидає вам життя.
Читати більше
Неологізми: коли бракувало слів, письменники створювали нові
Неологізми — нерідкісне явище в XX столітті. Коли письменники втомлювалися від звичних і пересічних слів, вони народжували слова нові. Погляньмо на неповторну мозаїку історій новотворів українських поетів та прозаїків.
Читати більше