Коли я тільки переїхала жити в Чикаго, то в мене було дві цілі - протриматись на плаву і якнайшвидше перейти з рангу "новоприбулих" в ряди повноцінної "діяспори". Бачте, дуже мені було цікаво, як це - жити 5, 10, 20 років так далеко від України.
Діaспора мені потрапляла на очі лише
нa великi свята: в церкві, під час освячення паски, ну там Різдво і День Незалежності. Різниця між "ними" і мною задавалась очевидною, як різний колір шкіри або розріз очей. "Вони" були такими впевненими в собі, так гордо поводились, так добре розмовляли англійською, мали своє коло друзів, які були якимись дохторами або банкірами, і, певно, мали ключі від церкви і складені заповіти з передачею частини майна на музей, школу і розквіт всього українського.
Я ж, натомість, перший рік в Америці пропрацювала на трьох роботах, жодного разу не була десь на концерті чи інших культурних заходах. Але це, як я зараз розумію, природний етап еволюції кожного емігранта - праця нас всіх посвячує в справжнє американське життя, а не в ту ілюзію, з якою ми сюди їдемо.
Зараз я себе вже можу сміливо вважати діаспорою. Не знаю якої там хвилі по рахунку, але всі ознаки, так би мовити, присутні. Крім ключів від церкви і заповіту.
Маю коло друзів, які тут прожили вже 10-11 років і почали "пускати коріння" на американській землі. Дехто з них ще й досі переконує всіх і себе, що "до Великодня поїду додому назавжди". Але ми знаємо краще. Хто хотів, то вже давно там.
І все ж, в мене досі залишилось якесь відчуття меншовартості, коли йде мова про попередні покоління американських українців. Вони мали амбіції. Вони мали цілі, які сягали поза межі власного добробуту. Вони будували тут і там, займались культурно-просвітницькою діяльністю не лише середе своїх дітей, але й створювали умови для нас - тих, хто прибував і прибував.
Але найбільше, що мене в них захоплює - присутність в культурному, науковому, політичному житті Америки. Театри, художня самодіяльність, бібліотеки - все це було важливою частиною життя нашої комюніті, общини, спільноти - називайте як вам завгодно. Воно було. Хто ви думаєте пожертвував доволі непогану колекцію
сучасної української літератури в міську бібліотеку Чикаго? Але хто з вас там був? На шостому поверсі, у відділі Іноземної літератури ви б знайшли Марію Матіос, критику на поезію 20-го століття, історію української еміграції. Хто з нашого покоління підтримуватиме традицію світських вечорів, інтелігентних бесід, дискусій? Хто візьме на себе роль мецената? Не спонсора, зауважте, а мецената?
Ми - молода діаспора - на мою думку, втрачаємо зацікавлення у всьому, що виходить за межі "українського" і того, що стосується виключно наших особистих інтересів. Це гірке розуміння зародилась в мені вже майже рік тому і не перестає підтверджуватись.
Я - ніхто. Я не маю ні наукового ступеня, ні професорського звання в жодній з галузей, ані особливого місця в суспільстві. Я - емігрант, з подвійним громадянством, навіть якщо дійсний паспорт в мене один. Я працюю і не було жодного року зі всіх 10, які я прожила в Америці, коли моя відпустка тривала би більше 21 дня. Я не вважаю себе кращою, ніж ви - ті, що тут місяць, і ті, що 15 років. Я просто хочу знати: де молоді українці? Що вам цікаво? По-справжньому цікаво?
За останній рік наше місто Чикаго зробило просто шалений стрибок в бажанні бути "юзер френдлі" для своїх мешканців і туристів. Музеї, театри, віайпі ресторани - все до ваших послуг. Але де ви?
За останній рік я зловживаю гостинністю Інституту Сучасного Мистецтва Чикаго без жодних мук совісті. Вже тричі вони влаштовують "Ніч в Музеї" і я була б не я, якби не йшла туди кожного разу. Ніч в музеї - це кілька годин
музики, коктейлів, знайомств і шастань по виставкових залах. Взимку, наприклад, тематикою вечора була виставка "Демони Джеймса Енсора" - моторошні картини-сни, які найкраще оглядати після двох келихів вина. Вхід коштував 30 доларів, і людей заохочували приходити в масках. Квитки були розпродані за лічені дні. Такої кількості красивих, гарно одягнених, сексулаьних і звабливих молодих людей як в ту ніч я більше ніколи в Чикаго не бачила. І я не маю наувазі клубну, агресивну сексуальність. Ні, це були смокінги, високі циліндри, розкішні маски, довгі сукні чарівних незнайомок... Це був бал, як у Булгакова і щоби потрапити на нього вам не обов'язково бути знатного походження. Вам просто потрібно було прийти. Крім нас двох, я ще зустріла трьох українців. І все. Однак, після того як фото потрапили у Фейсбук, запитання "Де це?" "Звідки ти про це дізналась?" "Коли ще таке буде?" посипались звідусіль.
Вчора відбулась ще одна чудова подія в центрі міста - Будинок Опери відкрив свої двері для всіх бажаючих зайти після роботи, послухати музику, пригоститись вином і легкими закусками. БЕЗКОШТОВНИЙ вхід. Так-так. Тільки подумайте! З 4.30 до 7.30 ми почувались справжніми шанувальниками оперного мистецтва, блукали лоджіями, були на сцені, прогулювались оксамитовими червоними доріжками. 3вичайно, дирекція в такий спосіб намагається привернути увагу громдськості до своєї роботи, заохотити вас придбати квиток на наступне шоу. І на мене це подіяло. Побачивши красу залу, відчувши акустику, просто насолодившись атмосферою, я розумію це мистецтво краще, я поважаю людей, які ним займаються. І знаєте що ще? Нам з подругою пощастило подружитись з охороною і нам показал
и "святая святих" - ексклюзивні лоджії і кімнати для особливих друзів і благодійників театру. Кажуть, що пожертва в десятки тисяч доларів - пропуск в ці затишні будуари і зали засідань.
Я не уявляю собі кращої можливості дізнатись про музеї, театри, визначні бyдівлі, крім таких неофіційних заходів. Це відчуття інтимності, наче побачити все з-за куліс і більше ніколи не бути звичайним глядачем-споживачем. Це було чудово.
Щосереди ви матимете нагоду відчути себе частиною високого мистецтва. Не пропустіть. Це робиться для вас.
А ще є щорічний славнозвісний фестиваль джазу на території мальовничого University of Chicago. Минулого року українців там не помітила і, повірте, я вас шукала. Як на рахунок мюзиклів? Коли востаннє ви відвідували кінофестиваль європейського незалежного кіно? На які ще концерти, крім вибраних українських і російських виконавців, ви ходите?
А тепер про наболіле: відмовки.
- "
На все треба гроші". Так, особливо коли вхід безкоштовний і келих вина вам коштуватиме $8 доларів. І, зауважте, що якщо ви нічого не купуватимете, вас ніхто не прожене.
Мій вчорашній похід обійшовся мені: $10 на квиток в метро, $8 келих Сангрії. Спілкування друзями, перебування в татрі - безцінне.
-
"На все порібeн час". Так, з ц
им складніше. Більшість з нас працює, втомлюється, до центру міста далеко, плюс трафік... Але! Якщо хтось по когось заїде, домовиться, складе компанію, переконає, що навіть запізнившись на ту чи іншу подію, ви отримаєте масу задоволення і внесете різноманіття в свій робочий тиждень - ви знайдете час. І не пошкодуєте. Обіцяю.
-"
В мене діти. З дітьми все складно. Не всі події підходять для сімейних відвідин". Згода, особливо ті, що розпочинаються о 12 ночі. Але вчора, до прикладу, моя подруга прийшла з маленькою дитиною, яка собі мирно спала, поки ми розмовляли і слухали музику. Звичайно, їм довелось піти раніше, коли сонна година закінчилась... Але все-таки людина витратила годину часу, щоби приїхати, $20 за парківку і була красиво одягнена, усміхнена, щаслива.
-"
В мене нема що одягнути на такі заходи". Брехня. Ви одягаєтесь в російські ресторани, щоби вразити одна одну, краще, ніж американці на прем'єру в театр. Діаманти, Луї Вітони і Дольчегабани. Я цього ніколи не зрозумію, але в кожного свій стиль життя і це ваше право. Тільки, як на мене, ваша дорога сукня і гарна зачіска набагато гармонійніше виглядатимуть на тлі десятиметрових колон, вітражів і справжніх оксамитових доріжок, ніж на нездарно оздоблених стінах "Ля живаго"
-
"Мені ліньки". Правда. Тут і додати нічого.
Чого я від вас хочу?
Я хочу, щоби про нас говорили не тільки як про працелюбів i економних y всьому емігрантів. Я хочу, щоби ваші діти кол
ись розповідали своїм дітям, що їх змалку привчали любити театр. Що принаймні двічі на рік вони з батьками відвідували музей. Я хочу, щоби м
и ставили культурний розвиток своїх сімей на той же рівень, що й фінансовий добробут. Я хочу вас бачити в найкращих залах нашого міста, чути українську мову в чергах за квитками і коктейлями. Мені так хочеться, щоб наші стандарти щодо способу відпочинку були високими і вимоги до організаторів були жорсткішими.
Ми з вами вже давно не емігранти. Ми - діаспора. Час гордо і наполегливо займати заслужене місце в житті нашого міста.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.