ЦИРКОВЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ БЕШКЕТНИКА НА ПОРЯДНУ ЛЮДИНУ, АБО ДИДАКТИЗМ І ВИХОВНА МЕТА В УЩЕРБ ХУДОЖНОСТІ

ЦИРКОВЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ БЕШКЕТНИКА НА ПОРЯДНУ ЛЮДИНУ, АБО ДИДАКТИЗМ І ВИХОВНА МЕТА В УЩЕРБ ХУДОЖНОСТІ
 
Стефан Ковалів. Світ учить розуму.
 
Понад сорок років Стефан Ковалів віддав педагогічній праці. Він був директором школи у Бориславі. Тому не дивно, що чимало його оповідань присвячені нелегкій справі виховання дітей. Але доволі часто життя є кращим учителем, ніж цього можуть навчити у школі. Саме про це й оповідання письменника “Світ учить розуму”.
Яким не хоче ходити до школи. Учні, які приходять за ним зранку, стають жертвами його люті. Яким б’є їх хворостиною. “Хлопці дали ногам знати, утікали, як перед диком, менші, перелякані, кричали і змагали за старшими, щоби не попасти в лихі руки. Не одно й дістало добре: то по плечах, то по голові, то по ногах, де удалося злісникові хворостиною досягнути”.
Слова учнів не мають жодного значення для Якима, бо в нього зовсім інший погляд на життя.
“– Не маєш розуму і за зламаний шелюг! – відозвався найстарший зі школярів уже геть аж за огородами. – Собі зле робиш, тата, маму гризеш, а все смієся з тебе, ціле село.
– Ти курячий писарю!.. ходи сюди, ходи… – кричав злющий Яким. – Ти мусиш ходити до школи! Твій отець бідний, не може екзекуції заплатити, бо ви лободу їсте, а я калачі!.. Мій тато багатий, я не потрібую школи”.
Вдома Яким знущається з кота, який вже не знає куди має втікати від нього і лише шипить на кривдника. За цим заняттям сина застає батько – Гринь Воробець. “… він був військовим чоловіком, розумів, як то зле, коли чоловік і нумера не знає, яким скарбом для кожного є наука, тому він найбільше причинився, що громада побудувала красну школу; він війтував на кілька опадів”.
Батько нічого не може вдіяти з сином. Моральні проповіді та биття не приносять бажаних результатів. А ще дружина постійно захищає Якима. Врешті-решт це виводить Гриня із себе, він кидається бити сина, але той втікає через вікно надвір.
На очі йому потрапляє малий сирота Никола. Він тягне його до осиного гнізда, обіцяючи нагодувати медом. Оси кусають дитину. Николу рятує вчитель Семен Трудолюб, який теж читає мораль Якиму, але тому байдуже. “Трудолюбові горесно стало на щось подібного глядіти; сам не знав, кого більше жалувати, чи сего сиротюка, котрий іще пищав з болю прерізними голосами, чи того хлопця, що міг бути для родичів потіхою, а йшов насліпо у пропасть”.
Яким боявся, що батько вб’є його і тому пустився зі свого села Майдан “до Кавного, де мешкав мамин брат, а його вуйко, і дуже добра бабуня”.
По дорозі він зустрів циркачів. “… смотрить, брика, як хата велика, з дверми, з вікнами, їде дорогою, аж три пари коней тягнуть, два візники поганяють, ціле диво. Іще якась помана, убрана в червоний контуш, скаче по візниках, править комедії, тілько гляди, смійся до розпуки: батогом коні поганяє, люльку курить, візникам глумиться, камінчиками в других мече, різні дурниці коїть. Се була малпа, та хоч Яким не знав її з опису, все-таки зібрала його велика цікавість, він забув про дім, родину, про те, що зробив злого, пустився навмання, йде за возом, подивляє чудо-диво”.
Його зманив до себе Шмідель, який мав цей цирк, збрехавши, що знає його тата і вуйка. Крім Шмідля, у хаті на колесах їхали його дружина, і двоє дітей – хлопчик і дівчинка, однолітки Якима.
Малий Воробець хотів поглумитися з мавпи, зробив їй боляче, притиснувши хвіст. Та “знечев’я шморгнула лапою крізь крати, хопила Якима за волосє і цілий жмуток майже зі шкірою вирвала”.
Чи не вперше у своєму житті Яким отримав спротив від живої істоти. Помститися мавпі йому не дали.
Від’їхали вже далеко від їхнього села, зупинилися в якомусь місті.
“– Іван, Іван! – кликали жидки-сміхованці, побачивши Якима у народнім строю. – Ти також належил до комедіюф?.. Ти будеш скакати коломийка на кінь?..
Яким загнівався таким питанєм; він хотів розпочати з жидиками по-свойому, забрався до каміня…
– Сего не роби мені, – каже Шмідель. – У мене треба гостей бавити, спрошувати, щоби йшли, не розганяти. Се мій хліб, моє ремесло. Йди нині спати, а завтра узриш, як то люди будуть збігатися і дивитися на нас.
– Я не хочу при вас довше зіставати, – каже Яким. – Покажіть мені, де мій вуйко мешкає, я сам піду і допитаюся дальше”.
Проте Шмідель знову вигадав чергову брехню. Вночі Яким замерз, не міг заснути.
А зранку Якима вже почали використовувати для циркової вистави.
“… Шмідльові помічники стягли з Якима на силу красне платє, убрали його в якийсь червоний мішок із довгими рукавами й ногавицями, вложили на голову якусь предивецьку, як коновка, шапку з великими чорними клапцями, помалювали лице мідяною краскою, зробили з нього цілий дивогляд.
– Тепер виглядаєш, як правдивий дикун з предвічних лісів Америки; ніхто не скаже, що ти між людьми родився, – мовили йому слуги”.
У такому вигляді Якима возили на коні по місту. Перехожі щипали його за ноги, а він не смів їм відповісти. Коли мука закінчилася, Яким вирішив утекти, але його впіймали. “Надбіг Шмідель, хопив хлопця і в воздусі заніс його до залізної клітки, замкнув до арешту. Кілька годин пересидів за кару, опісля заставлено його, щоби обертав корбою при катеринці”.
Яким ще декілька разів утікав від Шмідля, але його весь час ловили. Аж ось заїхали із Галичини  до Румунії. Яким “як почув, що тут люди інакше говорять, так що їх нічого не розуміти, тоді стратив надію дістатися коли додому і заплакав собі сердечно”.
Циркові справи йшли добре. На вистави збиралося чимало людей. Шмідель заробляв багато грошей. Але одного разу шопа, в якій відбувався цирк, згоріла, багато людей попеклося. Шмідель усього позбувся, люди пішли від нього. Залишився лише Яким, бо не знав, що робити в чужій стороні.
Нарешті повернулися до Галичини. У Дрогобичі Шмідель продав останні мавпи і подався до Борислава. Там в одній шопі намагався дати циркову виставу, але сильний дощ завадив цьому. Глядачі втекли додому. Шмідель наказав Якиму йти ночувати на станцію, а сам з дружиною і дітьми втік від нього. За нічліг хлопець не мав чим заплатити, а зранку господар-шинкар здер з нього черевики і пустив босого на вулицю.
Вже була зима. Падав мокрий сніг. Якима зіштовхнули з дороги у рів. Він не мав сил вибратися. “… руки, ноги закореніли, увесь задубів. Сотки людей перейшли, не замітили бідака, не подав ніхто помічної руки, не промовив слова співчуття, аж надніс бідний хлопчина оберемок, змилосердився і витягнув Якима з яруги”.
Це був Олекса, син бідної вдовиці Катерини Копачихи. Якима пригріли в хаті, дали їсти й пити, новий одяг.
Чоловік Катерини Копачихи загинув. “Раз вибух під землею пожар, і він ще з другим затикали отвір бічної штольні собою, щоби спинити огонь; більше як сто людей урятувалося через таке геройство, але він згинув страшною смертю, спалився в нафті”.
Катерина чула і про село Майдан. “… тут був робітник Матвій Добуш, має жінку й маленького хлопчика Николу; може бути, що робітники знають щось більше про нього і знають дорогу до твого села”.
Яким задумується, що він не те робив у своєму житті, як це має бути серед людей.
“Яким роздумував над добрими людьми, як то вони з ним собі поступили, здумівся над їх чеснотою і любов’ю, з якою пригорнули його до себе. Олекса, той бідний сирота, скільки добра висвідчив йому, не жадаючи за се нічого. “Чим я віддячуся сим людям? – питав себе Яким. – Чи я в Майдані прийняв би був такого Олексу до свого дому, коли би сей знайшовся у такім нещастю?”. Тепер, може … може… але давніше Яким немилосердним показувався проти своїх ровесників, проти старших… Він соромився за свої поступки, світ навчив його розуму”.
Яким пішов з Олексою на роботу, разом вони заробляли гроші. Коли Катерина Копачиха занедужала і не могла ходити, хлопці робили всю роботу. Грошей не вистачало, й Яким сказав, що буде працювати в ямі, аби більше заробити. Олекса теж пішов туди. Вони рятували одне одного від несподіванок, які траплялися на роботі, і навіть від самої смерті.
Одного разу приїхали гості дивитися на працю ямарів. Серед них був учитель Семен Трудолюб, який упізнав Якима. А коли він завітав до Катерини Копачихи, то впізнав у ній свою тітку. “Тепер уже й не надумувався, забрав всі троє з собою до Майдана”.
Повернувся Яким додому на радість батькам. Сказав їм:
“– От маєте Добушиного Николу; і так круглий сирота не має нікого на світі, нехай він по Олексі буде мені другим братом і нехай зістане при вас на господарстві”.
Ковалів пише наприкінці, що Яким “нині є в місті С… славним адвокатом; в тім самім місті Олекса Копач є заможним і голосним купцем. Оба кілька рази до року приїздять до Майдана, скликують у читальні збори, мають то відчити научні, то забави уряджують для господарів, а тоді Гринь Воробець і Семен Трудолюб такі горді з сего, немовби їх хто на сто коней висадив”.
У листі до редакції Стефан Ковалів писав: “… посилаю вам іменно мою працю під заголовком “Світ учить розуму”, моральну повість, трактує вона справу, відносячуся до виховання дітей на селі, – відтак справи нашого гірництва і пожиток з сего для нашого народу; дістане там своє і народний учитель в той цілі, щоби не упадав у силах!.. Повісточка може послужити також як лектура для старшої молодіжі шкільної і вплинути багато на поліпшення відносин поміж учительством а народом, писана бо єсть не лиш словами, але й серцем”.
Як бачимо, письменник насамперед ставив перед собою дидактично-педагогічну мету, тому йому менше розходилося на тому, щоби художньо правдиво відобразити події. Сюжет, що називається, притягнуто за вуха. Переродження Якими в добропорядну людину не має достовірного психологічного підґрунтя. Кінцівка оповідання взагалі видається фантастичною, коли вчитель Трудолюб знайшов не лише односельчанина, а й тітку. Втім, для виховного ефекту, за задумом директора школи з сорокарічним стажем, ця оповідь цілком підходила.
Стефан Ковалів дає натуралістичні описи Борислава, який на десятиліття став для нього рідним (народився він у селі Брониця, що на Дрогобиччині). Ось один з таких епізодів:
“Борислав був колись невеличким сільцем; мирні господарі жили попід дебрами, по лісах, над розтоками тисменицькими, мало хто про них знав. Як стали копати нафту і віск земний, тоді промисловці з усіх кінців світу стали горнутися, переважно бідаки-жиди стали глядіти за щастєм, і не один знайшов його, збагатився, а не один погребав і те, що мав.
З часом первісні жителі, господарі, мусили уступити з прадідної землі під напором досвіду чужинців, не вміючи хіснувати з мільйонів, які крилися в землі під їх курними хижчинами.
Нині Борислав має більше як дванадцять тисяч жителів, самих синів Ізраїля, і ті мешкають у нужденних нехарних домиках та займаються промислом: багатші купчать, бідніші дозорцями над робітниками-рудниками, а дуже бідні полочуть віск земний, лізуть до штольні під землею і копають за воском”.
Або ще:
“Пішли оба хлопці, звернули з головної вулиці туди, до цвинтаря, під ліс. Вузонькі вулички роїлися робітничим людом, по кошарах фурчали млинки, парові машини свистали, дрюки, порушуючи помпами, пищали пролазливо різними голосами, вода текла рурами в різних напрямах, все було в руху: люди, будинки і ціла земля дрижала, як би мала запастися, а на її місці повстати великанське озеро!.. Місцями остерігав Олекса Якима, щоби уважав і не упав до якої ями; чимало пустих шибів стояло ненакритих, з них властитель вибрав тисячі і зістав дідичем або каменичним багачем-капіталістом”.
Як завжди, виразними є прізвища літературних героїв. Попри трагічну історію, хоч і зі щасливим кінцем, Стефан Ковалів не відмовляє собі у внутрішньому гуморі, наділяючи Якима прізвищем Воробець. Згадаймо, що хлопець полює за котом. Виразним є й прізвище вчителя – Трудолюб. Багато що може сказати прізвище Копач та інші. Цікаво, що особливо письменникові не довелося щось придумувати. І досі в Бориславі мешкають носії багатьох із цих прізвищ.
 
Анатолій ВЛАСЮК
1 вересня 2017 року