Цвіт папороті

23 червня 2016
Олег Іващишин

ГЛАВА 1

Ніч була тихою і теплою, навіть гірське озеро виглядало навдивовижу спокійним, ліс теж немов завмер в очікуванні хоч якогось подиху вітру. На невеликій прибережній галявині палало багаття. Голосно потріскували у полум’ї дрова, викидаючи в темінь снопи іскор. Посеред галявини розважалася доволі галаслива компанія молодих людей. Тримаючись за руки, юнаки та дівчата весело стрибали довкола багаття. Вибухи сміху чергувалися із зойками дівчат. Зненацька дмухнув вітерець, полум’я в багатті спалахнуло яскравіше.

З-за невеликої хмаринки виглянув місяць, і на тихому плесі озера заіскрилась срібляста доріжка. Молоді люди, наче по команді, зупинились і притихли, зачаровані місячним сяйвом…

- Яка чудова купальська ніч! Погляньте, ми наче в казці… – промовила одна з дівчат і рушила до озера. Наблизившись до води, вона зняла з голови віночок, сплетений із польового зілля, і опустила його в озеро. Віночок тихенько хлюпнув і поплив у місячному сяйві, похитуючись на хвильках. Від нього по воді розходились сріблясті кола. Дівчина поволі роздягнулась і обережно увійшла у воду. В місячному сяйві вона стала схожою на міфічну богиню…

Якусь хвилину тривала тиша, лише тихо потріскували дрова в багатті та шемрали хвильки, додаючи таємничості цій містичній картині.

- Чого завмерли? Гайда купатись… Вода доволі тепла, - гукнула дівчина і пірнула в глибінь, мов водяна німфа.

Всі неначе прокинулись від сну і, роздягаючись на ходу, кинулись до озера. Сполохана плюскотом води та веселими криками дівчат тиша відступила.

Нахлюпавшись і накричавшись, компанія врешті знову зібралась довкола багаття, яке тим часом устигло вже трохи пригаснути. Хлопці заходилися підкидати дров, дівчата чепурились, розчісуючи волосся. Коли полум’я знову яскраво спалахнуло, всі розсілись навколо вогню, і та ж дівчина, що першою відважилася увійти у воду, звернулася до одного з хлопців:

- Олесю, ти вперше святкуєш з нами Івана Купала і, мабуть, не знаєш наших традицій. Сподіваюсь, ти помітив, що дівчат на одну менше, ніж хлопців? Кожного року, в цю літню ніч, ми збираємося тут, щоб обрати собі пару. Хлопець, що залишиться без дівчини, та пари, які не розпадуться протягом року, назавжди втрачають право брати участь у нашому святкуванні. Той парубок, що вперше святкує з нами, має виняткове право обрати ту дівчину, яка йому сподобалася, але лише за умови, якщо знайде у лісі до світанку цвіт папороті… Чи ти готовий підтримати цю традицію?

Хлопчина спантеличено оглянув присутніх. Оговтавшись, він доволі впевнено промовив:

- Що ж, традиція є традиція, і порушувати її негоже. - Він підвівся, підморгнув притихлим дівчатам, які з цікавістю спостерігали за ним, і, облитий місячним сяйвом, попрямував до лісу. Хлопці проводжали свого друга підбадьорливими вигуками та веселими жартами.

Котрась із дівчат гукнула йому навздогін:

- Не захоплюйся занадто пошуками і не відходь далеко, не випускай багаття з поля зору, бо так і заблукати недовго – в купальську ніч різні дива можуть трапитись… Щасти тобі!

Олесь увійшов у ліс. Його відразу обступила темрява, на душі стало трохи моторошно. Юнак ще раз оглянувся на яскравий вогник багаття і невпевнено попрямував далі.

Очі поволі звикли до темряви, і зненацька у прозорій місячній імлі хлопець побачив легкий спалах тьмяного вогника.

«Що це? Невже цвіт папороті?.. Не може бути… Дурниця якась… Відомо ж… Папороть не цвіте… Покручусь тут трохи, знайду якусь чудернацьку квітку і повернусь… Це ж все просто жарт, щоб перевірити мене…» - розмірковував  Олесь, прямуючи в бік вогника, який то спалахував, то гаснув. Урешті нерви хлопця не витримали, і він кинувся бігти до світляної плями, та перечепився за суху гілляку і впав, ударившись об щось головою. В очах на мить яскраво спалахнув той самий вогник і згас…

ГЛАВА 2

Коли Олесь опритомнів, уранішнє сонце вже пофарбувало верхівки дерев золотисто-багряною барвою.

- Отакої, я ж тільки спіткнувся, а вже ранок… І чого це голова болить? - хлопчина доторкнувся до лоба. - Овва… Яка ґуля… Мабуть, я добряче вдарився головою… Треба мерщій повертатися до озера… Всі вже, напевне, збилися з ніг, розшукуючи мене.

З цими думками Олесь, зорієнтувавшись, куди йому йти, попрямував до виходу з лісу – як добре, що вночі він не зайшов далеко в ліс, он у просвіті між деревами видніється сріблясте плесо озера.

«Ось і галявина… Куди ж усі поділись?.. Ні, мабуть, це не тут, нема слідів багаття… Я все ж заблукав… Треба погукати, хтось та почує…» - хлопець розкрив, було, рота, але раптом дещо помітив краєм ока. На камені біля самої води лежав кимось дбайливо складений чудернацький одяг. Оглянувшись навколо і не помітивши нікого, Олесь попрямував до озера. Наблизившись до каменя з чудернацьким одягом, хлопець раптом застиг, наче вкопаний: неподалік за очеретом у воді погойдувалася на хвильках незнайома дівчина. Для утоплениці вона виглядала надто звабливо: прекрасно збудоване тіло, наче магнітом, притягувало погляд. Хлопець аж зашарівся, стоячи без руху, не в силі відвести очі. Та це тривало лише кілька секунд, дівчина раптом ожила і, зробивши неймовірний кульбіт, зникла в глибині озера.

- Агов, зажди… Я зовсім не хотів тебе злякати… Я просто заблукав! – гукнув, отямившись, Олесь. Усе ще не вийшовши із заціпеніння, він вдивлявся в темно-синє плесо озера в надії, що дівчина ось-ось вирине на поверхню. Минали хвилини, а незнайомка не з’являлася. Хлопчина помітно занервував: «Не втонула ж вона… Може, то русалка?.. Та ні, дурня якась… Русалки ж одягу не носять… От халепа… Вона, мабуть, вибралась на берег десь в очереті, та так і дремене додому в чому мама народила… І, чого доброго, ще й півсела сюди приведе, щоб піймати мене як якогось збоченця…»

Розмірковуючи так, хлопець розглядав одяг, що лежав на камені: біла тонкого полотна сорочка, чудернацька шкіряна жилетка з багатьма застібками, цупкі льняні штани, гарно оздоблений дивовижною вишивкою пояс та високі замшеві чоботи...

Ці речі здались йому знайомими. Поки Олесь розглядав одяг та пробував збагнути, де щось подібне він міг бачити, минуло хвилин із десять. Раптом ззаду почувся якийсь шурхіт, та не встиг хлопець повернутися, як щось ударило його по ногах і він упав на спину. Від різкого падіння потемніло в очах і перехопило подих, бо щось тверде вперлося йому в груди. Крізь туман, що буяв у його голові, він почув строгий, але досить приємний дівочий голос:

- Ти хто? Навіщо стежив за мною? Відповідай!

Приходячи до тями, Олесь розплющив очі та відразу ж зажмурив їх знову. Те, що він побачив, цілковито збило його з пантелику: над ним стояла та дівчина з озера, геть гола, впершись йому в груди здоровенним ціпком.

- Пробач… Пробач, я зовсім не підглядав за тобою… Я просто заблукав і шукаю своїх друзів… Ми святкували тут біля озера… А потім я заблукав, - промимрив скоромовкою хлопець, не розплющуючи очей.

- Чудне ти щось верзеш і виглядаєш дивно, та біс із тобою, шкоди ти мені завдати не зможеш… Отож уставай та йди звідси, допоки я добра,- змилосердилася дівчина, відкинула вбік ціпок і почала одягатись.

Відчувши, що йому більше ніщо не загрожує, Олесь розплющив очі й підвівся. Сидячи на піску, він нишком спостерігав за тим, як дівчина одягалась, ловлячи себе на думці, що попри все ця дівчина йому до вподоби.

- Послухай, мене звати Олесь, я…

- Ти ще тут? А я сподівалась, що дременеш… Щось мені підказує, що я з тобою ще матиму клопіт…

- Не сердься… Все сталось випадково… Я справді заблукав. Може, покажеш дорогу до найближчого населеного пункту?

- Гаразд… Я саме прямую до містечка, так що йди за мною, і з тобою більше нічого не трапиться... Принаймні поки я поряд… Ліля мене звати.

Дівчина підняла ціпок і попрямувала в бік лісу. Олесь підвівся і пішов навздогін.

ГЛАВА 3

Ліля йшла швидким легким кроком, спритно оминаючи колючі кущі. Хлопчина ледве поспівав за нею, мимоволі любуючись її грацією: «Доволі спритна… Довгі стрункі ноги… Фігура гарна… Рухається так легко та спокусливо… Цікаво, хто вона?»

- Та зажди ж хоч трохи… Ти така прудка, що я ледве поспіваю за тобою… - попросив, проте дівчина простувала далі, не реагуючи на слова Олеся, тому за якусь хвилину він додав: - Та зупинися врешті, мавко лісова.

Ліля різко зупинилася, рвучко розвернулась, виставивши перед собою руку.  Хлопець зробив ще крок, проте наштовхнувся на невидиму стіну і, вдарившись об неї, позадкував, перечепився за щось ногою і впав.

Дівчина суворо глянула на нього, але за мить опанувала себе.

- Якщо б так назвав мене хтось інший, то поплатився б за це негайно… Та ти виглядаєш настільки жалюгідним, що я зроблю вигляд, наче цього не чула… Та якщо хочеш іти зі мною поруч і надалі, то думай, що верзеш! – з цими словами вона повернулась і рушила геть від Олеся.

Хлопець, оговтавшись від несподіванки, підвівся й подався за нею. Наздогнавши дівчину, він винувато промовив:

- Пробач, не сердься на мене… Я справді не хотів тебе образити… Просто бовкнув із дуру перше, що в голову прийшло.

- Який же ти все ж невдаха… Я вже забула… А ти знову мені про це нагадуєш… Ти невиправний дурник.

Хащі порідшали, і юнак із юнкою вийшли на широку польову дорогу, що вилася попід лісом.

Ідучи по ній до містечка, Олесь більше не наважувався заговорити з дівчиною.

«Чого ж вона так розсердилась?.. Що такого я їй сказав?... Вона ж справді подібна на мавку. А мавки такі містичні та загадкові…»

ГЛАВА 4

Гірських містечок Олесь бачив небагато, та це виглядало досить дивним: здавалось, що час змістився і хлопець потрапив у середньовіччя.

- От і все, до містечка я тебе привела, а далі наші шляхи розходяться. Тобі он до тієї будівлі із загородою для коней. Це корчма, там ти знайдеш усе, що тобі потрібно… Та в тебе ж, мабуть, і грошей нема… Ось тобі… - взявши хлопця за руку, дівчина вклала в неї якусь монету. - І не дякуй, бо знову бовкнеш якусь дурницю.

Склала пальці хлопця в кулак, повернулась і пішла геть.

Поки хлопчина оговтувався від побаченого та почутого, вона зникла за рогом якогось будинку на краю містечка.

Олесь розкрив кулак, глянув і остовпів: на його долоні лежала велика золота монета з дивними символами – вона скоріше нагадувала якийсь містичний медальйон, аніж грошову одиницю.

«От так дива… Я, мабуть, сплю… І все це мені сниться», - хлопець протер очі кулаком. - Та ні, схоже, це на яву… Чудасія якась… Що ж, загляну в корчму…»

Дорогою до корчми Олесь помітив, що при його наближенні до будиночків у них зачиняються вікна та двері, а люди ховаються, побачивши його.

«А чужаків тут не дуже люблять…» - зауважив про себе хлопець.

Нарешті він став на порозі корчми, розчинив масивні дубові двері й увійшов всередину.

У корчмі було досить просторо. Частина зали була заставлена дерев’яними столами та лавками. В глибині, навпроти вхідних дверей, виднілись сходи на другий поверх та доволі масивний прилавок, за яким поралась миловидна жінка. Зауваживши хлопця, вона вийшла йому назустріч:

- Чого тобі, хлопче?.. Якийсь ти дивний…

- Я заблукав у лісі й зустрів там дівчину… Вона й привела мене у ваше містечко… Сказала йти в цю корчму… Та дала ось це…- мовив Олесь, показуючи жінці золоту монету.

Жінка перемінилась на обличчі:

- Що ж, хлопче, будь як вдома… Зараз я про тебе подбаю… Сідай он за той стіл у кутку біля вікна, - промовила вона, вказуючи рукою на стіл, і зникла за дверима в глибині зали.

Хлопчина присів край столу і замислився: «Ну й день мені сьогодні випав… Заблукав у лісі… Загубив друзів… Зустрів якусь дивну дівчину… Дивну й водночас чарівну… Запала мені в душу, та зненацька втекла кудись… Я закохався?… Та ні… Дурниці це…»

За думками він і не помітив, як з’явилася господиня й заставила стіл наїдками. Пахло смачно, тому Олесь виринув із роздумів і глянув на жінку. Вона привітно посміхнулась йому:

- Їж, синку… Сили тобі знадобляться… Та й відпочити тобі з дороги треба… Я вже постелила тобі нагорі… - молодиця вказала пальцем на сходи. - Відпочинеш… Завтра й поговоримо.

Хлопчина попоїв з апетитом. Відчув, що справді втомився і його хилить до сну.

Доброзичлива господиня провела його до кімнати над залом.

- Спи, синку… Спи…- примовляла вона. - Завтра на тебе чекає багато справ…

Олесь подякував жінці за турботу, заплющив очі й поринув у сон.

ГЛАВА 5

Промінь сонця, яке визирнуло з-за хмаринки, впав на обличчя Олеся, що солодко спав на просторому ліжку біля вікна. Повіки хлопця затремтіли, він розплющив очі, але відразу ж затулив їх долонею. Згодом Олесь різко підвівся, сів на краю ліжка й обвів кімнату поглядом: «А я думав, що коли прокинусь, то все, що трапилось зі мною вчора, виявиться просто чудернацьким сном…». Він швидко одягнувся, вийшов із кімнати і спустився сходами у залу. В залі було тихо й порожньо. Хлопець пройшов до стола край вікна, на якому вже стояла велика тарілка з чималими окрайцями хліба, глечик з узваром і глиняне горня, і присів на лавку.

За мить у залу ввійшла господиня, несучи на таці ще якусь страву. Вона привіталася з хлопцем, ставлячи тацю з наїдком на стіл. Пахло так смачно, що несила було стриматись.

- Смачного… - мовила жінка, присівши навпроти хлопця. Їй приємно було  спостерігати, як він залюбки наминає яєчню з салом та великим окрайцем хліба, запиваючи все це узваром.

- Дякую… Так смачно я вже давненько не снідав… Самі ж розумієте, як снідають студенти, - подякував Олесь, скінчивши трапезу.

- На здоров’я, синку…

Господиня посміхнулась, підвелася та заходилася прибирати зі столу.

- Скажіть… А що то за дівчина привела мене до містечка й дала ці дивні гроші?.. Я ж помітив, як змінилось Ваше обличчя, коли я показав Вам ту монету… Отож Ви, мабуть, знаєте і дівчину?

Олесь уважно глянув на жінку. Вона поставила тацю з порожнім посудом на стіл і знову присіла навпроти нього.

- Забудь про неї, хлопче… Так буде краще для тебе… Не проста вона дівчина… Це Володарка Лісу.

- І як це я маю розуміти? Вона така багата, що всі ліси тут скупила? Чи, може, в неї батько – міністр лісового господарства?

- Дивне ти щось говориш… Не все я зрозуміла, та й ти, мабуть, не все розумієш… Ця дівчина і не дівчина зовсім…

- Як це? Я ж бачив її без одягу, коли вона купалася в озері… Це справжня дівчина.

- Тут із тобою важко не погодитись. З вигляду це й справді неймовірної краси дівчина. Та насправді це дух лісу. Кожної весни він перевтілюється у молоду красуню, а в кінці осені зникає, з ним зникає і красуня.

- Що ви кажете? Який дух? Я ж тримав її за руку… Тобто вона мене…

- Не знаю я, хлопче, хто ти і як у наші краї потрапив, та скажу тобі одне: хто пробував за нею увиватись, пропадав безвісти… - жінка глибоко зітхнула. - Та бачу, що вона впала тобі в око… Шукатимеш її… Знаєш, кажуть, що той, кому вона назве своє ім’я, може заволодіти її серцем, і дух лісу відпустить її.

- Так ми ж із нею познайомились… Я їй сказав, як звати мене, а вона…

Жінка рвучко нахилилась до хлопця і затулила йому рота рукою:

- Мовчи, дурнику! Нікому про це не кажи! Біду накличеш… - Озирнувшись навколо, жінка пошепки додала: - Високо в горах живе стара відьма. Скільки їй літ, ніхто не знає, мені ще прабабуся про неї говорила. Так от, та відьма про все на світі знає, тобі б її розшукати. Дорогу туди мало хто відає, але хто шукає, хлопче, той знайде.

Молодиця взяла тацю з посудом і пішла геть.

Олесь замислився, спантеличений почутим: «Чи то я сплю і мені сниться?.. Чи то я справді потрапив у якусь неймовірну, майже містичну історію?.. Скажи кому, просто на сміх піднімуть…»

Урешті він підвівся з-за столу, ще раз подякував господині, що поралася за прилавком в очікуванні відвідувачів, і знову простягнув їй золоту монету,  намагаючись розрахуватися за нічліг і спожиті страви. Жінка ж відмовилася брати плату, натякаючи на те, що ця монета ще не раз йому знадобиться. Тож хлопець попрощався і вийшов із корчми.

ГЛАВА 6

Олесь ішов містечком, розглядаючи будинки. Все було, як і учора: так само  зачинялися вікна і двері, так само перехожі уникали зустрічі з ним, звертаючи з його шляху. Та, схоже, хлопця це мало хвилювало: він із цікавістю розглядав вивіски на фасадах деяких будинків. Це були дерев’яні щити різної форми з випаленими чудернацькими символами. Один із таких щитів звисав на коротких ланцюгах із дерев’яної балки, що виступала зі стіни будинку трохи вище дверей. Олесь підійшов до нього і зупинився. «Це, мабуть, кузня… - подумав він. - Завжди мріяв побувати у справжній кузні…»

Недовго думаючи, хлопець відчинив двері й увійшов усередину. Він потрапив у доволі простору кімнату, в глибині якої палав ковальський горн. Поряд стояло ковадло, дубове корито з водою та великий стіл зі всіляким ковальським приладдям. На стінах були розвішані ковальські вироби: справа – зброя та обладунки, зліва – різний господарський реманент.

У кімнаті нікого не було, тому Олесь заходився розглядати зброю: мечі одноручні та дворучні, різноманітні ножі та шаблі, наконечники списів та стріл і ще багато чого цікавого.

«Я наче потрапив в історичний музей…» - розмірковував хлопець, захопившись спогляданням зброї. Раптом у нього за спиною хтось голосно запитав:

- Щось вибрав, юначе?

Олесь здригнувся від несподіванки і повернувся на голос: перед ним стояв кремезний чоловік середніх літ. Він був у сорочці з закоченими рукавами, штанах з грубого полотна та шкіряному фартусі поверх одягу.

- Пробачте, я просто зайшов подивитись… Ніколи ще не був у справжній кузні…

- Дивний ти якийсь, юначе… Не місцевий, бачу…

- Правду кажете, я сюди потрапив випадково… Заблукав у лісі та зустрів дівчину, вона мене до містечка й привела.

- Зажди, юначе, ти кажеш, тебе дівчина з лісу привела? - коваль глянув на хлопця прискіпливо.

Олесь кивнув головою і витягнув із кишені золоту монету:

- Вона дала мені ще й це…

Чоловік глянув на монету, потім на хлопця, задумався на мить, а згодом мовив:

- Ану, хлопче, йди за мною…

Олесь повагався мить, та все ж рушив за ковалем у глиб кузні. Зупинившись

перед зачиненими дверима, коваль зняв зі стіни ліхтар, відчинив двері й жестом запросив гостя іти за ним. Олесь опинився у невеличкій кімнатці без вікон. У тьмяному світлі ліхтаря на завішаній старим килимом із чудернацькими узорами стіні хлопець побачив меч із тонким довгим лезом.

- Спробуй-но торкнутися його, юначе… Не бійся… Шкоди від того не буде.

Олесь підійшов, простягнув руку до меча, і лезо раптом засвітилось легеньким білим сяйвом. Від несподіванки юнак відсмикнув руку, сяйво згасло.

- Ну нарешті… - полегшено зітхнув чоловік. - Нарешті з’явився твій господар…

- Який господар? Чий господар? - перелякано спитав хлопчина.

- Юначе, цей меч не простий. Він дуже древній, передається в нашому роду з прадавніх часів, та нікому за весь цей час не вдалося стати його господарем. Тебе ж він визнав як Володаря Лез.

- Що це все означає? Я сплю? Чи то на яву в мене дах зірвало?

- Заспокойся, синку… Тепер ти володієш могутньою зброєю, що разить і людей, і демонів… Правда, ти ще повинен навчитись тримати його в руках… Але тут я тобі не помічник… Бери ж його сміло… Він твій.

- У мене немає таких грошей, щоб за нього заплатити…

- Ти, хлопче, мене не слухаєш… Меч визнав тебе… Він твій… Ти вже заплатив його ціну… Бери ж…

Олесь підійшов, зняв зі стіни меч – той знову спалахнув білим сяйвом і згас. Хлопець розгублено глянув на коваля, той посміхнувся:

- Все гаразд, юначе, ти ще навчишся цим керувати… Візьми-от піхви від нього і пояс… Та є у мене одне прохання… Останнім часом щось дивне діється з чоловіком моєї доньки… Мені все ніколи… Чи не допоміг би ти їй із цим впоратися?

- Авжеж, спробую… Я вам винен… Тож чим зможу…

- Як вийдеш із кузні, звернеш направо… І йди по вулиці до кінця… Її будинок крайній зліва… Двері там ковані… Скажеш, що батько прислав…

Хлопець одягнув пояс, сховав меч у піхви, потис руку ковалеві й вийшов із кузні.

ГЛАВА 7

Будинок із кованими дверима Олесь знайшов швидко. Постукав, і двері йому відчинила досить симпатична чорнява молодиця. Хлопець привітався і додав, що прийти до неї його попросив її батько. Посміхнувшись, жінка запросила його до будинку.

Олесь опинився у просторій кімнаті, посеред якої красувався стіл, накритий дорогою гаптованою скатертиною. Молодиця присіла на один із стільців, що стояли навколо стола, і жестом запропонувала хлопцеві зробити те саме. Коли Олесь умостився навпроти неї, тихо мовила:

- Намагайтесь говорити якомога тихіше… Нагорі спить чоловік… Щоб не розбудити.

- Батько сказав, що ваш чоловік поводиться якось дивно…

- Так воно і є… І це створює більше проблем мені, ніж моєму чоловіку…

- Тож я Вас уважно слухаю – розповідайте, чим можу допомогти.

- Незручно якось про це говорити… Та іншого виходу не бачу… Вже, мабуть, із  місяць мій коханий мене цурається… Кожної ночі, думаючи, що я заснула, нишком устає з ліжка, одягається та кудись іде… Приходить лише під ранок та спить до обіду… Ще й харчі почали з комори зникати…

- Ви не пробували за ним простежити?

- Хотіла було, так страшно ж мені уночі з дому виходити…- мовила жіночка, дивлячись на хлопця сумними очима.

- Так, звичайно… Не жіноча це справа. Я спробую вам допомогти. Цієї ночі  простежу за вашим чоловіком – може, про щось довідаюсь… Завтра вам і розповім, що та як.

- Буду вельми вдячна, - мовила молодиця і підвелася зі стільця, даючи зрозуміти, що розмова скінчена.

Олесь теж підвівся і подався до виходу. Жіночка провела його до дверей, де вони попрощались, і хлопець опинився на вулиці. Відійшовши трохи від будинку, він зупинився і замислився: «Треба десь згаяти час до вечора… Піду, мабуть, у корчму… Пообідаю… Господиня там привітна… Потеревенимо трохи… Так і час збіжить…»

ГЛАВА 8

…Коли Олесь вийшов із корчми, сонце вже сховалось за лісом. Містечко поглинула темрява, тільки де-не-де вулицю освітлювали одинокі мерехтливі вогники з вікон та ліхтарів на фасадах деяких будинків. Незважаючи на це хлопець швидко дістався до оселі доньки коваля та влаштував засідку за кущем бузку навпроти нього. Минула година, друга, але з будинку ніхто так і не вийшов. «Мабуть, чоловік цієї молодички не такий простий… Не спав та підслухав нашу розмову… Сьогодні, напевне, нікуди не піде…» - подумав Олесь і вже збирався було покинути засідку, як навпроти скрипнули, розчиняючись, двері.

Ніч була тихою, на небі ні хмаринки, а місяць уповні лив на землю своє холодне сріблясте світло, наче великий ліхтар. Хлопчина помітив, що від будинку відділилась кремезна чоловіча постать із чималим кошиком у лівій руці і, крадучись, попрямувала до містечкової брами. Зачекавши хвилину, Олесь пішов навздогін, ховаючись у тіні дерев. Вартового біля брами не було, він мирно спав у своїй сторожці, тому вибратись із містечка не було важко. Хлопець прочинив хвіртку у брамі, виглянув у шпарину й побачив, що кремезний чоловік із кошиком прямує по дорозі в бік лісу. Олесь подався за ним.

Дорога вела попід ліс. Мабуть, то була та сама дорога, якою Олесь прийшов до містечка. Крадучись за чоловіком із кошиком, хлопчина пройшов милі зо дві. «Ось і руїни форту, які ми минали з цією дивною дівчиною… Чи то матеріалізованим духом… Чортівня якась… І що мене в ній так зачепило?..» - думав Олесь. Раптом він помітив, що чоловік звернув із дороги у бік форту.

- Цікаво, що він там забув? – мало не вголос сказав сам до себе хлопець, та вчасно спохопився, прикрив долонею рота і собі звернув у бік руїн.

Увійшовши до форту, чоловік зупинився навпроти входу в якесь підземелля. «Та він, мабуть, недолугий шукач скарбів… От і вся загадка…» - подумав Олесь, а чоловік тим часом присів, вихопив звідкілясь ліхтар і, підвівшись уже  з ліхтарем у руці, оглянувся навколо. Не помітивши нічого підозрілого, він увійшов усередину.

Переждавши мить, хлопчина і собі обережно наблизився до входу, заглянув у морок підземелля. Десь далеко у глибині ледь мерехтів вогник ліхтаря. «Ну його до біса… Моторошно як… Краще я тут до ранку почекаю… А там подивимося, що і як…» - з цими думками Олесь примостився серед руїн навпроти входу так, щоб бути непомітним. Спати Олесю не хотілося чи то від страху, який мимоволі оселився в серці, чи то від того, що поспав по обіді в корчмі. «Кому розкажи, не повірять… Ото я вляпався в халепу… А все через дівчат… Завжди їм якісь дурощі в голові… Але чого я нию?.. Чоловік я чи ні?.. Проте все-таки у мене таке відчуття, ніби і за мною хтось стежить… Та ні… Мабуть, просто в страху великі очі…» - набридливі думки не давали хлопцеві спокою, та згодом Олесь  незчувся, як заснув.

Прокинувся юнак від звуку чиїхось кроків. Навколо панували вранішні сутінки. Хлопець виглянув зі свого укриття і побачив кремезного чоловіка, який ішов дорогою у напрямку містечка вже з порожнім кошиком.

«Проспав… Хай тобі грець… Кошик пустий… Коли вночі я йшов за чоловіком, мені здавалось, що кошик був набитий чимось вщерть… Куди ж він подів усе те?.. Треба пошукати той ліхтар… І піти туди… Ох, я, мабуть, збожеволів… Та цікавість мене муляє дужче, ніж страх…» - подумав Олесь.

Коли чоловіка поглинули вранішні сутінки, юнак підійшов до входу в підземелля, знайшов ліхтар, який ще жеврів мерехтливим вогником, підкрутив ґніт, і вогник спалахнув яскравіше. «Добре, що не встиг зовсім згаснути… У мене ж і запалити його нічим… І чого це мені весь час здається, що за мною хтось стежить?.. То, мабуть, мені трохи не по собі, лячно все-таки…»

Хлопець увійшов у підземелля, присвічуючи собі ліхтарем. Поблукавши трохи коридорами, які закінчувалися кам’яними завалами, він раптом помітив тонку стрічку тьмяного світла, що наче виходила зі стіни. Олесь наблизився і лише тепер помітив, що це потаємні двері. Вони були ледь прочинені, тому світло з кімнати за ними проривалося до темного коридора.

Хлопець зупинився, прислухався і, не почувши жодних звуків, уперся рукою в двері. Двері легко піддались натиску й прочинились. У шпарину хлопчина побачив велику, освітлену мерехтливим полум’ям свічок кімнату. В її центрі стояв круглий стіл, заставлений усілякими наїдками. Тут було й декілька пляшок вина, два столові прибори та келихи. Поруч стояло двоє великих різьблених крісел. Олесь просунув голову у шпарину й заглянув за двері.

У протилежному кутку кімнати виднілося велике ліжко з напівпрозорим балдахіном, а на ліжку начебто хтось лежав. Хлопець обережно прочинив двері ширше й навшпиньках увійшов усередину. Крадучись, підійшов до ліжка, заглянув під балдахін і завмер наче вкопаний. На ліжку лежала неймовірно красива рудоволоса дівчина. Її тіло, ледь прикрите ковдрою, переливалось у мерехтливому світлі свічок танцюючими тінями. Дівчина мирно спала. Ця містична картина настільки заворожила юнака, що йому перехопило подих. Олесь прикипів очима до незнайомки. Але відчуття якоїсь внутрішньої тривоги вивело його з цього стану. «Чому мені знову здається, що хтось стоїть за моєю спиною?..» - він рвучко повернувся, але нікого не помітив. «Досить з мене… Треба вибиратися звідси… А дівчина просто красуня… От тобі й зятьок коваля, колька йому в печінку…» - з такими думками Олесь вийшов із кімнати, причинивши двері, й подався до виходу з підземелля. Коли він дістався назовні, сонце вже піднялось над лісом, розтопивши вранішній морок. Хлопець полегшено зітхнув, загасив ліхтар, поставив його на місце і попрямував до містечка.

ГЛАВА 9

Дочка коваля привітно зустріла Олеся і провела у вже знайому нам кімнату.

- Чоловік тільки недавно повернувся та відразу ж влігся спати… Тож кажи, хлопче, що розвідав, - мовила тихим голосом.

- Не знаю, що й казати… Новина для вас не вельми втішна…

- Та кажи вже як є…

- У вашого чоловіка є коханка…

- Хмм… Щось таке я підозрювала, хлопче… То ж кажи, хто вона і де мешкає…

- Хто вона та де мешкає, не знаю… Зустрічаються вони в руїнах форту, що неподалік містечка.

- У руїнах форту, кажеш? Ану, скажи-но, юначе, як вона виглядає?

- Юна рудоволоса дівчина… Неймовірно красива… - продовжив Олесь, дивлячись замріяними очима кудись у порожнечу позаду молодиці.

- Так, так… Бачу, вона й тобі в душу запала… Усе ще гірше, ніж я могла сподіватись…

- Про що це ви? – здивувався хлопець.

- Непроста то дівчина, хлопче… І позбутись її буде непросто… Демон це в людській подобі.

- Знову якась маячня… У вас що, всі красиві дівчата як не духи, то демони?

- Не жартуй так, хлопче… Це справді демон. Чутки про нього давно вже блукають по наших краях… Уже він і до нас дібрався, - стурбовано продовжила молода жінка.

- Якщо це справді так, то що робити?.. – розгублено спитав Олесь.

- Та ти тут сам нічого не вдієш… Це суккуб … Жоден чоловік не в змозі опиратися цьому демону… Тут потрібна жінка… І здається, я таку знаю…

- То хто ж вона?.. І де її шукати?

- Бачив одиноку хатину, що під лісом, край дороги за містечком?

- Та, що у половині дороги між містечком та руїнами форту?

- Авжеж. Живе там самотня дівчина… Люди різне про неї кажуть, і між тим те, що вона мисливець на демонів… Тобі з нею треба побалакати. Вона напевне знає, як того демона позбутися. Допоможеш мені - вдячність моя не знатиме меж…

- Спробую… У вас тут сам чорт ногу зломить… Куди не поткнешся – або демони, або мисливці за ними… Одне одного варте… - буркнув хлопчина собі під ніс і, попрощавшись із молодицею, пішов у шинок.

ГЛАВА 10

Ситно пообідавши, Олесь потеревенив трохи з господинею корчми, яка знову навідріз відмовилася брати з нього плату, подякував і, вийшовши з корчми, подався геть з містечка.

«Дивні тут люди живуть… Грошей не беруть… Допомагають чим можуть… Усе наче у казці якійсь… Демони… Мисливці… Духи… Чортівня якась…» - за думками хлопець і не помітив, як ноги принесли його до одинокого будиночка під лісом.

Олесь постукав у двері, та ніхто не відповів. Постукав ще раз – тиша. Натиснув на клямку – двері відчинились. Юнак увійшов, але в хатині наче нікого не було. Під вікном стояв стіл, біля нього – стілець, у протилежному кутку біліло акуратно застелене ліжко. Стіни були завішані килимами з чудернацькими орнаментами, луками , арбалетами та сагайдаками. Хлопець так захопився спогляданням зброї, що й не помітив, як за його спиною з’явилась господарка будинку:

- Прийшов-таки… А я сподівалась: обійдеться…

Олесь від несподіванки ледь не підскочив. Отямившись, повернувся у бік голосу:

- Ви мене так налякали… Я не помітив, як ви увійшли… - сказав збентежено.

Перед ним стояла чорноволоса дівчина з доволі красивим обличчям, але ця краса видалась Олесеві якоюсь холодною. Дівчина була стрункою, її бездоганні форми досконало підкреслював мисливський костюм.

- Я знаю, чого ти прийшов… Я стежила за тобою вночі та сьогодні вранці… І відразу кажу тобі: ні… Я не вбиватиму рудоволосу дівчину, яку ти знайшов у форті… І тобі не дозволю це зробити.

- Я не збирався нікого вбивати… Лише прийшов розпитати про неї… - розгублено мовив юнак.

- І що ти хочеш знати?

- Хто вона? Чому така красуня живе серед руїн, а не в палаці? Навіщо зваблює чужих чоловіків? Будь-який хлопець віддав би їй своє серце…

- А ти не простий, юначе… Бачу, в твоєму серці вже палає вогник, дарований тобі могутнім духом… От чому вона не прокинулася, коли ти наблизився до неї… Твоє серце зайняте... Життя твоє тоді висіло на волоску… Зроби ти хоч якийсь необережний крок… І я б тебе вбила.

- Чому? За що? Я нікому не збирався завдати шкоди.

- От і добре, хлопче… То і йди собі та забудь про все, - вона прискіпливо оглянула Олеся, і раптом вираз її обличчя змінився: - А ні, зажди-но… Що то за меч у тебе на поясі? Дай-но глянути…

Хлопець вийняв меча з піхов, той зблиснув білим яскравим світлом:

- Ось, візьми…

- Ні… Цього досить, Володарю Лез, - змінила тон дівчина і схилила голову. - Ти можеш допомогти мені, а я допоможу тобі…

- Згоден…

Олесь уклав меч у піхви і питально глянув на юнку:

- Я уважно тебе слухаю.

Чорнявка підвела голову і глянула йому в вічі. Хлопцеві здалося, що очі дівчини світяться яскравим білим сяйвом. Мурашки побігли по його спині, але враз видіння зникло, і Олесь побачив чудові карі очі, які з надією дивились на нього.

- Ця рудоволоса красуня – моя подруга, і я оберігаю її… - почала розповідати дівчина. – Перш ніж стати одержимою демоном спокуси, вона була чарівним янголом, та доля поглумилася над нею… Ти ж володієш зброєю, що має кілька лез: одні рубають плоть, інші – дух… В умілих руках цей меч може відділити демона від душі, не завдавши одержимій шкоди.

- Я з радістю зроблю це… Та як і де навчитися цьому?

- Справа то не проста, юначе… Такого може навчити тільки стара відьма, що живе високо в горах.

- Я вже чув про неї… Вона мені теж потрібна, та не знаю до неї дороги…

- Не біда… Дорогу знає моя подруга…

- Та рудоволоса красуня? Але ж вона демон спокуси… Як я зможу бути з нею поряд?

- Це не проблема… Я бачу в твоєму серці вогник чистого кохання до іншої жінки… Тому демон тобі не страшний… Особливо вдень, коли він слабкий – уночі ж тобі слід бути насторожі… Сьогодні ж зустрінуся з подругою та попрошу її бути твоїм провідником… Про нашу розмову їй ні слова… Скажеш, що маєш до неї справу… Зрозумів?

Олесь кивнув головою. Помовчавши, дівчина продовжила:

- Отож іди до містечка, візьми харчі на дорогу днів на два, добре виспись і приходь завтра на світанку до руїн форту.

Попрощавшись із чорнявкою, юнак повернувся до містечка.

ГЛАВА 11

Наступного дня на світанку, як і домовлялись, Олесь прийшов до руїн форту. Біля входу до підземелля його зустріла дівчина-мисливець на демонів. Хлопчина чемно привітався, зауваживши, що їй дуже пасує мисливський капелюшок.

-А де ж ваша подруга? – спитав він. – Чи, може, вона не погодилась?

- Усе гаразд, юначе, - посміхнулась дівчина. - Зараз вона вийде… Сам розумієш, із демоном у душі не так просто вийти на денне світло… Потрібно підготуватись.

- Твоя правда… Я про це й не подумав.

- Отже, хлопче, чекай її тут, а мені пора йти… Та пам’ятай, що обіцяв… Про нашу розмову ні слова.

Олесь ствердно кивнув головою, дівчина поклала йому руку на плече та злегка стиснула пальці.

- Щасти тобі, юначе, - сказала й пішла, залишивши хлопця самого перед входом до підземелля.

Довго чекати Олесеві не довелося. За якусь хвилину з підземелля вийшла струнка постать, із голови до п’ят загорнута у темно-зелений плащ із великим каптуром. Хлопець остовпів від несподіванки. Каптур засланяв півобличчя дівчини. Було видно лише припухлі губи, делікатне підборіддя та пасмо золотистого волосся, але і по цих деталях Олесь упізнав юну рудоволосу незнайомку.

Дівчина пройшла повз юнака, наче й не помітивши його, та вже за мить хлопчина почув чарівний голос:

- Йди за мною… Не стовбич…

Хлопець слухняно попрямував за незнайомкою в плащі.

Вони вийшли на дорогу і далі рухались на захід, усе більше віддаляючись від руїн та містечка.

Дівчина йшла попереду, а Олесь за нею. Так мовчки вони пройшли добрий шмат дороги. Наближалася обідня пора, хотілося їсти, і, набравшись відваги, Олесь заговорив:

- Та зажди ж вже… Перепочиньмо трохи та щось перекусімо.

Дівчина зупинилась, обвела поглядом місцину, а потім зійшла з дороги і примостилася на траві у тіні великого гіллястого дерева.

Олесь спостерігав за нею якусь хвилину, а тоді підійшов і присів навпроти. Зняв із плеча торбу, вийняв вузлик із харчами, велику пляшку з криничною водою та два дерев’яні горнятка. Згодом із вузлика з’явилися завбачливо покладені туди дбайливою шинкаркою буханець хліба, шмат бринзи, чималий кусень в’яленого м’яса, овочі та фрукти, а також дерев’яна дощечка та невеликий мисливський ніж.

Хлопець розстелив на траві велику серветку і заходився робити канапки. Дівчина тим часом узяла одне з горняток і простягнула до хлопця. Олесь відклав ножа, відкоркував пляшку та налив у простягнуте горня води. Поки він це робив, незнайомка іншою рукою зняла з голови каптур. Її волосся кольору золота високої проби було акуратно вкладене на голові та закріплене різними коштовними шпильками. У денному світлі дівоче обличчя з витонченими рисами та чарівними смарагдовими очима нагадувало обличчя янгола. Хлопець на мить завмер, роззявивши рота, і ледь не впустив із руки пляшку з водою. Дівчина, наче не зауваживши цього, поволі піднесла горнятко до губ і, зробивши кілька неспішних ковтків, поставила горнятко на розстелену серветку.

Отямившись, Олесь простягнув їй канапку з бринзою, вона відхилила руку з канапкою і взяла з серветки яблуко.

- Мене звати Олесь… А як величати тебе, красуне? – промовив хлопець, дивлячись в очі незнайомки. Йому здалось, що в них на мить спалахнув якийсь вогник, але відразу згас.

- Звертайся до мене просто «дівчино», - чарівним голосом, але доволі холодно мовила дівчина.

- У тебе що, імені нема? – обурився Олесь.

- Воно тобі ні до чого, юначе, - спокійно відповіла незнайомка і надкусила яблуко.

- Добре, але я зватиму тебе красунею, - хлопець узяв канапку та заходився наминати її.

З’ївши кілька канапок, він несподівано спитав:

- Як так трапилось, що ти впустила в душу демона?

Рудоволоса красуня оглянула Олеся прискіпливим поглядом і саркастично посміхнулась:

- Я була зовсім юною… Любила парубка… Та він… - запнулась, відвела погляд убік, кудись у простір, і за мить додала: - Я вирвала йому серце.

Хлопця наче хтось нагаєм ударив. Він сіпнувся, подався назад, мало не повалившись навзнак. Минула якась хвилина, поки він не опанував себе і знову глянув на дівчину.

- Злякався? Думаєш, я дурненька? Не здогадалася, хто ти? І чому моя подруга попросила провести тебе до старої відьми? Мабуть, казала нічого мені не говорити?.. Тебе видав твій меч… Демон, що ховається у моїй душі, не має влади над тобою… У твоєму серці немає страху, лише чистий вогник кохання та біль втрати… У ньому немає місця й для мене… Тому ти вб’єш мене без жалю.

- Годі вже! – обірвав її мову Олесь. - Наговорила ти багато, дещо з того правда, та я не мав наміру вбивати тебе!

Дівчина прикусила язика і пильно глянула хлопчині у вічі – її погляд проник аж до самого його серця.

Юнак відчув, що вперше за останні роки в ньому на мить прокинулось та згасло таке знайоме колись почуття. Йому зненацька захотілося пригорнути до грудей цю рудоволосу дівчину, наче молодшу сестричку, і погладити її по голові, але він чомусь лише холодно промовив:

- Я зроблю все від мене залежне, щоб урятувати тебе.

- Врятувати мене вже не можна: договір із демоном скріплений кров’ю… Якщо  вбити його, то і я загину.

- У кожному правилі є винятки. Мабуть, можна і тут знайти вихід. Поживемо – побачимо, - швидше до себе самого, ніж до дівчини, мовив Олесь.

- Я не все зрозуміла, але ти подарував мені надію… Мабуть, ти перший із чоловіків, окрім батька, що намагаєшся зробити хоча б щось для мене… Дякую тобі, Олесю.

Почувши своє ім’я, хлопчина впіймав себе на думці, що чує його вперше з моменту, як пішов у ліс шукати цвіт папороті.

- Не варто дякувати, я ще тобі нічим не допоміг… Швидше зараз ти допомагаєш мені… - мовив Олесь і, збираючи залишки харчів у торбу,  додав: - Щось засиділися ми тут із тобою, пора в дорогу…

Дівчина мовчки спостерігала за ним і, коли хлопець, зібравши речі, підвівся, закинувши торбу на плече, раптом сказала:

- Якщо шансу не буде… Обіцяй, що вб’єш мене.

Від цих слів у хлопця похолола душа, він хотів, було, заперечити, та, вловивши її погляд, опустив очі й тихо сказав:

- Обіцяю… - Повернувся, вийшов на дорогу і зупинився, чекаючи на дівчину.

Рудоволоса підвелася, підійшла до нього і взяла за руку:

- Ходімо…

ГЛАВА 12

Сонце вже хилилось до небокраю, коли хлопець із рудоволосою дівчиною вийшов на край просіки, якою в долину збігала невелика швидка гірська річка. Дівчина зненацька схопила Олеся за руку.

- Скоро стемніє, потрібно влаштуватися десь на ночівлю, - мовила вона і, глянувши навколо, вказала на дерево, що одиноко росло неподалік річки. - Он там, під деревом, біля річки, доволі зручне місце.

Не чекаючи на відповідь хлопця, юнка рушила до дерева, тягнучи і його за собою.

Поки вони влаштувались, назбирали хмизу, розвели багаття та повечеряли, почало темніти.

Олесь помітив, що дівчина наче чимось стурбована.

- Щось не так? – запитав він. – Ти якось дивно себе поводиш.

- Тобі краще зв’язати мене та прив’язати до дерева, поки демон ще не зовсім прокинувся, - прошепотіла дівчина і всілася під деревом, прихилившись до нього спиною.

Хлопець не став сперечатися, вийняв із торби мотузку, яку дала йому про всяк випадок завбачлива корчмарка, і прив’язав нею рудоволосу до дерева так, що вона й поворухнутися не могла.

- Тобі не боляче? – спитав, зазирнувши дівчині у вічі.

- Дякую за турботу, якось переживу… Накинь на мене плащ, бо комарі з’їдять до ранку, - посміхнулась вона.

Хлопець укрив рудоволосу плащем і вмостився біля багаття. Так він сидів, підкидаючи дрова у вогонь, кілька годин, але втома взяла своє, і Олесь задрімав. Раптом хтось схопив його ззаду і повалив на землю, викручуючи руки. Хлопець й опам’ятатись не встиг, як вже лежав зв’язаний по руках та ногах із кляпом у роті. В тьмяному світлі вогнища він побачив навколо себе трьох кремезних чоловіків.

- Це точно не один із нас… Надто молодий та дивний якийсь, - мовив один із чоловіків, розглядаючи хлопця.

- Обшукайте його та зберіть речі, - наказав той, що стояв справа, і двоє інших кинулись виконувати наказ.

«Мабуть, то ватажок…» - подумав Олесь.

Ті двоє обшукали хлопця, забрали золоту монету та меч, віддали ватажку і завмерли в очікувані наступного наказу.

- Якась дивна монета… - бандит попробував монету на зуб. - Та це ж золото! Непогана здобич…

Сховавши монету до кишені, незнайомець почав розглядати меч:

- А це раритет якийсь… Може, йому і потрібен, та нам ні до чого… Його й не продаси нікому… - і з усього маху встромив меча в землю десь за головою Олеся.

- Ти подивись… А я думав – зламається, - здивувався ватажок і, звертаючись до побратимів, додав: - Роздивіться навколо: може, ще що знайдете.

Бандити слухняно розійшлись у різні боки. Зненацька один із них помітив дівчину, вкриту плащем.

- Гайда сюди, тут під деревом ще хтось є… Принесіть вогню, щоб роздивитись…

Ватажок махнув рукою іншому бандитові, той узяв гілляку, запалив її від вогнища й підійшов до дерева.

- Та тут дівка прив’язана… Красуня яка… От повеселимось… Удалий улов сьогодні… - почулися втішені голоси бандитів.

Ватажок кинув погляд на зв’язаного хлопця:

- А ти не такий простий, як здаєшся… - сказав він. - Зараз подивимося, що то за дівка там у тебе.

Переступивши через хлопця, він підійшов до побратимів. Рудоволоса дівчина вразила його.

- Та ти й справді красуня…  Надіюсь, не будеш пручатися, бо ми можемо й личко тобі попсувати, - зареготав.

- Та я й не проти, - сказала дівчина. - Тільки розв’яжіть мене, бо ж так незручно.

- Ти диви: оце дівка – ще й жартує! Ану, розв’яжіть її, хлопці…

Двоє бандитів кинулись до дівчини і розв’язали її. Вона підвелася на ноги й почала роздягатись, підходячи до ватажка. Той зачаровано дивився на неї й задкував, знімаючи з себе сорочку. Дівчина зняла весь одяг і стояла перед бандитами оголена. Її тіло в світлі багаття виглядало таким містичним та звабливим, що ті завмерли, наче вкопані, не в силах відвести від неї очей.

Вона підійшла до остовпілого ватажка й припала до нього, той хотів обійняти дівчину, та чомусь смикнувся, захрипів, і його руки безвольно опали. Рудоволоса відступила на крок, і бездиханне тіло, як сніп, упало додолу. Дівчина повернулася до бандитів, що стояли за її спиною, і простягнула до них закривавлену руку, в якій ще билося серце їхнього ватажка.

- Демон! Це демон! – заверещали вони й кинулися навтьоки.

- Куди ж ви, мої полум’яні коханці? Від мене не втечете, - прошипів похітливим голосом демон.

Жахлива посмішка заграла на обличчі дівчини. Вона жбурнула серце у вогонь і рушила вслід за втікачами.

Олесь із жахом спостерігав за цим дійством, спочатку потерпаючи за дівчину, а потім ледь не мліючи від страху перед нею.

«Добре, що вона в запалі мене не помітила… Хоч би до світанку не повернулась …» - подумав хлопець.

Час тягнувся довго, вогнище поволі згасло. Здавалось, минула вічність, коли над лісом нарешті почала займатися вранішня зоря.

Олесь весь цей час напружено вслухався у нічну тишу, та крім шуму води і якихось дивних звуків, що двічі долинали з лісу, нічого не почув.

Зненацька до його слуху долинув плюскіт води, неначе хтось купався у річці.

«Що б це могло бути?.. І хто в таку рань може купатися в гірській річці?.. Вода ж крижана… Бррр…» - від однієї думки про занурення в холодну воду хлопця аж пересмикнуло. Та за мить з-за прибережних кущів вийшла оголена рудоволоса дівчина з мокрим розпущеним волоссям. Вона зібрала розкиданий одяг і сіла під деревом, витираючи волосся полою свого плаща. Потім підвелась, повільно одяглася і підійшла до Олеся, що все ще лежав зв’язаний, наче сніп.

- Як спалось, юначе? Що снилось? – спитала дівчина, дивлячись на збентеженого хлопця. Той мовчав. Рудоволоса підійшла до нього і вийняла кляп із рота.

- Це був жах… Ти що виробляла? – нервово пробелькотів Олесь.

- Ти про що? Про те, що було вночі? Чи про те, що було зранку? – лукаво мовила рудоволоса.

- Господи, вона ще й жартує… Ти вирвала йому серце, дідько б тебе забрав…

- А ти хотів, щоб вони мене зґвалтували? А потім, чого доброго, й тебе…

- Розв’яжи ж мене, демон клятий…

- Не ображай мене… Я для тебе старалася… Тих двох теж вистежила…

- Мамочко, за що мені це все? – майже розпачливо промовив хлопчина, спрямувавши погляд у блакить вранішнього неба.

- Та годі вже… Обіцяй, що не будеш битися.

- Обіцяю… Розв’язуй … Я тіла не чую, стерпло все…

Дівчина глянула на меч, устромлений ватажком бандитів у землю, підійшла до вже захололого тіла, вийняла з-за пояса бандита ножа і, вернувшись до Олеся, розрізала мотузки. Допомігши йому сісти, знову повернулася до мертвого тіла.

Поки Олесь приходив до себе, розтираючи закляклі руки та ноги, рудоволоса обшукала речі ватажка, підтягла труп до річки й зіпхнула у воду.

- Ти що знову виробляєш?.. Його треба було закопати.

- У тебе є лопата? Чи ти хочеш, щоб я своїми ніжними пальчиками йому могилу рила?.. Він же мене мало не зґвалтував…

- Ти, мабуть, маєш рацію… Забудь…

- Ось, візьми… - дівчина простягнула хлопцеві золоту монету. Олесь мовчки взяв її і, запхнувши за пазуху, заходився збирати речі. Рудоволоса красуня спостерігала за ним якусь хвилину, а потім промовила, ніби нічого й не сталося:

- Щось я так зголодніла... Може, перекусимо?..

«І як вона після всього цього може думати про їжу?..» - промайнуло у хлопця в голові, але вголос він нічого не сказав, заходившись готувати сніданок. Врешті-решт, похапцем поснідавши, вони рушили просікою до вершини гори.

ГЛАВА 13

Ішли мовчки просікою десь із годину. Зненацька дівчина зупинилася:

- Далі йтимеш сам… Мені туди не можна… Я тут на тебе зачекаю… Он бачиш стежку, що веде вгору? - вказала рукою на стежину, що вилась серед дерев. - Вона приведе тебе до хатини відьми… Торбу можеш залишити тут… Там вона тобі ні до чого… Зайвий тягар.

Олесь віддав торбу дівчині й швидким кроком почав підніматися стежиною вгору. Стежина була вузькою, іти було важко, і хлопець не раз із вдячністю згадав рудоволосу дівчину. Нарешті він вийшов на галявину, що простяглася майже біля самої вершини гори. На краю галявини Олесь побачив дивну хатинку: до її стін були прибиті черепи різних тварин. Хлопця пройняло якесь моторошне відчуття, проте він переборов себе, впевненим кроком попрямував до дверей і постукав. На стук ніхто не відповів, тому юнак штовхнув двері, але вони виявились зачиненими.

«Мабуть, вийшла кудись… Зілля яке збирати…» - подумав Олесь і вирішив  оглянути місцевість, але раптом дивний старечий голос з-за дверей запитав:

- Чого прийшов?

- У справі до Вас… Кажуть, що я Володар Лез… Тож розпитати хочу…

- Що приніс?

- Та нема в мене нічого, хіба меч та дивна монета…

- Поклади монету сюди.

У дверях з’явилась шпарина, з якої повільно висунулася поличка з круглою ямкою посередині.

Коли хлопець дістав монету і поклав у ямку, поличка сховалась за дверима. За мить знову пролунав той самий старечий голос:

- А казав: нічого нема… Заходь же, хлопче.

Двері відчинилися, й Олесь увійшов усередину, сподіваючись побачити якусь стару жінку зі зморщеним обличчям і паличкою в руці. Але те, що він побачив, геть збило його з пантелику: перед ним стояла маленька дівчинка, що дуже нагадувала його молодшу сестричку, яка трагічно загинула. Хоч минуло вже декілька років, та він досі винив себе в її смерті, бо мав наглядати за нею, а натомість забалакався з хлопцями та не помітив, як вона вибігла на дорогу… Назавжди залишився в його пам’яті образ скаліченого тіла його сестри: не було крові, не було ран… І її останні слова: «Не плач, братику… Ангели не вмирають». Від цього спогаду серце хлопця заклякло, різкий біль пройняв душу, потемніло в очах. Коли врешті біль відступив, Олесь побачив перед собою літню жінку.

- Навіщо ти досі носиш цей біль у серці? Не вини себе… Що трапилось, того вже не вернеш… Відпусти його… Звільни місце для інших почуттів… Інакше ти ніколи не оволодієш цим мечем.

- Звідки ви знаєте, хто я і чого прийшов? – здивовано спитав Олесь.

- Ти мене недооцінюєш, хлопче… Я знаю все про всіх… Інакше ти б тут не стояв. Знаю, що у тебе до мене дві справи… Отож, слухай і не перебивай… Перша справа - то дівчина-рудоволосий янгол, що колись приходила до мене в надії повернути коханого… Я застерігала її, та вона не прислухалась до моїх слів. Ти хочеш допомогти, це гарна справа… Та не проста… Шанс, що вона виживе, просто мізерний… До того ж ти знаєш не все, хлопче… Вона була юною та чистою, мов янгол… Полюбила парубка… Справа вже йшла до весілля, але зненацька помер батько… Все майно успадкувала старша сестра… Той негідник покинув цього янгола й одружився з сестрою… Бідна дівчина важко переживала зраду двох найближчих людей… Мало з глузду не з’їхала… З’явилася на весіллі сестри вся в чорному і зчинила скандал… Її схопили і віддали в притулок для душевнохворих при монастирі… Вона звідти втекла… Довго блукала лісами, мало не загинула… Була ледь жива, коли я натрапила на неї… Просила допомогти повернути коханого… Вірила в те, що його причарували… Я відмовила їй, але вона нишком від мене навчилася закликати демона спокуси і втекла… Переконавшись, що її коханий не любить нікого,  лише гроші, вбила його, тим самим скріпивши угоду з демоном кров’ю навіки, - жінка замовкла. Згодом пильно подивилася на хлопця і вказала рукою на меч:

- Цей меч – древній артефакт. Його століттями передавали від Володаря до наступного власника з рук у руки. Та попередній Володар Лез помер від ран, отриманих у битві з могутнім демоном. Меч залишився без власника. Він віками чекав, щоб обрати собі Володаря, і ти прийшов на його поклик… Мечем керує твоє серце… Хоч дівчина й не сказала тобі свого імені, але ти його знаєш… Прожени з серця страх і біль втрати, впусти до нього почуття до цієї дівчини, полюби її, наче свою маленьку сестричку… Можливо, тобі вдасться відділити демона від її душі. Коли цей момент настане, ти сам зрозумієш… З цим усе… Далі все від тебе залежить.

- Я й гадки не мав, що ця дівчина пережила… - співчутливо промовив Олесь.

- Друга справа простіша. Закохався ти, хлопче, у Володарку Лісу… Вона теж тебе вподобала… Тому й ім’я своє назвала… Ти можеш побачитися з нею ще раз, але мусиш поспішати. Ти маєш днів зо два… Маєш повернутися у той ліс, де зустрів її, і таки знайти цвіт папороті…

- Так папороть не цвіте, це всім відомо…

- Не перебивай… Для невігласів не цвіте… Для тих, хто кохає і вірить, навіть трухлявий пень зацвіте. …Отож, коли знайдеш цвіт папороті, поклич її на ім’я – так і зустрінеш її знову… Дай їй ту квітку – якщо прийме, то все, юначе… Як люди кажуть – буде вам щастя…

Жінка замовкла і наче втратила цікавість до хлопця. Підійшла до великого, плетеного з лози крісла, вмостилась у ньому, взяла зі столика, що стояв поруч, люльку і запалила. Пустивши цівку диму, що відразу перетворилася на маленьку хмаринку, опустила руку з люлькою на поручень крісла, заплющила очі й поринула у думки.

Олесь розгублено закляк посеред кімнати і наче чекав на щось. Урешті відьма розплющила очі й побачила, що хлопець досі стоїть нерухомо, наче вкопаний.

- Поквапся ж, юначе… У тебе не так багато часу залишилося… - мовила вона, і  коли той, подякувавши, попрямував до дверей, кинула йому навздогін:

- Пам’ятай же: дива творяться серцем, а не розумом…

Олесь кивнув на ходу головою, розчинив двері й вийшов із хатини.

ГЛАВА 14

Опинившись надворі, хлопчина в глибокій задумі рушив гірською стежиною до просіки, де залишив рудоволосу дівчину.

«Легко сказати: дива творяться серцем… Попробуй зробити… Серце не рука, що меч тримає… Та спробувати доведеться… І що то я розхвилювався так… То ж демон…» - у тривожних роздумах Олесь і не зауважив, як вийшов на просіку. Тут він зупинився й огледівся навколо. Дівчина сиділа на широкому пні на краю просіки і, обійнявши коліна руками, спостерігала за метеликами, що  перелітали з квітки на квітку. Вона так захопилася, що не помітила появи  хлопця. Побачивши його перед собою, дівчина підхопилась, наче вжалена.

- Ти мене налякав… Підкрався, наче лис, - невдоволено мовила вона, але тут же посміхнулася й лагідно додала: - Та все ж я рада тебе бачити…

- Дивна ти якась… Інша… Наче й не ти… Посміхаєшся… Злякалася… Та й каптур свій не надягаєш, хоч не в тіні стоїш…

- То демон, наситившись уночі, міцно заснув, залишивши мою душу в спокої, - мовила дівчина, опустивши очі. - Тому я зараз така, якою була колись дуже давно…

Олесеві чомусь знову захотілося пригорнути її до грудей, але він прогнав це бажання, згадавши, що вона зробила на його очах із тим здоровенним бандитом.

- Он воно що… Ну, гаразд… Нам пора вибиратися з цього лісу, - сказав він, підняв із землі торбу і, перекинувши її на плече, пішов просікою. Дівчина ще постояла хвилинку, наче вагаючись, і теж рушила за ним.

Урешті-решт вони вийшли з лісу і опинилися перед безмежним полем, усіяним  маками, волошками, ромашками та безліччю інших польових квітів. Дівчина схопила хлопця за руку і застигла на мить, зачарована цією красою.

- Дивись, яка краса… Перепочиньмо тут трохи, заодно й перекусимо… Чи там уже нічого не залишилось? – питально подивилася на Олеся. Цей погляд збентежив хлопця, і він спромігся тільки буркнути собі під ніс: «Авжеж, перекусимо…» - і зняв із плеча торбу.

Дівчина примостилася серед квітів, підібгавши ноги. Хлопчина, сівши навпроти, заходився розкладати рештки харчів. Тим часом вона нарвала чималий оберемок польових квітів і заходилася сплітати їх у вінок.

- Тримай, - мовив Олесь, простягаючи їй останнє яблуко та шматок бринзи. Дівчина відклала недоплетений вінок і взяла з його руки яблуко.

Перекусивши рештками хліба та в’яленого м’яса, хлопець зібрав залишки у торбу і став спостерігати за дівчиною: та доплела вінок і надягла його на голову.

«Яка чиста та непорочна душа в цієї дівчини… Наче в моєї сестрички… Чортів демон…» - подумав Олесь, щось защеміло в його серці, і він підвівся.

Дівчина теж підвелася, зірвала ще кілька ромашок і простягла юнакові. Хлопець глянув на неї, але побачив свою маленьку сестричку, що тягнулася до нього своїми рученятами, з яких сипались ромашки, падаючи на асфальт, і шепотіла: «Рубай, братику…».

Хлопець вихопив меча та рубонув ним навідмаш – спалахнуло яскраве світло, Олесь на мить заплющив очі, а коли їх розплющив, видіння вже зникло. Дівчина поволі, наче у сповільненому фільмі, опускалась на землю, накривши своїм довгим рудим волоссям квітковий килим. Коли тіло торкнулося землі, її очі заплющились. Не було крові, не було рани, та дівчина виглядала мертвою. Вона бездиханно лежала серед безкрайнього моря квітів, широко розкинувши руки. В Олеся підкосились ноги, і він упав на коліна, встромивши меч у землю. Нахилившись до завмерлої дівчини, обняв її за плечі, притис до грудей, притримуючи голову, і заридав. По його щоках збігали гарячі сльози, капаючи дівчині на обличчя. Зненацька йому здалося, що тіло дівчини здригнулось і хтось, наче мати в дитинстві, ніжно обійняв його.

Хлопець нахилився до обличчя дівчини і крізь сльози побачив смарагдові очі, що ніжно дивилися на нього. Губи дівчини тихо шепотіли:

- Не плач, братику… Ангели не вмирають.

Олесь ще міцніше притис рудоволосу красуню до грудей.

- Ти пробачила мене, люба сестричко… - тихо промовив.

Дівчина пригорнулася до нього:

- Не так міцно, братику, бо задушиш на радощах.

Охоплений неймовірною радістю, Олесь не помітив, що день хилиться до вечора, але несподівано дівчина нагадала:

- Пора в дорогу, братику… До містечка шлях неблизький, а часу в тебе обмаль…

Хлопець нарешті випустив її з обіймів, вона підвелася, подавши йому руку. Олесь устав із колін, витяг із землі меч, уклав його в піхви, і вони, тримаючись  за руки, пішли полем навпростець.

ГЛАВА 15

Сонце вже ховалося за верхівками дерев, коли юнак та рудоволоса дівчина нарешті дістались руїн форту.

- Ну от, сестричко, ми й прийшли… Тобі, мабуть, треба свої речі звідси забрати?

- Та ні, якось моторошно мені туди заходити одній.

- Я піду з тобою, не бійся…

- Не треба, братику… Я завтра все заберу з подругою… Ти ж мусиш поспішати… Залишилась лише одна ніч. Проведи мене до подруги і йди шукати своє щастя.

Олесь не став перечити, посміхнувся дівчині, взявши її за руку, і вони пішли до будиночка під лісом.

Як тільки вони наблизилися, двері будиночка розчинились, і у двір вийшла чорноволоса дівчина-мисливець, проте не кинулася назустріч подрузі, а застигла в нерішучості. Олесь зупинився і відпустив руку рудоволосої красуні. Та, зробивши кілька кроків, теж завмерла. Так вони стояли мовчки, одна проти одної, не в силах поворухнутися чи бодай щось сказати. Хлопець спостерігав за ними якусь хвилину, потім підійшов, поклав руки обом на плечі, підбадьорливо усміхнувся і промовив, підштовхуючи дівчат одну до одної:

- Обійміться ж, сестри мої.

Легкий поштовх та жартівливий тон Олеся зробили свою справу. Подруги  злилися в обіймах і розплакались, як малі діти.

- Ну що ти вдієш?.. З горя плачуть, від щастя плачуть… Нема ради з тими жінками…

Дівчата зиркнули на хлопця і, посміхаючись крізь сльози, пригорнулись до нього.

- Дякую тобі, юначе… Я рада, що не помилилася… Ти зробив неможливе… - мовила чорноволоса дівчина і поцілувала Олеся в щоку.

- Інакше й бути не могло, - впевнено промовив хлопчина і, дивлячись на заплакані, але щасливі обличчя подруг, тихо додав: - З вами так добре, але мені пора…

Дівчата, не зронивши й слова, випустили Олеся з обіймів. Несподівано чорноволоса схопила його за руку:

- Ти допоміг мені, настала й моя черга… Зажди хвилину… Я проведу тебе туди, де ти повинен бути. – Вона відпустила руку хлопця і зникла у хатині.

Рудоволоса красуня, прощаючись, ніжно поцілувала Олеся, хлопець розгубився, його серце затріпотіло, як пташка, але в цей момент із будиночка вийшла чорнява дівчина:

- Я готова… Ходімо... Дорога не близька, а скоро вже північ, - мовила вона до хлопця і додала, звертаючись до рудоволосої подруги: - Не чекай мене, вкладайся спати… Я повернусь під ранок.

Супроводжувані холодним сяйвом місяця чорноволоса і Олесь вийшли на дорогу. Рудоволоса ще якийсь час стояла, дивлячись їм услід, та коли вони зникли у нічній пітьмі, увійшла в будинок.

ГЛАВА 16

Якийсь час Олесь та дівчина-мисливець ішли поряд мовчки дорогою, освітленою місячним сяйвом. Зненацька місяць сховався за хмарину і все оповила непроглядна темрява. Хлопець зупинився, намагаючись хоч щось розгледіти, а дівчина прошкувала далі, ніби нічого й не трапилось, і зникла в пітьмі. Очі юнака потроху звикли до темряви, та він все ж не побачив, куди поділась чорнявка.

- Агов, зажди ж… Я нічого не бачу в цій бісовій тьмі… - гукнув Олесь, удивляючись у темряву, та, не почувши ні кроків, ні відповіді, з острахом додав: - О ні… Ти ж не демон… Правда?…

Десь попереду з темряви почувся спокійний голос дівчини:

- І так, і ні… В кожній жінці живе свій демон… Комусь вдається його розбудити, комусь приспати, та лиш поодиноким під силу його прогнати…

Зненацька за декілька кроків від себе хлопець помітив у темряві очі, що світились яскравим білим сяйвом, і схопився за руків’я меча.

- Ото буде весело, коли я розповідатиму, як налякала Володара Лез, - сміючись, мовила дівчина. Вона підійшла до Олеся і поклала руку поверх його руки, що стискала меч: - Це зайве, ми ж друзі… Ходімо ж швидше... Ще добрий шмат дороги…

Ухопивши хлопця за руку, чорнявка потягла його крізь темряву. Ще трохи пройшовши дорогою, вони звернули у ліс. У темряві Олесь постійно спотикався, та дівчина підтримувала його, не даючи впасти. Так вони йшли довго, було вже далеко за північ. Знову виглянув місяць, його холодне світло ледь пробивалося крізь крони дерев. Раптом дівчина зупинилась:

- От і прийшли... Он бачиш там поміж дерев сріблясту смужку місячного сяйва? То озеро… Далі вже сам… А мені вертати пора.

- Зажди… - Олесь зняв із себе пояс з мечем і простягнув дівчині. - Серце мені підказує, що це по праву належить тобі, та й сам меч, гадаю, не проти…

Чорнявка прийняла дарунок із рук хлопця, вийняла меч із піхов, і той засвітився яскравим білим світлом, осяявши найближчі до них кущі та дерева.

- Дякую, друже, за такий дарунок… Може, колись іще зустрінемось, якщо доля захоче… - промовила дівчина, поцілувала хлопця в щоку і, заховавши меч у піхви, подалася у темряву лісу.

Олесь провів її поглядом, огледівся навколо і, помітивши тьмяний вогник, що то спалахував, то згасав десь серед кущів, не роздумуючи, рушив до нього.

Продершись через кущі ожини, хлопець вийшов на невеличку галявинку, залиту місячним сяйвом. Посеред неї чорнів великий пень, оточений густими кущами папороті. Саме у листі папороті й пульсував отой тьмяний вогник. Юнак підійшов ближче і побачив маленьку чудернацьку квітку. Це вона то спалахувала, то гаснула у темряві, ніби манячи його до себе. Олесь нахилився, зірвав квітку, але вогник не згас, а продовжував пульсувати вже у його руці. Хлопець обвів поглядом галявину і, нікого не помітивши, тихо покликав:

«Лілю…», потім голосніше: «Лілю!», але ніхто не відізвався на його поклик…

Тоді хлопець уже гукнув на повний голос: «Лілю, ти мене чуєш?»

- Авжеж, чую… - почулося ззаду. - Ти так волаєш, що налякав усіх у цьому лісі.

Олесь повернувся на голос і побачив дівчину, що стояла на краю галявини.

Це була, без сумніву, Ліля, та якась нереальна, наче виткана з місячного сяйва.

«Та ні, не може бути… Невже я сплю і все це мені сниться?..» - промайнула думка, але вголос хлопець промовив:

- Лілю, це ти? Чи то мара якась?

- Тоді мавкою мене обізвав, тепер марою… А я Володарка Лісу… Дух Лісу… Тому вночі я інша, ніж удень… Тепер второпав?

- От я дурень, закохався в духа, - пробурмотів розчаровано Олесь.

- Ти закохався не в духа, а в омріяний тобою образ жінки, я лиш відтворила його… Забудь про неї, не обманюй себе… Такої жінки не існує, а почуття до неї хоч і сильні, та теж несправжні… Це лиш мрія, хлопче… У твоєму серці вже тліє вогник справжнього кохання, та ти про це ще не знаєш… Не квапся, на все свій час… А тепер прощавай, ти й так відняв у мене доволі дорогоцінного часу, – попрощалася Володарка лісу й розтанула в темряві, наче марево.

Темінь огорнула  хлопця, і йому здалося, що він провалюється в неї…. Мов крізь сон до Олеся долинули голоси - наче хтось кликав його…

ГЛАВА 17

Олесь розплющив очі й перше, що побачив, була якась маленька дивна квітка. Він тримав її у руці майже перед самим обличчям, йому навіть здалося, що на мить вона спалахнула тьмяним вогником і згасла. Хлопець підвівся і сів, мимоволі торкнувшись чола вільною рукою. «Он яка ґуля… Мабуть, я таки добряче вдарився об той пень…» - подумав.

То там, то тут чулися голоси його друзів:

- А-а-а-у-у-у! Олесю! Відгукнись!

Зненацька зовсім поруч пролунав знайомий дівочий голос:

- Олесю! Бовдуре! Досить уже! Це був лише жарт! Відгукнись!

Олесь похапцем сховав квітку за пазуху і підвівся, силкуючись збагнути, що ж із ним насправді трапилося. З-за куща ожини вийшла дівчина. Вгледівши хлопця, вона кинулася до нього, волаючи на ходу:

- Я знайшла його… Гайда всі сюди… З ним усе гаразд…

Помітивши ж, що хлопець не зрушив із місця, додала вже про себе:

- Та, мабуть, не все…

Підійшовши до Олеся, вона схопила його за руку:

- Ти як? З тобою все добре?

Помітивши ґулю на чолі хлопця, торкнулася її рукою:

- Яка ґуля… Тобі, мабуть, дуже боляче… Хоч би струсу не було.

Олесь глянув на дівчину, посміхнувся і пригорнув її до себе.

- Дякую за турботу… Зі мною все гаразд… Просто примарилося щось…

Зашелестіли кущі, і з них вийшли ще кілька дівчат і хлопців.

- Дивіться-но, ми тут із ніг уже збилися та голоси понадривали, а вони обіймаються собі, - мовила одна з дівчат.

- Ти що, жартів не розумієш? Чи в казки віриш? Романтик ти наш… - невдоволено пробурчав один із парубків.

- Переполох такий влаштував… Півночі тебе шукаємо… Папороть не цвіте… Жартів не розумієш… Ти заснув тут чи що? – волали всі навперебій.

Юнак випустив дівчину з обіймів і глянув на друзів, винувато посміхаючись.

- Пробачте, друзі… Я спіткнувся та забився трохи… Мабуть, знепритомнів на якийсь час…

Олесь відвів погляд і, замріяно дивлячись кудись у далину, додав:  - А папороть усе-таки цвіте…

- Він таки добряче вдарився головою… - мовив хтось із хлопців. - Ходімо вже… Пора збиратися додому… До електрички дорога не близька, а часу залишилось не так багато.

І компанія молодих людей рушила в бік озера, продовжуючи на ходу співчутливо кепкувати з Олеся.

ГЛАВА 18

…Електричка, рівномірно постукуючи колесами, мчала хлопчину з друзями до шумного міста та буденного життя. У вагоні було гамірно: хтось грав на гітарі, дівчата співали, хлопці їм підтягували, лише один Олесь мовчки дивився у вікно, спостерігаючи, як за ним мелькають кущі, дерева, стовпи…

- Дивний він якийсь став… Ти помітила? Що з ним діється? – мовила тихо одна з дівчат до іншої, вказуючи очима на Олеся.

- Авжеж, помітила… Мабуть, сильно забився, - погодилась та і, звертаючись уже до хлопця, сказала голосніше: - Олесю, як приїдемо до міста, обов’язково звернися до лікаря…

Хлопець на мить перевів погляд на дівчину:

- Дякую за турботу, та зі мною все гаразд… Просто втомився трохи… Відісплюсь, і все мине.

Олесь знову повернув голову до вікна і поринув у думки: «То що ж це було там, у лісі?.. Я наче бачив якийсь сон… Там була моя маленька сестричка… Я ж чув її голос… Та ні, мабуть, примарилося… З духом розмовляв… Маячня якась… Але ж ця дивна квітка…»

Хлопець мимоволі приклав руку до серця: там, у кишені його сорочки, лежала маленька дивовижна квітка, що, наче вогник кохання, зігрівала душу.

ГЛАВА 19

Минуло чимало часу від тієї пригоди в купальську ніч. Олесь уже почав забувати про неї і, мабуть, забув би зовсім, якби не маленька дивовижна квітка, яку він знайшов у ту ніч у лісі.

Квітка й справді була дивовижною не тільки на вигляд – стільки днів минуло, а вона була свіжою, наче щойно її зірвали. Хлопець завжди носив її у кишені сорочки з лівого боку, наче талісман.

Одного сонячного зимового ранку, поспішаючи на пари в інший корпус інституту, Олесь мало не збив із ніг якусь дівчину, одягнену в стильне темно-зелене пальто з великим каптуром на голові, що закривав майже все її обличчя.

- Обережно, братику… - мовила дівчина і пішла собі.

Хлопця мов струмом ударило. Він застиг, наче вкопаний, та за мить гукнув услід дівчині: «Анелько!..». Гукнув і здивувався, бо не зміг би пояснити, чому назвав дівчину іменем своєї маленької сестрички.

Дівчина зупинилася, повернулася до хлопця, зняла з голови каптур і вийняла з вуха навушник.

Юнак стояв на місці, не в силі промовити бодай слово, і заворожено спостерігав, як від поруху руки дівчини розсипається по її плечах золотисто-руде волосся. Раптом їхні очі зустрілись. Вони були йому такі знайомі, ці смарагдові очі, це золотисте волосся та витончені риси обличчя…

- Ми знайомі? – здивовано запитала золотоволоса красуня, уважно дивлячись на хлопця, наче хотіла щось пригадати.

Олесь оговтався, дещо розгублено посміхнувся їй і розстебнув куртку.

- От зараз побачимо… - загадково мовив він, дістаючи з-за пазухи маленьку дивовижну квітку і простягуючи її дівчині. - Це тобі…

Красуня взяла квітку, зачудовано подивилася на неї і збентежено посміхнулася:

- Дяк…

Договорити вона не встигла: опинившись у її руках, квітка раптом спалахнула тьмяним вогником і щезла.

Дівчина завмерла, але за мить підвела очі, ніжно глянула на хлопця і ледь чутно промовила: «Олесь…»

Юнак підійшов до неї і обійняв. Дівчина, не вагаючись, пригорнулася до його грудей і поклала голову йому на плече.

- Я так довго шукала тебе… - прошепотіла вона.

Олесь міцніше притис її до грудей і підвів очі у небесну блакить морозного ранку: «Дякую тобі, сестричко… Мій любий янголе»…


Автор малюнка: Максим Чмут (авторські права на цифрову копію належать Іващишину О.Є.)

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Обираємо готель для відпочинку в Єгипті: на що звернути увагу
Обираючи тур, потрібно знати деякі нюанси: тільки в цьому разі відпочинок повністю відповідатиме вашим очікуванням. Який сервіс пропонують туристам на курортах Червоного моря та на що звернути увагу, бронюючи готель, ми вам зараз розкажемо.
Читати більше
11 трендових відтінків для вашого гардеробу (весна–літо 2021)
Сьогодні мова піде про кольорові тренди весна/літо 2021. Це перший сезон, коли колекції розроблялися ізольовано, і відповіддю на умови карантину стала суміш ескапізму, комфорту і повернення до природи.
Читати більше