Цвіт папороті

23 червня 2016
Олег Іващишин

ГЛАВА 1

Ніч була тихою і теплою, навіть гірське озеро виглядало вдивовижу спокійним, ліс теж немов завмер в очікуванні хоч якогось подиху вітру. На невеликій галявині біля берега озера палало багаття. Голосно потріскували палаючі дрова, викидаючи у полум’я снопи іскор. Посеред галявини розмістилась доволі галаслива компанія молодих людей: тримаючись за руки, вони весело кружляли довкола багаття, лунав сміх та зойки дівчат. Раптово дмухнув легенький вітерець, полум’я в багатті спалахнуло яскравіше. З-за невеликої хмаринки виглянув місяць, і на тихій гладі озера заіскрилась срібляста доріжка. Молоді люди, наче по команді, зупинились та притихли, зачаровані місячним сяйвом…


- Яка чудова купальська ніч, погляньте, ми наче в казці… – промовила одна з дівчат і попрямувала до озера. Наблизившись до води, вона зняла з голови віночок, сплетений з польового зілля, та жбурнула його на гладь озера. Віночок хлюпнув об воду і поплив у місячному сяйві похитуючись на хвильках. Від нього по воді розходились сріблясті кола. Дівчина поволі почала роздягатись і, коли одягу вже не залишилось, обережно увійшла у воду. В місячному сяйві силует дівчини нагадував міфічну богиню…

Якусь хвилину тривала тиша, лише потріскування багаття та плескіт води порушували цю містичну картину.

- Чого завмерли? Гайда купатись… Вода доволі тепла, - промовила дівчина і пірнула у воду мов водяна німфа.

Всі неначе прокинулись від сну і, роздягаючись на ходу, кинулись до озера. Тишу, пануючу навкруги, на довгий час заповнив плюскіт води та веселі зойки дівчат.

Доволі подурівши, компанія врешті знову зібралась довкола багаття, яке тим часом встигло вже трохи пригаснути. Хлопці заходились підкидати дров, дівчата чепурились, розчісуючи волосся. Врешті коли полум’я знову яскраво спалахнуло, всі розсілись навкруг багаття і та ж дівчина, що й раніше, промовила, звертаючись до одного з хлопців:

- Олесь, ти вперше з нами святкуєш Івана Купала і мабуть не знаєш наших традицій? Сподіваюсь ти помітив, що дівчат на одну менше ніж хлопців? Кожного року в цю ніч ми збираємось у цьому місці, щоб обрати собі пару, хлопець, що залишиться без пари назавжди втрачає право приймати участь у нашому святкуванні. Пари, які не розпадуться протягом року, також більше не приймають участі у цьому святкуванні. Той хлопець, що вперше святкує з нами, має виключне право обрати одну з дівчат за своїм вподобанням, але лише в тому випадку, коли знайде у лісі до світанку цвіт папороті… Отже, ти готовий підтримати цю традицію?

Хлопчина спантеличено оглянув присутніх. Оговтавшись за хвилину, він доволі впевненим тоном промовив:

- Що ж, традиція є традиція і порушувати її негоже, - з цими словами він підвівся, підморгнув притихлим дівчатам, які з цікавістю спостерігали за його поведінкою, і в місячному сяйві попрямував до лісу. Хлопці підтримали його рішення побажанням успіхів і веселими жартівливими вигуками.

Якась з дівчат вигукнула йому навздогін:

- Не захоплюйся занадто пошуками і не відходь далеко, не втрачай багаття з поля зору, бо так і заблукати недовго, в купальську ніч різні дива можуть трапитись… Щасти тобі!

Олесь увійшов у ліс, було темно і трохи моторошно, він ще раз оглянувся на яскраве багаття, палаюче біля озера, і невпевнено попрямував далі. Потихеньку очі стали звикати до темряви і у ледь проникаючому крізь крони дерев місячному сяйві хлопець помітив, як неподалік просто перед ним щось спалахнуло на мить тьмяним вогником.

"Що це? Невже цвіт папороті?.. Та ну… Дурниця якась… Відомо ж… Папороть не цвіте… Покручусь тут трохи, знайду якусь чудернацьку квітку і повернусь… Це ж все просто жарт, щоб перевірити мене.." - подумки говорив собі Олесь, прямуючи в бік вогника, який тим часом знову спалахував та згасав. Зробивши ще декілька кроків, хлопчина пришвидшив крок, та перечепився за щось під ногами і впав, вдарившись головою. В очах на мить яскраво спалахнув той самий вогник і згас…

ГЛАВА 2

Вранішнє сонце вже пофарбувало верхівки дерев в золотисто-багряний колір, коли до Олеся повернулась свідомість:

"Отакої, я ж тільки спіткнувся, а вже ранок… і чого це мене голова болить?- хлопчина доторкнувся до лоба, - Ова… Яка гуля… мабуть я добряче вдарився головою… Треба мерщій повертатись до озера… всі вже мабуть збились з ніг, розшукуючи мене."

З цими думками Олесь, оглянувши все навколо, зорієнтувався і попрямував до виходу з лісу, благо вночі він заглибився у ліс недалеко, і в просвіті між деревами проглядалась водяна гладь озера.

"Ось і галявина… Куди всі поділись?.. Ні, мабуть це не тут, нема слідів багаття… Я все ж заблукав… Треба погукати, хтось та почує…" - хлопець відкрив було рота, але в цей момент дещо помітив краєм ока. Це був доволі чудернацький одяг, який лежав дбайливо складений на камені біля самої води. Обдивившись навколо і не помітивши нікого, Олесь попрямував до озера, наблизившись на декілька кроків до каменя з чудернацьким одягом, він раптом завмер, наче вкопаний. Те, що відкрилось його погляду за кущами очерету, помітно схвилювало хлопця: неподалік берега у воді, наче легенька соломинка, погойдуючись в набігаючих хвильках озера, нерухомо лежала дівчина. Для утоплениці вона виглядала надто звабливо, прекрасно збудоване тіло наче магнітом притягувало погляд. Хлопець аж зашарівся, стоячи на місці наче вкопаний, не в силі відвести очі. Та це тривало лише кілька секунд, дівчина раптом ожила, і зробивши неймовірний кульбіт пірнула та зникла в глибині.

- Агов, зажди… Я зовсім не хотів тебе злякати… Я просто заблукав! – гукнув, отямившись Олесь.

Стоячи нерухомо на місці, він вдивлявся в темно-синю гладь озера в надії, що ось-ось дівчина вирине десь на поверхню. Минуло доволі часу та цього не трапилось, хлопчина помітно занервував: "Не втонула ж вона… Може то русалка?.. Та ні, дурня якась… Русалки ж одягу не носять… От халепа… Вона, мабуть, вибралась на берег десь в очереті, та так і дремене додому в чому мама народила… А чого доброго, ще й пів села сюди приведе, щоб піймати мене як якогось збоченця…"

Розмірковуючи так, хлопець тим часом розглядав одяг, що лежав на камені: біла тонкого полотна сорочка, чудернацький шкіряний жилет з масою різних застібок, цупкі льняні штани, гарно оздоблений дивовижною вишивкою пояс та високі замшеві чоботи...

Ці речі здавались йому знайомими. Доки Олесь розглядав одяг та пробував збагнути, де щось подібне він міг бачити, пройшло хвилин з десять. Раптом за спиною почувся якийсь шурхіт, та не встиг хлопець повернутись, як щось підбило його по ногах, наче могутній порив вітру, і він упав на спину. Від різкого падіння потемніло в очах і перехопило подих, щось тверде вперлось йому в груди. Крізь туман, що буяв у нього в голові, він почув строгий, але доволі приємний дівочий голос:

- Ти хто? Для чого стежив за мною? Відповідай!

Приходячи до тями, Олесь розплющив очі та вмить зажмурив їх знову. Те, що він побачив, цілковито збило його з пантелику: над ним стояла та дівчина з озера, геть гола, впершись йому в груди здоровенним ціпком.

- Пробач… Пробач, я зовсім не підглядав за тобою… Я просто заблукав і шукаю своїх друзів… Ми святкували тут біля озера… А потім я заблукав, - проговорив скоромовкою хлопець, не розплющуючи очей.

- Чудне ти щось верзеш і виглядаєш дивно, та біс з тобою, шкоди мені ти завдати не зможеш…

Отож вставай та йди звідси, допоки я добра,- дівчина забрала ціпок з грудей хлопця, відкинула його вбік та почала одягатись.

Відчувши, що йому більше ніщо не загрожує, Олесь розплющив очі та підвівся. Сидячи на піску, він нишком спостерігав за тим, як дівчина одягалась, та зловив себе на думці, що по при все ця дівчина йому доволі симпатична.

- Послухай, мене звати Олесь, я…

- Ти ще тут? А я сподівалась, що дременеш… Передчуття у мене, що я з тобою ще начуваюсь…

- Не сердься… Все сталось випадково… Я справді заблукав. Може покажеш дорогу до найближчого населеного пункту?

- Гаразд… Я саме прямую у містечко, так що йди за мною, і з тобою більше нічого не трапиться... Принаймні поки я поряд… Ліля мене звати.

Дівчина підняла ціпок і попрямувала в бік лісу. Олесь підвівся на ноги та пішов, намагаючись наздогнати її.

ГЛАВА 3

Ліля йшла швидким легким кроком, спритно оминаючи колючі кущі. Хлопчина ледве поспівав за нею, мимоволі любуючись її грацією: "Доволі спритна… Довгі стрункі ноги… Фігура гарна… Рухається так легко та спокусливо… Цікаво хто вона?…"

- Та зажди ж хоч трохи… Ти така прудка, що я ледве поспіваю за тобою… - дівчина продовжувала йти, не реагуючи на слова Олеся, тому за якусь хвилину він додав: - та зупинись же ти, мавко лісова.

Ліля раптово зупинилась, різко розвернулась та виставила вперед руку. Хлопець зробивши ще крок, наче налетів на невидиму стіну, вдарившись об неї, позадкував, перечепився за щось ногою та впав.

Дівчина глянула на нього суворим поглядом та за мить опанувала себе.

- Якщо б так назвав мене хтось інший, то поплатився б за це негайно… Та ти виглядаєш настільки жалюгідним, що я зроблю вигляд, наче цього не чула… Тож якщо хочеш йти зі мною поруч й надалі, то думай, що верзеш! – з цими словами вона повернулась та пішла геть від Олеся.

Хлопець, оговтавшись від несподіванки, підвівся та подався навздогін. Нагнавши дівчину, він винувато промовив:

- Пробач, не сердься на мене… Я справді не хотів тебе образити… Просто бовкнув з дуру перше, що в голову прийшло.

- Який же ти все ж невдаха… Я вже забула… Та ти вирішив мені про це нагадати… Ти невиправний дурник.

Хащі порідшали і вони вийшли на широку польову дорогу, що вилась по під лісом.

Йдучи по ній до містечка, Олесь так і не наважився більше заговорити з дівчиною.

"Чого ж вона так розсердилась?.. Що такого я їй сказав?... Мавки ж насправді містичні та загадкові…"

ГЛАВА 4

Гірських містечок Олесь бачив небагато, та це виглядало досить дивним, здавалось, що час змістився, та хлопець потрапив у середньовіччя.

- От і все, в містечко я тебе привела, а далі наші шляхи розходяться. Тобі он до того будинку з загородою для коней. Це корчма, там ти знайдеш все, що тобі потрібно… Та в тебе ж мабуть і грошей нема… Ось тобі… - дівчина взяла хлопця за руку, вложила в неї якусь монету,- і не дякуй, бо знову бовкнеш якусь дурницю.

Склала пальці хлопця в кулак, повернулась та пішла геть.

Поки хлопчина оговтався від побаченого та почутого, вона вже щезла за рогом якогось будинку на краю містечка.

Олесь розгорнув долоню, глянув та остовпів: на його долоні лежала велика золота монета з дивними символами, вона скоріше нагадувала якийсь містичний медальйон, аніж грошову одиницю.

"От так дива… Я мабуть сплю… І все це мені сниться." - Хлопець протер очі кулаком, - "Та ні, схоже це на яву… Чудасія якась… Що ж, піду загляну в корчму…"

Дорогою до корчми Олесь помітив як у будиночках, з його наближенням до них, закриваються вікна та двері, як люди ховаються, взрівши його:

"А чужаків тут не дуже люблять…" - зауважив про себе хлопець.

Нарешті він дістався корчми та, розчинивши масивні дубові двері, увійшов всередину.

Зал корчми був доволі просторим, частина його була заставлена дерев’яними столами та лавками. В глибині, навпроти вхідних дверей, виднілись сходи на другий поверх та доволі масивний прилавок, за яким поралась миловидна жінка. Зауваживши хлопця, вона вийшла з-за прилавка йому назустріч:

- Чого тобі хлопче?.. Якийсь ти дивний…

- Я заблукав у лісі та зустрів там дівчину… Вона й привела мене у ваше містечко… Сказала йти в цю корчму… Та дала ось це…- мовив Олесь, та показав жінці золоту монету.

Жінка перемінилась в лиці:

- Що ж, заходь хлопче… Зараз я про тебе подбаю… Сідай он за той стіл в кутку біля вікна..- промовила вона, вказуючи рукою на стіл, та мерщій подалась геть, зникнувши за дверима десь в глибині залу.

Хлопчина присів край столу та поринув у думки: "Насичений враженнями видався день… Заблукав у лісі… Загубив друзів… Зустрів якусь дивну дівчину… Водночас чарівну… Запала мені в душу, та зненацька втекла кудись… Я закохався?… Та ні… Дурниці це…"

За роздумами він і не помітив, як з’явилася господиня та заставила стіл наїдками. Пахло смачно, тому Олесь виринув з роздумів та підвів очі на жінку, що привітно посміхалась:

- Їж, синку… Сили тобі знадобляться… Та й відпочити тобі з дороги треба… Я вже постелила тобі нагорі… - молодиця вказала пальцем на сходи, - Відпочинеш… Завтра й поговоримо.

Хлопчина поїв з апетитом. Відчув, що справді втомився та його клонить до сну.

Доброзичлива господиня провела його до кімнати, що над залом корчми, та вложила спати:

- Спи синку… Спи…- примовляла вона, - завтра тебе чекає багато справ…

Олесь подякував жінці за турботу, заплющив очі та заснув.

ГЛАВА 5

Промінь сонця, яке визирнуло з-за хмаринки, увірвався в кімнату та впав прямісінько на обличчя Олеся, що солодко спав на просторому ліжку біля вікна. Повіки хлопця затремтіли і він розплющив очі, миттю затуливши їх долонею. За якусь хвилину Олесь різко підвівся, сів на краю ліжка і окинув кімнату поглядом: "А я думав, що коли прокинусь, то все, що трапилось зі мною вчора, виявиться просто чудернацьким сном…" - з цими думками він одягнувся, вийшов з кімнати та спустився по сходах у зал корчми. В залі було тихо та пусто. Хлопець пройшов до стола край вікна, на якому вже стояла велика тарілка з чималими окрайцями хліба, глечик з узваром і глиняне горня, та присів на лавку.

За хвилину в зал увійшла господиня, несучи на таці ще якусь страву. Вона привіталась з хлопцем та поставила тацю з наїдком на стіл перед ним. Пахло так смачно, що несила було стримуватись.

- Смачного… - мовила жінка та присіла навпроти хлопця, спостерігаючи, як він з апетитом наминає

яєчню з салом та великим окрайцем хліба, запиваючи це все узваром.

- Дякую… Так смачно я вже давненько не снідав… Самі ж розумієте, що за сніданок у студента, - сказав Олесь, скінчивши трапезу.

- На здоров’я, синку…

Господиня посміхнулась, підвелась та заходилась прибирати зі столу.

- Скажіть… А, що то за дівчина, котра мене привела в містечко та дала цю дивну монету?… Я ж помітив, як змінилось Ваше обличчя, коли Ви її побачили… Отож, Ви знаєте і дівчину?

Олесь уважно глянув на жінку. Та поставила тацю з порожнім посудом на стіл та знову присіла навпроти нього.

- Забудь про неї хлопче… Так буде краще для тебе… Не проста вона дівчина… Це Володарка Лісу.

- І як це я маю розуміти? Вона така багата, що всі ліси тут скупила? Чи може в неї батько міністр лісового господарства?

- Дивне ти щось говориш… Не все я зрозуміла, та й ти мабуть не все розумієш… Ця дівчина і не дівчина зовсім…

- Як це? Я ж бачив її без одягу, коли вона купалась в озері… Це без сумніву дівчина.

- Тут з тобою важко не погодитись. З вигляду це й справді неймовірної краси дівчина. Та насправді це дух лісу. Кожної весни він втілюється у вигляді молодої красуні та в кінці осені щезає, забираючи її з собою.

- Що ви кажете? Який дух? Я ж тримав її за руку… Вірніше вона мене…

- Не знаю я, хлопче, хто ти і як в наші краї потрапив, та скажу тобі одне: хто пробував за нею увиватись, так і пропав безвісти… - жінка глибоко зітхнула, - та бачу я, ти цю справу не полишиш…

Існує таке повір’я, що той, кому вона назве своє ім’я, може заволодіти її серцем, та дух лісу відпустить її.

- Так ми ж з нею познайомились… Я їй сказав, як звати мене, а вона…

Жінка підхопилась , нахилилась до хлопця та затулила йому рота рукою:

- Мовчи, дурнику! Нікому про це не кажи! Біду накличеш… - та озирнувшись навколо додала: - Високо в горах живе стара відьма, скільки їй літ ніхто не знає, мені ще прабабуся про неї говорила. Так от, та відьма про все на світі знає, тобі до неї потрібно. Дорогу туди мало хто відає, але хто шукає, хлопче, той знайде.

Молодиця забрала руку, взяла тацю з посудом зі столу та пішла геть.

Олесь сидів ще трохи, спантеличений почутим: "Чи то я сплю і мені сниться… Чи то я справді потрапив в якусь неймовірну майже містичну історію… Скажи кому просто на сміх піднімуть… Мабуть фентезійним жанром надто захопився…"

Врешті він підвівся з-за столу, ще раз подякував господині, що поралась за прилавком в очікуванні відвідувачів, та намагався розрахуватись з нею золотою монетою. Жінка ж відмовилась брати плату, натякаючи на те, що ця монета ще йому знадобиться не раз. То ж хлопець попрощався та вийшов з корчми.

ГЛАВА 6

Олесь йшов містечком, розглядаючи будинки. Все було як і учора: з його наближенням вікна та двері закривались, перехожі ж уникали зустрічі з ним, звертаючи з його шляху. Та схоже хлопця це мало хвилювало, він з цікавістю розглядав вивіски на фасадах деяких будинків. Нарешті він зупинився біля одного з них:

"О! Так це, мабуть, кузня… Завжди мріяв побувати у справжній кузні…" - з цими думками хлопець відчинив двері та увійшов всередину. Переступивши поріг, він потрапив в доволі просторий зал, в глибині якого палав ковальський горн, поряд нього стояло ковадло, дубове корито з водою та великий стіл з всіляким ковальським приладдям. Стіни залу були завішані полицями з ковальськими виробами: з однієї сторони зброя та обладунки, з іншої різний господарський реманент. В залі нікого не було, тому Олесь заходився розглядати зброю: тут були мечі одноручні та дворучні, різні ножі та шаблі, наконечники списів та стріл і ще багато іншої зброї.

"Я наче потрапив в історичний музей…" - розмірковував хлопець, захопившись спогляданням зброї, коли раптом у нього за спиною хтось голосно запитав:

- Щось вибрав юначе?

Олесь здригнувся від несподіванки та повернувся на голос: перед ним стояв кремезний чоловік середніх літ в сорочці з закоченими рукавами, штанах грубого полотна та шкіряним фартухом поверх одягу.

- Пробачте, та я просто зайшов подивитись… Ніколи ще не був у справжній кузні…

- Дивний ти якийсь, юначе… Не місцевий бачу…

- Правду кажете, я сюди потрапив випадково… Заблукав у лісі та зустрів дівчину, вона мене в містечко й привела.

- Зажди юначе, ти кажеш, тебе дівчина з лісу привела? - коваль глянув на хлопця прискіпливо.

Олесь кивнув головою та мовив, показуючи ковалю золоту монету:

- Вона дала мені ще й це…

Чоловік глянув на монету, потім на хлопця, задумався на мить та мовив:

- А ну хлопче, йди за мною… - розвернувся та попрямував до дверей в глибині залу.

Олесь повагався мить та пішов за ним.

Підійшовши до дверей, коваль зняв зі стіни ліхтаря та розчинив двері. Вони увійшли в невеличку кімнатку без вікон, тьмяного світла ліхтаря було достатньо щоб освітити її. На стіні навпроти дверей, завішаній старим килимом з чудернацькими узорами, висів меч з тонким довгим лезом.

- Спробуй-но торкнутись його, юначе… Не бійся… Шкоди від того не буде.

Хлопець підійшов та простягнув руку до меча, як раптом лезо засвітилось легеньким білим сяйвом. Від несподіванки Олесь відсмикнув руку, сяйво згасло.

- Ну нарешті… - мовив чоловік з полегшенням, - нарешті з’явився твій господар…

- Який господар? Чий господар? - перелякано спитав хлопець.

- Юначе, цей меч не простий і дуже древній, передається в нашому роду з незапам’ятних часів, та нікому, за весь цей час, не вдалось стати його господарем. Тебе ж він визнав як Володаря Лез.

- Що це все означає? Я сплю? Чи то на яву в мене дах зірвало?

- Заспокойся, синку… Тепер ти володієш могутньою зброєю, що разить однаково людей та демонів… Правда, тобі потрібно ще навчитись цим керувати… Але тут я тобі не помічник… Бери ж його сміло… Він твій.

- В мене немає таких грошей, щоб за нього заплатити…

- Ти, хлопче, мене не слухаєш… Меч визнав тебе… Він твій… Ти вже заплатив його ціну… Бери ж…

Олесь підійшов, зняв зі стіни меча, той знову спалахнув білим сяйвом та згас. Хлопець розгублено глянув на коваля, той посміхнувся:

- Все гаразд юначе, ти ще навчишся цим керувати… Візьми от піхви від нього і пояс… Та є у мене одне прохання… У моєї доньки останнім часом щось дивне діється з чоловіком… Мені все часу бракує… Чи не допоміг би ти їй з цим розібратись?

- Авжеж, спробую… Я вам завинив… Тож чим зможу…

- Як вийдеш з кузні, звернеш направо… Й по вулиці до кінця… Її будинок крайній зліва… Двері там ковані… Скажеш, що батько прислав…

Хлопець одягнув пояс, сховав меча у піхви, потис руку ковалеві та вийшов з кузні.

ГЛАВА 7

Будинок з кованими дверима Олесь знайшов без особливих труднощів, підійшов та постукав.

Двері відчинила йому молода, доволі симпатична, чорнява жіночка. Хлопець привітався, сказав, що він завітав за проханням її батька, молодичка посміхнулась та запросила його до будинку.

Олесь пройшов за жінкою в простору кімнату, посеред якої стояв стіл, вкритий дорогою гаптованою скатертиною, та декілька стільців круг нього. Молодиця присіла на один з стільців, жестом запропонувавши хлопцю зробити те ж саме. Коли Олесь вмостився навпроти неї, тихо мовила:

- Намагайтесь говорити якомога тихіше… Нагорі спить чоловік… Щоб не розбудити.

- Ваш батько казав, що у вашого чоловіка якісь проблеми…

- Так воно і є… Тільки схоже проблем більше у мене, ніж у чоловіка…

- То ж я вас уважно слухаю, розповідайте.

- Незручно якось про це говорити… Та іншого виходу нема… Вже мабуть скоро місяць мине, як мій коханий мене цурається… Кожної ночі, думаючи, що я заснула, нишком встає з ліжка, одягається та кудись йде… Приходить лише під ранок та спить до обіду… Тай харчі почали з комори зникати…

- Ви не пробували за ним простежити?

- Хотіла було, так страшно ж мені уночі з дому виходити…- мовила жіночка, дивлячись на хлопця переляканими очима.

- Зрозуміло… Добре. Цієї ночі я простежу за вашим чоловіком, та спробую про все довідатись… Завтра вам й розповім що та як.

Олесь підвівся, молодиця провела його до дверей. Тут вони попрощались та хлопець вийшов на вулицю. Відійшовши кілька кроків від будинку він зупинився, замислився на хвилину: "Треба десь згаяти час до вечора… Піду мабуть у корчму… Пообідаю… Господиня там привітна… Потеревенимо трохи… Час й збіжить…" - та впевненим кроком рушив у бік корчми.

ГЛАВА 8

Коли Олесь вийшов з корчми, сонце вже сховалось за лісом. Містечко поглинула темрява, тільки де не де вулицю освітлювали поодинокі мерехтливі вогники ліхтарів на фасадах та у вікнах будинків заможних городян. Незважаючи на це хлопець швидко дістався до будинку доньки коваля, та влаштував засідку за кущем бузку навпроти нього. Минула година-друга, та з будинку ніхто так і не вийшов: "Мабуть чоловік цієї молодички не такий простий… Не спав та підслухав нашу розмову… Сьогодні напевне нікуди не піде…" - поринувши в такі роздуми, Олесь вже збирався було покинути засідку, як навпроти скрипнули та розчинились двері. Ніч була тихою, на небі ні хмаринки, а місяць, що був у повні, світив своїм холодним сріблястим світлом, наче великий ліхтар.

Хлопчина помітив, як від будинку відділилась чоловіча кремезна фігура з чималим кошиком у лівій руці, та крадучись попрямувала до містечкової брами. Олесь зачекав хвилину та, ховаючись в тіні кущів та дерев, пішов слідом. Вартового біля брами не було, він мирно спав у своїй сторожці, тому вибратись з містечка було не важко. Хлопець прочинив хвіртку у брамі, виглянув у шпарину й побачив ту саму кремезну фігуру чоловіка з кошиком, що прямував по дорозі в бік лісу, трошки почекав та подався за ним. Дорога йшла по під ліс, мабуть, то була та ж, по якій Олесь потрапив у містечко. Так крадучись за чоловіком з кошиком, хлопчина пройшов милі зо дві: "Ось і руїни форту, які ми минали з цією дивною дівчиною… Чи то матеріалізованим духом… Чортівня якась… І що мене в ній так зачепило?..." - раптом Олесь помітив, що чоловік звернув з дороги та пішов у бік форту.

- Цікаво, що він там забув? – мало не вголос сказав сам собі хлопець та вчасно спохватився, прикриваючи долонею рота, та сам звернув з у бік руїн.

Увійшовши в форт, чоловік зупинився навпроти входу в якесь підземелля: "Та він, мабуть, довбаний шукач скарбів… От і вся загадка…" - подумав Олесь, тим часом той присів на почіпки, щось там робив і за хвилину підвівся з ліхтарем у руці, оглянувся навколо, та не помітивши нічого підозрілого, увійшов всередину. Хлопчина обережно наблизився до входу, заглянув у морок підземелля, побачивши, як віддаляється та зникає в глибині вогник ліхтаря: "Ну його до біса… Моторошно як… Краще я тут до ранку почекаю… А там подивимось, що і як…" - з цими думками він примостився серед руїн навпроти входу так, щоб його було непомітно. Спати Олесю не хотілось, чи то від страху який нишком оселився в серці, чи то від того, що поспав по обіді в корчмі: "Кому розкажи не повірять… Ото я вляпався в халепу… А все через дівчат… Завжди їм якісь дурощі в голові… Доволі вже нити… Мужчина я чи ні… Чому у мене таке відчуття, що за мною теж хтось стежить… Мабуть просто в страху великі очі…" - поринувши у думки, хлопець незчувся як заснув.

Прокинувся Олесь від звуку кроків, навколо панували вранішні сутінки. Хлопець виглянув з свого укриття та побачив зі спини фігуру кремезного чоловіка з порожнім кошиком, що віддалялась.

"Проспав… Хай тобі грець… Кошик пустий… Коли вночі я йшов за ним мені здавалось, що кошик був набитий чимсь аж до верху… Куди ж він подів все… Треба пошукати той ліхтар… Я все ж божевільний, якщо хочу туди йти… Та цікавість мене муляє дужче…" - коли чоловіка поглинули вранішні сутінки, Олесь підійшов до входу в підземелля, знайшов ліхтаря, який ще жеврів мерехтливим вогником, підкрутив його, вогник спалахнув яскравіше: "Добре, що не встиг зовсім згаснути… В мене ж й запалити його нічим… І чого це постійно відчуття, що за мною стежать… То, мабуть, мені трохи не по собі, лячно все ж…"

Хлопець увійшов в підземелля, поблукавши трохи коридорами, які закінчувались завалами від зруйнованих стін, в одному з них він раптом помітив тонку стрічку тьмяного світла, що виходила наче з стіни. Олесь наблизився і лиш тепер помітив, що це потаємні двері, воли були ледь прочинені, тому світло з кімнати за ними проривалось в темний коридор. Він зупинився, прислухався на хвилину, та не зауваживши жодних звуків, вперся рукою в двері. Двері легко піддались натиску й прочинились. У шпарину хлопчина побачив велику освітлену мерехтливим полум’ям свічок кімнату. В центрі стояв круглий стіл, заставлений всілякими наїдками, тут було й декілька пляшок вина, два столові прибори та келихи. Поруч нього стояли два великих різьблених крісла. Олесь просунув голову в шпарину, та заглянув за двері. В дальньому від дверей кутку кімнати стояло велике ліжко з напівпрозорим балдахіном, на ліжку начебто хтось лежав. Хлопець обережно розчинив двері та увійшов в середину, крадучись навшпиньках, підійшов до ліжка, заглянув під балдахін та завмер наче вкопаний. На ліжку лежала рудоволоса неймовірної краси дівчина, її тіло було ледь прикрите ковдрою та переливалось у мерехтливому світлі свічок танцюючими тінями, вона мирно спала. Ця картина виглядала настільки містичною, зважаючи на вроду дівчини й на форми її тіла, що Олесю перехопило подих, він був не в стані відвести від неї очей. Але відчуття якоїсь внутрішньої тривоги вивело його з цього стану: "Чому мені постійно здається, що хтось стоїть в мене за спиною?.." - Він рвучко повернувся та нікого не помітив: "Досить з мене цього… Треба вибиратись… А дівчина просто красуня… От тобі й зятьок коваля, колька йому в печінку…" - з цими думками Олесь вийшов з кімнати, причинив двері та подався до виходу з підземелля. Коли він дістався назовні, сонце вже піднялось над лісом, та розвіяло вранішній морок, хлопець полегшено зітхнув, скрутив та поставив на місце ліхтаря, обдивився навколо і попрямував у містечко.

ГЛАВА 9

Дочка коваля привітно зустріла Олеся, та провела у вже знайому нам кімнату:

- Чоловік тільки недавно повернувся та зразу ж влігся спати… Тож кажи хлопче, що розвідав, - мовила тихим голосом чорнява молодиця.

- Не знаю й як сказати… Новина для вас вельми не втішна…

- Та кажи вже як є…

- У вашого чоловіка є коханка…

- Хмм… Щось таке я підозрювала, хлопче… То ж кажи, хто вона і де мешкає…

- Хто вона та де мешкає не знаю… Зустрічаються вони в руїнах форту, що неподалік містечка.

- В руїнах форту кажеш? А ну скажи-но юначе, як вона виглядає?

- Молода рудоволоса дівчина… Неймовірно красива…- мовив Олесь, дивлячись замріяними очима десь у порожнечу позаду молодиці.

- Так-так… Бачу вона й тобі в душу запала… Все гірше, ніж я могла сподіватись…

- Про що це ви? – спитав здивовано хлопець.

- Не проста то дівчина, хлопче… І позбутись її буде не просто… Демон це в людській подобі.

- Знову якась маячня… У вас що всі красиві дівчата як не духи, то демони?

- Не жартуй так, хлопче… Це справді демон. Слухи про нього давно вже ширяться в наших краях… Та ось і до нас він добрався, - стурбовано мовила молода жінка.

- Якщо це так, то що робити?.. – розгублено спитав Олесь.

- Та ти тут сам нічого не вдієш… Це суккуб … Жоден мужчина не в змозі опиратись цьому демону… Тут потрібна жінка… І здається я її знаю…

- То хто ж вона?

- Бачив одиноку хатину, що під лісом, край дороги за містечком?

- Та, що напів дороги між містечком та руїнами форту?

- Авжеж. Живе там молода дівчина, ведучи одинокий спосіб життя… Люди різне про неї говорять, та ходять слухи, що вона мисливець на демонів… Тобі з нею треба побалакати. Вона напевне знає, як того демона позбутись. Допоможеш мені, вдячність моя не знатиме меж…

- Спробую… У вас тут і сам чорт ногу зломить… Куди не поткнешся або демони, або мисливці за ними… Одне іншого варте…- буркнув хлопчина собі під ніс, попрощався з молодицею та пішов у шинок.

ГЛАВА 10

Ситно пообідавши, Олесь побалакав трохи з господинею корчми, яка навідріз відмовлялась брати з нього плату, подякував та вийшовши з корчми подався геть з містечка.

"Дивні тут люди живуть… Грошей не беруть… Чим можуть зарадять… Все наче у казці якійсь… Демони… Мисливці… Духи… Чортівня якась…" - перебуваючи в роздумах, хлопець і не помітив, як ноги принесли його до одинокого будиночка під лісом.

Олесь постукав у двері, та ніхто не відповів. Постукав ще раз – тиша. Натиснув на клямку, двері відчинились. Олесь увійшов, в хатині наче нікого не було, під вікном стояв стіл та поодинокий стілець, в дальньому кутку акуратно застелене ліжко. Стіни ж завішані килимами з чудернацькими орнаментами, різного виду луками , арбалетами та колчанами стріл. Хлопець так захопився спогляданням зброї, що й не помітив, як за його спиною з’явилась господарка будинку:

- Прийшов таки… А я сподівалась обійдеться…

Олесь від несподіванки мало не підскочив, прийшовши до тями, повернувся у бік голосу:

- Ви мене так налякали… Я не помітив, як ви увійшли… - збентежено промовив він.

Перед ним стояла чорноволоса дівчина з доволі красивим обличчям, але ця краса видавалась Олесю якоюсь холодною наче лід. Дівчина була стрункою з бездоганною фігурою, що особливо підкреслював її мисливський костюм.

- Я знаю, чого ти прийшов… Я стежила за тобою вночі та сьогодні зранку… І зразу кажу тобі – ні… Я не вбиватиму рудоволосу дівчину, яку ти знайшов у форті сьогодні зранку… Та не дозволю тобі зробити це.

- Я поки не збирався нікого вбивати… Лише прийшов розпитати про неї… - розгублено мовив юнак.

- І що ти хочеш знати?

- Хто вона? Чому така красуня живе в руїнах, а не в палаці? Нащо зваблює чужих чоловіків? Кожен хлопець віддав би їй своє серце…

- А ти не простий, юначе… Бачу в твоєму серці вже палає вогник, дарований тобі могутнім духом…

От чому вона не прокинулась, коли ти наблизився до неї… Твоє серце зайняте... Життя твоє тоді висіло на волоску… Зроби ти хоч якийсь необережний крок… І я б тебе вбила.

- Чому? За що? Я нікому не збирався завдати шкоди.

- От і добре, хлопче… То ж йди собі, та забудь про все, - вона прискіпливо оглянула Олеся, та раптом вираз її обличчя змінився, - а ні, зажди-но… Що то за меч у тебе на поясі? Дай-но глянути…

Хлопець вийняв меча з піхов, той зблиснув білим яскравим світлом:

- Ось візьми…

- Не потрібно… Цього досить, Володарю Лез, - мовила дівчина та схилила голову, - ти можеш допомогти мені, а я допоможу тобі…

- Згоден…

Олесь вклав меча у піхви, глянув на неї, та додав:

- Тож слухаю уважно.

Чорнява підняла голову і глянула йому в вічі, хлопцю здалося, що очі дівчини світяться яскравим білим сяйвом, мурашки побігли по його спині, та за мить видіння зникло і Олесь побачив чудові карі очі, які з надією дивились на нього:

- Ця рудоволоса красуня моя подруга і я оберігаю її… Перш ніж стати одержимою демоном спокуси вона була чарівним янголом, та доля поглумилась над нею… Ти ж, володієш зброєю, що має кілька лез: одні рубають плоть, інші дух… При відповідному вмінні цей меч може відділити демона від душі, не завдавши одержимій шкоди.

- Я з радістю зроблю це… Та як і де навчитись цьому?

- Справа то не проста, юначе… Такого може навчити тільки стара відьма, що живе високо в горах.

- Я вже чув про неї… Вона мені теж потрібна, та не знаю дороги…

- Не біда… Дорогу знає моя подруга…

- Та рудоволоса красуня? Але ж вона демон спокуси… Як я зможу бути з нею поряд?

- Це не проблема… Я бачу в твоєму серці вогник чистого кохання до іншої жінки… Тому демон тобі не страшний… Особливо вдень, коли він слабкий, вночі ж тобі потрібно бути на сторожі… Сьогодні ж зустрінусь з подругою та попрошу бути твоїм провідником… Про нашу розмову їй ні слова… Тобі потрібно до відьми у своїй справі… Зрозумів?

Олесь кивнув головою, дівчина задумалась на мить та продовжила:

- Отож йди в містечко, запасись харчами у дорогу днів на два, добре виспись, та приходь завтра на світанку до руїн форту.

Хлопець подякував за допомогу, вийшов з будиночка та подався дорогою до містечка.

ГЛАВА 11

Наступного дня, на світанку, як і домовлялись, Олесь прийшов до руїн форту. Біля входу в підземелля його зустріла дівчина-мисливець на демонів. Хлопчина чемно привітався, зауваживши, що їй дуже пасує мисливський капелюшок та спитав:

-А де ж ваша подруга? Чи може вона не погодилась?

- Все гаразд, юначе, - мовила дівчина та посміхнулась, - зараз вона вийде… Сам розумієш з демоном в душі не так просто вийти на денне світло… Потрібно підготуватись.

- Твоя правда… А я про це й не подумав.

- Отже, хлопче, почекай її тут, а мені пора йти.. Та пам’ятай що обіцяв… Про нашу розмову ні слова.

Олесь ствердно кивнув головою, дівчина поклала йому руку на плече та злегка стиснула пальці:

- Щасти тобі, юначе, - мовила вона та пішла, залишивши хлопця одиноко стояти перед входом в підземелля.

Та довго чекати Олесю не довелось, за якусь хвилину звідти вийшла струнка постать, загорнута, з голови до п’ят, у темно зелений плащ з великим каптуром. Хлопець остовпів від несподіванки, йому не вдалось розгледіти навіть обличчя, лише красивий рот з припухлими губами, делікатне підборіддя, та локон золотистого волосся, що безумовно належало молодій рудоволосій незнайомці.

Дівчина пройшла повз Олеся наче й не помітила його, та вже в себе за спиною хлопчина почув чарівний голос;

- Йди за мною… Не стовбич…

Хлопець повернувся та слухняно попрямував за незнайомкою в плащі.

Вони вийшли на дорогу та пішли на захід все більше віддаляючись від руїн та містечка.

Дівчина йшла попереду а Олесь слід за нею. Так мовчки вони пройшли добрий шмат дороги, близилася обідня пора, хотілось вже їсти, набравшись відваги хлопчина мовив:

- Та зажди ж вже… Давай перепочинемо та щось перекусимо.

Дівчина зупинилась, обдивилась навколо, зійшла з дороги та примостилась на траві у тіні великого гіллястого дерева.

Олесь спостерігав за цим якусь хвилину, підійшов та присів навпроти неї. Зняв з плеча торбу, вийняв з неї вузлик з харчами, велику пляшку з криничною водою та два дерев’яні горнятка. Розв’язав вузлика, куди завбачлива шинкарка вклала: буханець хліба, шмат бринзи, чималий кусень в’яленого м’яса, трохи овочів та фруктів, дерев’яну дощечку та невеликого мисливського ножа. Розстелив велику серветку і заходився робити канапки. Дівчина тим часом взяла одне з горняток в руку та простягнула в напрямку хлопця. Олесь зауваживши цей рух, відклав ножа, відкоркував пляшку та налив, у простягнуте до нього горня, води. Поки він це робив незнайомка іншою рукою зняла з голови каптур. Її волосся, кольору золота високої проби, було акуратно вкладене на голові та закріплене різними коштовними булавками. При денному світлі, обличчя з витонченими рисами та чарівними смарагдовими очима нагадувало янгола. Хлопець завмер на мить роззявивши рота та мало не впустив з руки пляшку з водою. Дівчина наче не зауваживши цього, спокійно, поволі піднесла горнятко до губ та зробивши декілька неспішних ковтків поставила горнятко на розстелену серветку.

Отямившись, Олесь простягнув їй канапку з бринзою, вона відхилила руку з канапкою та взяла з серветки яблуко.

- Мене звати Олесь… А як величати тебе красуне? – промовив хлопець, дивлячись у очі незнайомки, йому здалось що на мить в них спалахнув якийсь вогник та згас.

- Звертайся до мене просто – дівчино, - чарівним голосом та доволі холодно мовила дівчина.

- В тебе, що імені нема? – обурився Олесь.

- Воно тобі ні до чого, юначе, - спокійно мовила незнайомка та надкусила яблуко.

- Добре, тож так і зватиму тебе, красунею, - хлопець взяв канапку та заходився обідати.

З’ївши декілька канапок він раптом спитав, дивлячись дівчині в очі:

- Як так трапилось, що ти впустила в душу демона?

Рудоволоса красуня глянула на Олеся та саркастично посміхнулась:

- Я була зовсім юною… Любила парубка… Та він… - запнулась, відвела погляд у бік, кудись у простір, - я вирвала йому серце.

Хлопця наче хтось нагаєм вдарив, він сіпнувся, подався назад мало не повалившись навзнак та за мить опанував себе.

- Злякався? Думаєш я дурненька? Не здогадалась хто ти? І чому подруга моя попросила провести тебе до старої відьми? Мабуть, казала нічого мені не говорити… Тебе видав твій меч… Демон, що ховається у моїй душі не властен над тобою… В серці твоєму немає страху, лише чистий вогник кохання та біль втрати… В ньому немає місця й для мене… Тому ти вб’єш мене без жалю.

- Годі вже! – мовив сердито Олесь, - наговорила ти багато, частина з цього правда, та я не мав наміру вбивати тебе!

Дівчина запнулась та глянула хлопчині в вічі, її погляд проник аж до самого його серця.

Юнак відчув, як вперше за останні роки в ньому на мить прокинулось та згасло таке знайоме колись почуття. Йому зненацька захотілось пригорнути до грудей цю рудоволосу дівчину, наче молодшу сестричку, та погладити її по голові, та він чомусь лише холодно мовив:

- Я зроблю все від мене залежне, щоб врятувати тебе.

- Врятувати мене вже не можливо, договір з демоном скріплений кровю… Якщо його вбити то ми помремо разом.

- В кожному правилі є виключення, очевидно й в цьому випадку є інше рішення… Поживемо побачимо, - швидше для себе самого ніж для дівчини мовив Олесь.

- Я не все зрозуміла, та ти подарував мені надію… Мабуть ти перший з чоловіків, окрім батька, який намагається зробити хоча б щось для мене… Дякую тобі, Олесю.

Почувши своє ім’я, хлопчина впіймав себе на думці, що чує його вперше з моменту, як пішов у ліс шукати цвіт папороті.

- Не варто дякувати, я ще тобі нічим не допоміг… Швидше зараз ти допомагаєш мені… - мовив Олесь та збираючи залишки харчів у торбу, додав, - щось засиділись ми тут з тобою, пора в дорогу…

Дівчина мовчки спостерігала за ним та коли хлопець зібравши речі підвівся та повісив торбу на плече раптом сказала:

- Якщо шансу не буде… Обіцяй, що вб’єш мене.

Від цих слів у хлопця похололо в душі, він хотів було заперечити та вловивши її погляд, опустив очі і тихо сказав:

- Обіцяю… - повернувся, вийшов на дорогу та зупинився чекаючи на дівчину.

Рудоволоса підвелась підійшла до нього та взяла за руку:

- Ходімо… - рішучим голосом промовила вона.

ГЛАВА 12

Сонце вже хилилось до небокраю, коли хлопець з рудоволосою дівчиною вийшли на край просіки, якою в долину збігала невелика та швидка гірська річка. Дівчина зненацька схопила Олеся за руку:

- Скоро стемніє, потрібно влаштуватись на ночівлю, - мовила вона та, глянувши навколо, вказала на дерево, що одиноко росло неподалік річки, - он там під деревом, біля річки доволі зручне місце.

Та не чекаючи на реакцію хлопця, пішла у вказаному напрямку тягнучи його за собою.

Поки вони влаштувались, назбирали хмизу, розвели багаття та повечеряли, почало темніти.

Олесь помітив наче дівчина чимсь стурбована:

- Щось не так? Ти якось дивно себе поводиш.

- Тобі краще зв’язати мене та прив’язати до дерева, доки демон ще не зовсім прокинувся, - мовила дівчина та всілась під деревом, прихилившись до нього спиною.

Хлопець не став сперечатись, вийняв з торби мотузку, що дала йому про всяк випадок завбачлива корчмарка, та прив’язав нею, попід груди, рудоволосу до дерева так, що вона й поворухнутись не могла.

- Тобі не боляче? – спитав Олесь та глянув дівчині в вічі.

- Дякую за турботу, та якось переживу… Накинь на мене зверху плащ, бо комарі мене з’їдять до ранку, - мовила вона та посміхнулась.

Хлопець вкрив рудоволосу плащем, та вмостився біля багаття. Так він сидів, підкидаючи дрова у вогонь, кілька годин, та втома взяла своє, і Олесь задрімав. Раптом хтось схопив його ззаду та повалив на землю, викручуючи руки. Хлопець й опам’ятатись не встиг, як вже лежав зв’язаний по руках та ногах з кляпом у роті. В тьмяному світлі вогнища він побачив навколо себе трьох кремезних чоловіків.

- Це точно не один з нас… Надто молодий та дивний якийсь, - мовив один з чоловіків, розглядаючи хлопця.

- Обшукайте його та зберіть речі, - наказовим тоном мовив той що стояв з правого боку, двоє інших кинулись виконувати.

"Мабуть то ватажок…" - подумав Олесь.

Ті двоє обшукали хлопця, забрали золоту монету та меч, віддали ватажку і завмерли в очікувані наступного наказу.

- Якась дивна монета…, - і бандит попробував монету на зуб, - та це золото. Хороша здобич…

Сховав її у кишеню штанів і почав розглядати меча:

- А це раритет якийсь, може йому й потрібен та нам ні до чого… Його й не продаси нікому…

Та з усього маху встромив меча в землю десь за головою Олеся.

- Ти подивись… А я думав зламається, - здивовано мовив ватажок та, звертаючись до побратимів, додав, - роздивіться навколо, може ще що знайдете.

Бандити слухняно розійшлись в різні боки, зненацька один з них помітив дівчину, вкриту плащем.

- Гайда сюди, тут під деревом ще хтось є… Принесіть вогню, щоб роздивитись…

Ватажок махнув рукою іншому бандиту, той взяв гіляку запалив її від вогнища та пішов до дерева.

За мить почулись їхні голоси:

- Та тут дівка прив’язана… Красуня яка… От повеселимось… Вдалий улов сьогодні…

Ватажок кинув погляд на зв’язаного хлопця:

- А ти не такий простий як видаєшся… - сказав він до Олеся, - зараз подивимось, що то за дівка там у тебе.

Переступив через хлопця та пішов до побратимів. Побачивши рудоволосу дівчину, прив’язану до дерева, він підійшов до неї ближче:

- О, та ти й справді красуня… То що, може пручатись не будеш, щоб ми тобі личко не попсували, - мовив він та зареготав.

- Та я й не проти, - сказала дівчина, - тільки розв’яжіть мене, бо ж так нічого не вийде.

- Ти диви оце дівка, вона ще й жартує, ану розв’яжіть її хлопці…

Двоє бандитів кинулись до дівчини та звільнили її. Вона піднялась на ноги та почала роздягатись, підходячи до ватажка. Той зачаровано дивився на неї та задкував, знімаючи з себе сорочку. Дівчина зняла весь одяг та зупинилась,стоячи гола перед бандитами. ЇЇ тіло в світлі багаття виглядало настільки містичним та звабливим, що ті завмерли наче вкопані, спостерігаючи за нею.

Вона підійшла до остовпілого ватажка, та припала до нього, той підняв руки, щоб обійняти дівчину та чомусь смикнувся, захрипів і опустив їх. Рудоволоса відступила від нього на крок, і його бездиханне тіло рухнуло на землю. Вона повернулась до бандитів, що стояли у неї за спиною, протягуючи до них закривавлену руку, в якій ще билось серце їх ватажка.

- Демон! Це демон! – заверещали вони та кинулись навтьоки.

- Від мене не втечете, - мовила дівчина голосом демона.

Жахлива посмішка заграла на її обличчі, вона жбурнула серце у вогонь та пішла слідом за втікачами.

Олесь з жахом спостерігав за всім цим дійством, спочатку боячись за дівчину, а потім від страху перед нею.

"Добре, що вона в запалі хоч мене не помітила… Хоч би до світанку не повернулась …" - подумав хлопець.

Час тягнувся довго, вогнище поволі згасло, здавалось пройшла вічність, коли над лісом почала займатись вранішня зоря.

Олесь вслухався весь цей час у пануючу тишу, та крім шуму води та якихось дивних звуків, що двічі долітали з лісу, нічого не почув. Зненацька до його слуху долинув плюскіт води, неначе хтось купався у річці.

"Щоб це могло бути… І хто в таку рань полізе купатись в гірській річці… Вода крижана.. Бррр…" - від цієї думки хлопця аж пересмикнуло. Та за мить з-за кущів понад річкою вийшла рудоволоса дівчина з мокрим розпущеним волоссям та геть гола. Вона зібрала розкиданий одяг і сіла під деревом, витираючи волосся полою свого плаща. Потім підвелась, повільно одяглася та підійшла до Олеся, що лежав зв’язаний наче сніп.

- Як спалось, юначе? Що снилось? – спитала дівчина, дивлячись на збентеженого хлопця та посміхаючись, вийняла йому кляп з рота.

- Це був жах… Ти що виробляла? – нервово пробелькотів Олесь.

- Ти про що? Про те що було у ночі? Чи про те що було зранку? – лукаво мовила рудоволоса.

- Господи, вона ще й жартує… Ти вирвала йому серце, дідько б тебе забрав…

- А ти хотів щоб вони мене зґвалтували? А потім чого доброго й тебе…

- Розв’яжи ж мене, демон клятий…

- Не ображай мене… Я для тебе старалась… Тих двох теж вистежила…

- Мамо, роди мене назад… - благально промовив хлопчина, спрямувавши погляд у блакить вранішнього неба.

- Та годі вже… Обіцяй що не будеш битися.

- Обіцяю… Розв’язуй … Я тіла не чую, стерпло все…

Дівчина глянула на меча, застромленого в землю, розвернулась, підійшла до трупа ватажка, вийняла в нього з-за пояса ножа та, вернулась до Олеся й розрізала мотузки. Допомогла йому сісти та знову пішла до тіла мертвого бандита.

Поки Олесь приходив до себе, розтираючи своє заклякле тіло, рудоволоса обшукала речі ватажка, підтягла труп до річки та зіпхнула у воду.

- Ти що знову виробляєш… Його треба було закопати.

- У тебе є лопата? Чи ти хотів, щоб я своїми ніжними пальчиками йому могилу рила… Він же мене мало не зґвалтував…

- Ти мабуть права… Забудь…

- Ось візьми… - промовила дівчина, та кинула хлопцю золоту монету.

Монета впала біля ніг, Олесь підняв її та запхнувши за пазуху, заходився збирати розкидані речі.

Врешті-решт вони разом зібрали свої речі та пішли просікою до вершини гори.

ГЛАВА 13

Йшли вони мовчки просікою десь з годину, а може й ні, зненацька дівчина зупинилась:

- Далі ти підеш сам… Мені туди не можна… Я тут на тебе зачекаю… Он бачиш стежку, що йде у гору, - вказала рукою на стежину, що вилась серед дерев, - вона приведе тебе до хатини відьми… Торбу можеш залишити тут… Там вона тобі ні до чого… Зайвий тягар.

Олесь віддав торбу дівчині та швидким кроком пішов стежиною вгору. Стежина була вузькою та йти в гору було важко, хлопець не раз з вдячністю згадав рудоволосу дівчину. Нарешті він вийшов з лісу на галявину, що майже біля самої вершини гори. На галявині під лісом Олесь побачив дивну хатинку, стіни якої були завішані черепами різних тварин, що вселяло в душу хлопця якесь моторошне відчуття. Хлопець переборов себе та впевненим кроком попрямував до дверей.

Постукав, ніхто не відповів, штовхнув двері – зачинені.

"Мабуть вийшла кудись… Зілля яке збирати…" - подумав Олесь та збирався йти, щоб оглядітись навколо, як раптом дивний старечий голос з-за дверей запитав:

- Чого прийшов?

- У справі до вас… Кажуть, що я Володар Лез… Тож розпитати хочу…

- Що приніс?

- Та в мене й нема нічого, хіба меч та дивна монета…

- Поклади монету сюди.

В дверях з’явилась шпарина, з якої повільно висунулась поличка з круглою ямкою посередині.

Хлопець дістав монету поклав у ямку, поличка сховалась у двері, за мить знову пролунав той самий голос.

- А казав нічого нема… Заходь хлопче.

Олесь штовхнув двері та увійшов усередину, сподіваючись побачити якусь стару жінку зі зморщеним обличчям і паличкою у руці, та те, що він побачив, геть збило його з пантелику: перед ним стояла маленька дівчинка, що дуже нагадувала йому молодшу сестричку, яка загинула трагічно декілька років тому.

Він винив себе в цьому, бо мав наглядати за нею, а тим часом забалакався з хлопцями та не помітив, як вона вибігла на дорогу… Останнє, що він пам’ятав про цей день, було скалічене тіло його сестри: не було крові, не було ран… Та останні її слова: "Не плач, братику… Ангели не вмирають." Серце хлопця наче заклякло, різкий біль пройняв його душу, йому потемніло в очах. Коли врешті біль відступив, Олесь побачив перед собою літню жінку:

- Чому ти носиш цей біль у серці, не вини себе… Що трапилось, того вже не вернеш… Відпусти його… Звільни місце для інших почуттів… Інакше ти ніколи не оволодієш цим мечем.

- Звідки ви знаєте, хто я і чого прийшов? – здивовано спитав Олесь.

- Ти мене недооцінюєш хлопче… Я знаю все про всіх… В іншому випадку ти сюди б не прийшов. Знаю, що у тебе до мене дві справи… Отож, не перебивай та слухай… Перша, то дівчина, рудоволосий янгол, що колись приходила до мене в надії повернути свого коханого… Я застерігала її, та вона не дослухалась до мене. Ти хочеш допомогти, це гарна справа… Та не проста… Шанс, що вона виживе, просто мізерний… До того ж ти не все знаєш, хлопче… Вона була юною та чистою мов янгол… Полюбила парубка… Справа вже йшла до весілля, але тут зненацька помер батько… Все майно унаслідувала старша сестра… Той негідник покинув цього янгола та одружився з сестрою… Вона важко сприйняла зраду двох найближчих людей…Мало з глузду не з’їхала… З’явилась на весіллі сестри вся в чорному та зчинила скандал… Її схопили та віддали в притулок для душевно хворих при монастирі… Вона звідти втекла… Довго блукала лісами, мало не згинула… Була ледь жива коли я натрапила на неї… Просила допомогти повернути коханого… Вірила в те що його причарували… Я відмовила їй, та вона нишком від мене навчилась викликати демона спокуси і втекла… Переконавшись, що її коханий не любить нікого лиш гроші, вбила його, тим самим скріпивши договір з демоном кров’ю на віки, - жінка замовкла, уважно поглянула на хлопця та вказала рукою на меча:

- Цей меч древній артефакт, що передавали від Володаря до наступного власника з рук в руки. Та попередній Володар Лез помер від ран отриманих у битві з могутнім демоном так і не передавши його наступнику. Тому меч віками чекав, щоб обрати собі Володаря, і ти прийшов на його поклик… Мечем керує твоє серце… Хоч дівчина й не сказала тобі свого імені та ти його знаєш… Прожени страх і біль втрати, та пусти в нього почуття до цієї дівчини, полюби наче свою маленьку сестричку… Можливо тобі вдасться відділити демона від її душі. Коли цей момент настане, ти сам зрозумієш… З цим все… Далі від тебе залежить.

- Я й гадки не мав, що ця дівчина пережила… - в задумі, ледь чутно промовив Олесь.

- Друга справа простіша: бачу закохався ти, хлопче, у Володарку Лісу… Вона теж тебе вподобала… Тому й ім’я своє назвала… Щоб побачитись з нею знову в тебе ще є час, та небагато… Днів зо два… Ти повинен повернутись у той ліс, де зустрів її, та знайти в ньому цвіт папороті…

- Так папороть не цвіте, це всім відомо…

- Не перебивай… Для невігласів не цвіте… Для тих, хто кохає і вірить, навіть трухлявий пень зацвіте.

Отож, коли знайдеш цвіт папороті, поклич за ім’ям та зустрінеш її знову… Дай їй ту квітку, якщо прийме, то все, юначе… Як у вас кажуть – хепі енд…

Скінчивши говорити жінка, наче втратила цікавість до хлопця, підійшла до великого крісла-качалки, примостилась в ньому, почала розгойдуватись, та заплющивши очі поринула у думки.

Олесь стояв, розгублено, посеред кімнати, спостерігаючи за нею, наче чекав на щось. Врешті відьма розплющила очі та побачила, що хлопець досі стоїть нерухомо наче вкопаний:

- Поквапся ж, юначе… В тебе не так багато часу залишилось… - мовила вона стурбовано дивлячись на хлопця, та коли той подякувавши, повернувся та попрямував до дверей, кинула йому навздогін:

- Та пам’ятай, дива творяться серцем а не розумом…

Олесь кивнув на ходу головою, розчинив двері та вийшов з хатини.

ГЛАВА 14

Вийшовши у двір, хлопчина, поринув у думки та рушив гірською стежиною до просіки де залишив рудоволосу дівчину: "Легко сказати дива творяться серцем… Попробуй зробити… Серце не рука, що меч тримає… Та спробувати доведеться… І що то я розхвилювався так… Тож демон…"

В роздумах, Олесь не зауважив як вийшов на просіку, тут він зупинився та оглядівся навколо. Дівчина сиділа на широкому пні з краю просіки та, обійнявши коліна руками, спостерігала за метеликами, що навколо неї перелітали з квітки на квітку. Вона так захопилася, що не помітила коли підійшов хлопець. Побачивши його дівчина підхопилась наче вжалена та зіскочила з пенька на землю.

- Ти мене налякав… Підкрався наче лис, - невдоволено мовила вона і тут же посміхнулась та лагідно додала, - та все ж я рада тебе бачити…

- Дивна ти якась… Інша… Наче й не ти… Посміхаєшся… Злякалася… Тай каптур свій не надягаєш, хоч не в тіні стоїш…

- То демон, наситившись вночі, міцно заснув полишивши мою душу в спокої, - мовила дівчина та опустила очі, - то ж я зараз така, якою була колись дуже давно…

Олесю чомусь знову захотілось пригорнути її до грудей та він прогнав це бажання, згадавши, що вона зробила на його очах з тим здоровенним бандитом.

- От воно що… Ну гаразд… Давай вибиратись з цього лісу, - сказав він, підняв з землі торбу, повісив на плече й пішов просікою. Дівчина ще постояла хвилинку, наче вагаючись, та подалась вслід за ним.

Врешті-решт вони вийшли з лісу і перед ними розкинулось безмежне поле, всіяне квітами. Тут були маки, волошки, ромашки та безліч інших польових квітів. Дівчина застигла на мить, зачарована цією красою та схопила хлопця за руку:

- Дивись яка краса… Давай перепочинемо тут трохи, заодно й перекусимо… Чи там вже нічого не залишилось? – мовила вона заглядаючи йому в очі. Цей погляд збентежив Олеся і він спромігся тільки буркнути собі під ніс:

- Авжеж, перекусимо…- та зняв з плеча торбу.

Дівчина обрала місце та примостилась серед квітів підібгавши під себе ноги. Хлопчина сів навпроти неї, та заходився розкладати рештки харчів. Тим часом вона нарвала, навколо себе, чималий оберемок польових квітів, та заходилась сплітати їх у вінок.

- Тримай, - мовив Олесь простягаючи їй останнє яблуко та шматок бринзи. Дівчина відклала недоплетений вінок та взяла з його руки яблуко.

Перекусивши рештками хліба та в’яленого м’яса, хлопець зібрав залишки у торбу і сидячи навпроти, став спостерігати за дівчиною: та доплела вінок і надягла його на голову.

"Яка чиста та непорочна душа в цієї дівчини… Наче в моєї сестрички… Чортів демон…" - подумав Олесь, щось защеміло в серці і він став на ноги.

Дівчина зірвала декілька ромашок, теж підвелась та простягнула до нього руку з квітами. Хлопець повернув голову в її бік, та побачив свою маленьку сестричку, що тягнулась до нього своїми рученятами, з яких розсипались ромашки, падаючи на асфальт, а губи шепотіли:

- Рубай, братику…

Хлопець вихопив меча та рубонув ним навідмаш, спалахнуло яскраве світло, Олесь на мить закрив очі, та коли їх розплющив, видіння вже щезло. Дівчина поволі, наче у сповільненій зйомці, опускалась на землю, розсипаючи серед квітів своє довге руде волосся. Коли тіло торкнулось землі, її очі заплющились. Не було крові, не було рани та дівчина виглядала мертвою. Її тіло бездиханно лежало серед безкрайнього моря квітів з широко розкинутими руками та розсипаним волоссям. В Олеся підкосились ноги і він впав на коліна, встромивши меча в землю, нахилився до бездиханної дівчини, обняв її за плечі та притримуючи голову, притис до грудей і заридав. По його щоках збігали гарячі сльози та капали дівчині на обличчя. Раптом він відчув наче тіло дівчини здригнулось, і хтось наче мати в дитинстві, обійняв його ніжно руками.

Хлопець, нахилив голову до обличчя дівчини та крізь сльози, побачив смарагдові очі, що ніжно дивились на нього, а губи вже шепотіли:

- Не плач, братику… Ангели не вмирають.

Олесь ще міцніше притис рудоволосу красуню до грудей:

- Ти пробачила мене, люба сестричко… - тихо промовив хлопчина.

Дівчина пригорнулась до нього:

- Не так міцно братику, бо задушиш на радощах.

Так стоячи навколішки та обіймаючи дівчину, Олесь не помітив, як збігло доволі часу, та зненацька дівчина промовила:

- Пора в дорогу, братику… До містечка шлях неблизький, а часу в тебе мало…

Хлопець ослабив обійми і відпустив її, вона підвелась та подала йому руку. Олесь встав з колін, витяг з землі меча, вложив його в піхви, і вони тримаючись за руки, пішли полем навпростець.

ГЛАВА 15

Вечоріло, сонце вже хилилось до верхівок дерев, коли нарешті юнак та рудоволоса дівчина дістались руїн форту.

- Ну от, сестричко, ми й прийшли… Тобі, мабуть, потрібно якісь речі тут забрати?

- Та ні, моторошно мені якось туди заходити тепер одній.

- Я піду з тобою, не бійся…

- Не треба, братику… Я завтра все заберу з подругою… Тобі ж потрібно поспішати… Залишилась лиш одна ніч. Проведи мене до подруги, та йди шукати своє щастя.

Олесь не став перечити, посміхнувся дівчині, взяв її за руку і вони пішли до будиночка під лісом.

Як тільки вони наблизились до будинку, двері розчинились, у двір вийшла чорноволоса дівчина-мисливець та застигла в нерішучості. Олесь зупинився, відпустив руку рудоволосої красуні, та ще зробила декілька кроків назустріч подрузі і наче остовпіла. Дівчата стояли мовчки одна проти одної в нерішучості, не наважуючись бодай щось сказати. Хлопець спостерігав за цим якусь хвилину, потім підійшов до них, поклав руки обом на плечі, та весело посміхаючись промовив:

- Обійміться ж, сестри мої, - та підштовхнув дівчат одну до одної, вони обійнялись, по щоках обох покотились сльози.

- Ну що ти вдієш… З горя плачуть, від щастя плачуть… Нема ради з тими жінками…

Дівчата повернулись до хлопця та, посміхаючись крізь сльози, пригорнулись до нього.

- Дякую тобі юначе… Я рада, що не помилилась… Ти зробив неможливе… - мовила чорноволоса дівчина та поцілувала Олеся в щоку.

- Інакше й бути не могло, - впевнено промовив хлопчина, - з вами добре, та мені пора…

Дівчата випустили його з обіймів, та чорноволоса схопила хлопця за руку:

- Ти допоміг мені, настала й моя черга… Зажди хвилину… Я проведу до місця, що тобі потрібне, - відпустила його руку і швидко увійшла в хатину.

Рудоволоса красуня, прощаючись, ніжно поцілувала Олеся в губи, хлопець розгубився, серце сильно забилось та в цей момент з будиночка вийшла чорнява дівчина:

- Я готова… Ходімо, дорога не близька, а скоро вже північ, - мовила вона до хлопця та звертаючись до рудоволосої подруги додала, - не чекай мене, вкладайся спати… Я повернусь під ранок.

Та в холодному сяйві місяця, разом з Олесем, вийшла на дорогу. Рудоволоса, ще якийсь час стояла дивлячись їм у слід, та коли їх, вже зовсім, поглинула нічна темрява, увійшла в будинок.

ГЛАВА 16

Якийсь час Олесь та дівчина-мисливець йшли мовчки поряд дорогою, освітленою місячним сяйвом. Зненацька місяць сховався за хмарину і все оповила непроглядна темрява. Хлопець зупинився, намагаючись хоч щось розгледіти, та помітив, що дівчина як ні в чому не бувало прямує далі, зникаючи в пітьмі. Очі потроху звикали до темряви, та він все ж не бачив куди поділась чорнявка.

- Агов, зажди ж… Я нічого не бачу в цій бісовій тьмі… - мовив Олесь вдивляючись у темряву, та не почувши ні кроків, ні відповіді, з острахом додав:

- О ні… Ти ж не демон… Правда…

Десь попереду з темряви він все ж почув спокійний голос дівчини:

- І так, і ні… В кожній жінці живе свій демон… Комусь вдається його розбудити, комусь приспати та лиш поодиноким під силу його прогнати…

Зненацька за декілька кроків поперед себе хлопець помітив у темряві очі, що світились яскравим білим сяйвом та схопився за руків’я меча.

- Ото буде весело, коли я розповідатиму, як налякала Володара Лез, - сміючись, мовила вона, підійшла до Олеся та поклала руку поверх його руки, що стискала меча, - це зайве, ми ж друзі… Ходімо ж швидше, ще добрий шмат дороги…

Та вхопивши хлопця за руку, потягла його крізь темряву. Ще трохи вони йшли дорогою та незабаром звернули у ліс. Олесь постійно спотикався, та дівчина підтримувала його, не даючи впасти. Так вони йшли довго, було вже далеко за північ, знову виглянув місяць, його холодне світло ледь пробивалось крізь крони дерев. Раптом мисливець на демонів зупинилась та притримала хлопця.

- От і прийшли... Он бачиш там поміж дерев сріблясту смужку місячного сяйва? То озеро… Далі вже сам… А мені вертати пора.

- Зажди… - мовив Олесь, зняв з себе пояса з мечем і простягнув його дівчині, - серце мені підказує, що це по праву належить тобі, тай сам меч гадаю не проти…

Чорнявка прийняла дарунок з рук хлопця, вийняла меча з піхов, той засвітився яскравим білим світлом освітивши навколишні кущі та дерева.

- Дякую, друже, за такий дарунок… Може колись ще зустрінемось, якщо доля захоче… - промовила дівчина, поцілувала його в щоку та, заховавши меча в піхви, подалась геть, розчинившись в темряві лісу.

Олесь постояв ще хвилину дивлячись їй у слід, оглядівся навколо, помітив тьмяний вогник, що спалахував та згасав десь серед кущів та не роздумуючи рушив в тому напрямку.

Пробравшись крізь кущі ожини, хлопець вийшов на невеличку галявинку, залиту місячним світлом, посеред якої під великим пнем, серед кущів папороті, він побачив маленьку чудернацьку квітку, в якій наче пульсував тьмяний вогник. Олесь підійшов, нахилився, зірвав ту квітку, та вона продовжувала спалахувати тьмяним вогником. Хлопець обвів поглядом галявину та, нікого не помітивши, тихо покликав:

- Лілю… - потім голосніше, - Лілю… - нічого не відбулось і хлопець промовив у повний голос, - Лілю ти мене чуєш?

- Авжеж чую… Ти так волаєш, що налякав усіх в цьому лісі.

Олесь повернувся на голос та побачив дівчину, що стояла на краю галявини.

Це була без сумніву Ліля, та якась не така, наче виткана з місячного сяйва.

"Та ні не може бути… Невже я сплю і все це мені сниться…" - промелькнула думка в голові хлопця та він промовив:

- Лілю це ти? Чи то мара якась?

- То мавкою мене обізвав, а тепер марою… Я Володарка Лісу… Дух Лісу… Тому вночі я інша ніж вдень… Тепер второпав?

- От я дурник, закохався в духа, - пробурмотів розчаровано Олесь.

- Ти закохався не в духа, а в омріяний тобою образ жінки, я лиш відтворила його… Забудь про неї, не обманюй себе… Такої жінки не існує і почуття до неї хоч і сильні, та теж не справжні… Це лиш мрія, хлопче… В твоєму серці вже тліє вогник справжнього кохання, та ти про це ще не знаєш… Не квапся, на все свій час… А тепер прощавай, ти й так відняв у мене доволі дорогоцінного часу. – мовила Володарка лісу та розтанула в темряві наче марево.

В очах потемніло, мов крізь сон хлопець чув голоси, які лунали звідусіль, вони наче кликали його.

ГЛАВА 17

Олесь розплющив очі, та перше, що побачив, була якась маленька дивна квітка. Він тримав її у руці майже перед самим обличчям, йому навіть здалось, що на мить вона спалахнула тьмяним вогником та згасла. Хлопець підвівся та сів, обмацуючи лоба вільною рукою "Он яка гуля… Мабуть я таки добряче вдарився о той пень…"

То там то тут чулись голоси його друзів:

- Аааууу! Олесю! Відгукнись!

Зненацька десь поряд пролунав знайомий дівочий голос:

- Олесю! Бовдуре! Досить вже! Це був лиш жарт! Відгукнись!

Олесь похапцем сховав квітку за пазуху та підвівся на ноги, пробуючи збагнути, що ж з ним таки трапилось. З-за куща ожини вийшла дівчина. Вгледівши хлопця, вона кинулась до нього, волаючи на ходу:

- Я знайшла його… Гайда всі сюди… З ним все гаразд…

Та помітивши, що хлопець не зрушив з місця додала вже про себе:

- Та мабуть не все…

Підійшовши до Олеся, вона схопила його за руку:

- Ти як? З тобою все добре? - помітивши гулю на лобі хлопця торкнулась до неї рукою, - яка гуля … тобі, мабуть, дуже боляче… Як би струсу не було.

Олесь глянув на дівчину, посміхнувся та пригорнув її до себе.

- Дякую за турботу… Зі мною все гаразд… Просто примарилось щось…

В цей момент з-за кущів вийшли ще декілька дівчат та хлопців.

- Дивіться-но, ми тут з ніг вже збились та голоси понадривали, а вони тут обіймаються, - мовила одна з дівчат.

- Ти що жартів не розумієш? Чи в казки віриш? Романтик ти наш… - невдоволено пробурчав один з парубків.

- Переполох такий влаштував… Пів ночі тебе шукаємо… Папороть не цвіте… Жартів не розумієш… Ти що заснув тут чи що? – волали всі перебиваючи один одного.

Юнак відпустив дівчину та глянув на друзів винувато посміхаючись.

- Пробачте друзі… Я спіткнувся та забився трохи… Мабуть, втратив свідомість на якийсь час… - перевів погляд та, замріяно дивлячись кудись в далину, додав, - а папороть все ж цвіте…

- Таки він добряче вдарився головою… - мовив хтось з хлопців, - ходімо вже… Пора збиратись… До електрички дорога не близька, а часу лишилось не так багато.

І компанія молодих людей рушила в бік озера, продовжуючи на ходу співчутливо кепкувати з Олеся.

ГЛАВА 18

Електричка, рівномірно постукуючи колесами, мчала хлопчину з друзями до шумного міста та буденного життя. В вагоні було гамірно: хтось грав на гітарі, дівчата співали, хлопці намагались вторити їм, лиш один Олесь мовчки дивився у вікно, спостерігаючи як за ним мелькають кущі, дерева, стовпи…

- Дивний він якийсь став… Ти помітила? Що з ним діється? – мовила тихо одна з дівчат до іншої вказуючи на Олеся.

- Авжеж помітила… Мабуть сильно забився, - погодилась та, і звертаючись вже до хлопця сказала голосніше, - Олесю як приїдемо у місто обов’язково звернись до лікаря…

Хлопець на мить відірвав погляд від вікна, глянув на дівчину та посміхнувся:

- Дякую за турботу, та зі мною все гаразд… Просто втомився трохи… Відісплюсь і все мине, - знову повернув голову до вікна та поринув у думки: "То ж що це було там у лісі… Я наче бачив якийсь сон… Там була моя маленька сестричка… Я ж чув її голос… Та ні, мабуть, примарилось… З духом розмовляв… Маячня якась… Але ж ця дивна квітка…" - хлопець підніс руку та приклав її до серця, тут у кишені його сорочки лежала маленька дивовижна квітка, що наче вогник кохання зігрівала душу.

ГЛАВА 19

Минуло чи мало часу з тієї пригоди в купальську ніч, Олесь вже потихеньку почав забувати про це, та й забув би зовсім, якби не маленька дивовижна квітка, що він знайшов в ту ніч у лісі.

Квітка й справді була дивовижною не тільки з вигляду, а й тому що не в’янула, стільки часу минуло а вона була свіжою наче тільки зірваною. Хлопець завжди носив її з собою у кишені сорочки з лівого боку наче талісман.

Одного сонячного зимового ранку, поспішаючи на пари в інший корпус інституту, Олесь мало не збив з ніг якусь дівчину, одягнену в стильне темно-зелене пальто з великим каптуром на голові, що закривав майже все її обличчя.

- Обережно, братику… - мовила дівчина та пішла далі.

Хлопця мов струмом вдарило, він застиг наче вкопаний та за мить повернувся в бік дівчини:

- Анелько… - чомусь сказав Олесь та знітився, що назвав дівчину іменем своєї маленької сестрички.

Дівчина зупинилась, повернулась до хлопця, зняла з голови каптур та вийняла з вуха навушник.

Хлопець стояв на місці, не в силі промовити бодай хоч ще щось, і заворожено спостерігав, як від поруху руки дівчини розсипається по плечах її золотисто-руде волосся, злегка перевів погляд та їх очі зустрілись. Все було таким знайомим для нього, ці смарагдові очі, це золотисте волосся та витончені риси обличчя.

- Ми знайомі? – зацікавлено мовила золотоволоса красуня, уважно оглядаючи хлопця, наче хотіла щось пригадати.

Олесь оговтався, і дещо розгублено посміхнувся їй, розстебнув куртку та запхав руку за пазуху:

- От зараз і побачимо… - загадково мовив він, дістав з-за пазухи маленьку дивовижну квітку та простягнув її дівчині, - це для тебе…

Красуня взяла квітку з його руки та, дивлячись на неї, збентежено посміхнулась:

- Дяк… - договорити вона не встигла, квітка спалахнула тьмяним вогником і щезла.

Дівчина завмерла, та за мить підвела очі, ніжно глянула на хлопця і ледь чутно промовила:

- Олесь…

Юнак підійшов до неї та обійняв. Дівчина не вагаючись ні миті пригорнулась та поклала голову йому на плече:

- Я так довго шукала тебе… - прошепотіла вона .

Олесь міцніше притис її до грудей, підняв голову та глянув у небесну блакить морозного ранку.

"Дякую тобі сестричко… Мій любий янголе."


Автор малюнка Максим Чмут

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Фотокамера як зброя, або Інше обличчя війни
Якби не було війни, ті, хто загинув, могли б народити і виховати дітей, кохати, працювати, винайти, створити, нарешті, просто жити, бути щасливими й радувати своєю присутністю на землі рідних, близьких, друзів...
Читати більше