Чиказька делегація у Вашингтоні. Післямова

Завдяки соцмережам, будь-яка інформація поширюється блискавично. Тому, якщо не встигаєш відРЕПОРТувати, залишається аналізувати.

5 грудня делегація представників громади з Чикаго провела у Вашингтоні, де відбувалися “Українські Дні у Вашингтоні”. Звичайно, що події наступного дня - National Prayer Breakfast, на якому були присутні запрошені якимось дивом- депутати Партії регіонів - привернула максимальну увагу медіа та українців світу. Однак і напередодні відбулося кілька значущих заходів, учасниками яких і стали делегати з Чикаго.

Організація

Власне делегатами нашу групу було б важко назвати, адже ніхто нас спеціально не уповноважував. Їхали добровільно, за власний кошт. Під час поїздки неодноразово згадувалася подібна, принаймні, за маршрутом десятирічної давності. Організатором цьогорічної поїздки виступила громадська організація “Помаранчева Хвиля”, активісти якої оголосили про поїздку, навіть не знаючи достеменно плану заходів у Вашингтоні. І їхньої вини в цьому не було. Цього плану, практично, не знав ніхто. Доволі дивною вийшла ситуація. Чутки про прибуття Філарета та Святослава Шевчука почали циркулювати незадовго до події. А інформація про візит “ригів”, як тепер кажуть, взагалі поширювалася форматом пліток. Зокрема, за тиждень, 29 січня, гостем програми ЮА Модна радіо була Мирослава Ґонґадзе, яка працює не будь-де, а у “Голос Америки”, у самому Вашинґтоні, і яка, власне, теж не володіла такою інформацією. Ходили чутки, що будуть запрошені кілька депутатів опозиційних та провладних для слухання перед конгресменами. Для Мирослави такі відомості були повним сюрпризом. Деякі члени місцевого відділу УККА у формі припущень згадували про можливий візит депутатів-регіоналів. Але не стверджували цього остаточно.

Отже, план заходів потрапив на очі за тиждень до дня виїзду. Одразу була опублікована інформація в соцмережах організаторами. Завдяки цьому бажаючих виявилося чимало.

Автори платформи UA Modna приєдналися до інших з міркувань виконання громадянського обов’язку або, точніше, потреби громадянина хоч у якийсь спосіб допомогти нашим співвітчизникам на Майдані. Були люди, які скептично і навіть осудливо ставилися до цієї ідеї. Мовляв, тільки дискредитуємо українську націю перед американським суспільством мітингами та протестами. Однак, як показує історія, виявлення громадського осуду такими акціями є нормальною практикою у демократичних країнах. 

Найбільше мене здивувала доволі інертна участь найбільшої громадської організації - УККА. Загалом, саме осередки цієї організації на місцях мали би об’єднувати людей, які активно виявляли готовність до участі в будь-якій акції. Це мені десь нагадує ситуацію з Майдном та опозицією. Люди готові, а ймовірні лідери - ні. 

Тим більше, з огляду на те, що представницьким органом у Вашинґтоні (читай, з усіма потрібними зв’язками) є УНІС - Українська Національна Інформаційна Служба. Про те, чим є УККА та УНІС, можна в деталях прочитати на www. ucca.org. Неодноразово Конгресовому Комітету, з його багатою історією репрезентування української громади в США, закидали невміння працювати з “новоприбулими”, емігрантами четвертої хвилі. Даний випадок довів, що лакуна у відносинах та взаєморозумінні і надалі існує. Наведу приклад. Інформація про розклад заходів у Вашингтоні була надіслана “Помаранчевій Хвилі”, яка взялася до усіх організаційних клопотів поїздки. Від УНІСУ можна було лише отримати (і то, судячи з усього, не всім!) аплікацію на реєстрацію для зустрічі з конгресменами з домашнього округу з реєстраційною оплатою у 25 доларів. Тобто, все, що міг зробити наш репрезентаційний орган, - це дати можливість українцям зустрітися із виборними політиками у Вашингтоні. Це могло бути  можливістю представникам нашої громади висловити свою стурбованість подіями в Україні та попрохати конгресменів передати цей меседж далі.

З огляду на сучасні можливості, сконтактувати із конгресменом можна через Інтернет. А от в усьому іншому, що напланувала делегація, бракувало підтримки згаданих організацій. Зокрема, повідомлення громади, коли саме і де будуть знаходитися представники Партії регіонів, як передати звернення до послів України та Росії, очолювані предстаництва яких пікетували українці з різних міст Америки. Принаймні, з нашого посольства могли би скерувати хоч якогось аташе на зустріч із людьми. І цьому також міг би посприяти УНІС. Поясню свою думку: постійно контактуючи та деколи співпрацюючи там, у Вашингтоні, представники з УНІСу будь-яке звернення могли би пришвидшити для опрацювання українськими диппрацівниками, аніж протестні заклики та заяви, озвучені під заґратованими вікнами посольства.

Завершуючи свою критичну викладку у бік давноіснуючих представницьких організацій в США, додам, що тривала співпраця деколи призводить до автоматизації методик. Не зле було би бачити з боку членів цих утворень якийсь поступ та модернізацію роботи. Якщо вони представляють українську громаду, то повинні представляти її уповні, а не лише те покоління, з яким зростали.

Додам також кілька критичних зауважень і у бік безпосередніх організаторів поїздки. Поряд з тим, що я глибоко поважаю працю активістів, їхній ентузіазм, але, непродумане планування часу виїзду, труднощі та небезпека впродовж поїздки, примушує замислитися над правильним розподілом та делегуванням обов’язків, а також подальшим контролем над виконанням поставлених завдань. На відміну від поїздки 2004 року, люди самі оплачували транспортування і могли розраховувати хоча б на певний рівень комфорту, якого власне й близько не було. Додам лише, що на поламаному стільці в рейсовому автобусі, що не давало можливості елементарно відпочити у нічний час, я особисто їхала востаннє, мабуть, в Україні. Багато років тому. А зламана щітка на вітровому склі перед водієм, який керував нашим автобусом під час потужної снігової хурделиці (!) досвідченим водіям у складі делегації також подарував безсонні очі. (Окрему подяку лікарю Юрію Мельнику, котрий з міркувань збереження десятків життів пасажирів півночі “чергував” біля водія, не даючи йому заснути та протираючи для нього вікна. У буквальному розумінні!) Не кажучи вже про несправність спідометра та, за словами тих же шоферів, суттєво зношені шини на колесах!

Все це я пишу не для того, щоб когось образити чи знівелювати чиюсь працю, а щоб донести елементарний меседж - вимагайте! Вимагайте від компанії-підрядника транспортних послуг, вимагайте від представницьких організацій, вимагайте від українських політиків - може тоді почнуть уважніше ставитися до людських проблем чи споживацьких потреб.

Це, однак, фізика, то ж перейду до лірики. 

Настрої у групі

Не зважаючи на всі згадані труднощі, люди підібралися дуже гарні. Після благословення отця-крилошанина Олега Кривокульського з парафії Володимира та Ольги, бадьоро налаштована група вирушила в ніч у напрямку до Вашингтону. Тішило те, що їде з нами співачка Тетяна Кулинич (тобто, достойне соло у мандрівних співах забезпечене:)), лікар Юрій Мельник, професіоналізм якого був запорукою спокою тих, хто турбувався за власне здоров’я, Галина Угрина, наш автор, пристрасть котрої до художньої документалізації та фотографування забезпечить фіксацію кожної миті нашої пригоди, а також голова групи - член “Помаранчевої Хвилі” - вмілий оратор Ігор Худик. І решта - дуже достойні люди, компанію яких я оцінила щонайвище. Цікаво мені було спостерігати за емоційними настроями в автобусі. Адже їхали не просто не знайомі між собою пасажири, а люди, об’єднані єдиним прагненням. Проте люди були зовсім різні, як і їхні настрої. На ранок середи, коли з’ясувалося, що важкі погодні умови та часткова несправність транспортного засобу сильно затримує нас і не дає можливість побувати на всіх запланованих заходах у Вашингтоні, настрій у всіх погіршився. Тоді одна, поважного віку пані, виголосила промову, суть якої зводилася до того, щоби вся група молилася та дотримувалася посту - в якості офіри Господу задля порятунку Майдану. Це мало б стати відображенням традиції, започаткованої у Києві - молитися та співати гімн щогодини (не впевнена, що таке надалі відбувається). Пізніше, було зачитано  дуже довгу поему, яка за своїм змістом та рівнем поетичного хисту авторки стала останньою краплею у чаші мого терпіння і примусила взяти слово (чи мегафон, якщо точніше). Виступати з промовами для мене - мука пекельна. Але граничні ситуації вимагають радикальних заходів. Я виступила проти цієї пропозиції з кількох причин. Група людей у замкненому просторі може дуже легко впасти у відчай, піддатися негативному настрою, а з урахуванням присутності більшої частини чоловіків - навіть в агресію. Наша подорож не була прощею, а позиціонування себе як пілігрімів зі спокутою - зовсім не тішила. Враховуючи завдання, які ми собі ставили (про це пізніше), настрій в групи повинен був бути бадьорий, позитивно налаштований, а, найважливіше, що слід було зробити - це скласти план дій з огляду на змінені обставини. Окрім того, я завжди вважала, що молитва на людях повинна провадитися виключно в думках (окрім спеціальних оказій, знову ж таки - прощі), а продекламовані поеми мають бути найвищого ґатунку: Ліну Костенко можна було би слухати всю дорогу. Можливо мій виступ образив чиїсь почуття, однак, як показала практика, саме те, що решту годин в дорозі ми провели в активному спілкуванні, обміні новин та формуванні плану дій - тільки покращило емоційний клімат в колективі. Тим більше, що українських народних та повстанських пісень ми наспівалися вдосталь:)

Наша місія

Завдання були прості: відвідати усі заплановані заходи, провести мітинги під посольствами. Була таємна мрія: зіпсувати перебування Клюєва та Бондаренко у Вашингтоні, але, у зв’язку з відстуністю інформації про їхній візит, цього запланувати і здійснити не вдалося. Натомість Ігор Худик - керівник нашої групи - зумів добитися від УНІС проведення незапланованої акціі, яка стала для нас усіх ключовою - спільний молебень біля пам’ятника Т.Г.Шевченка. Це стало для нас моральною компенсацією за втрачену можливість побувати на ранковому брифінгу. 

До того ж наша група була рішуче налаштована взяти участь у протестах під офісами фірм, які займаються лобіюванням інтересів “Сім’ї” у Вашингтоні - Podesta Group та Mercury Public Affairs. Ми вже знали, що там збирається багато українців з інших американських міст зі сформульованим зверненням. 

Але головними завданнями стали пікети українського та російського посольств, які були виконаними.

Додам ще, що мені особисто було сумно від невиконаних планів. Про необхідність пікетувати лобістів я говорила ще задовго до поїздки. У програмі UA Modna Radio мала співрозмовниць, які безпосередньо займалися розслідуванням корупційних схем та виводу коштів з України, а також організацією цих пікетів. 

Дуже була я розчарована й тим, що відомості про депутатів - “регіоналів” були подані занадто пізно, коли поїздку вже запланували. Якби інформація прийшла раніше, то цю подорож можна було б перекласти на день пізніше…

Будемо говорити відверто - пікети, звичайно, річ важлива. Але я вже неодноразово казала, що акумульовану людську енергію треба використовувати адресно, з користю. Інакше вона витрачається безрезультатно - для галочки або фотографій у Фейсбуці.

Це стосується і мітингів під установами у вихідний день, де нікого немає з працівників, а місцеві медія загалом ігнорують такі заходи. І пікети під порожнім будинком Президента Обами, який і на прямі звертання американських політиків не надто розщедрювався коментарями, а вже ж купка людей з плакатами під помешканням в Чикаго, де він буває лише епізодично….

Це стосувалося і мітингів під посольствами у робочий день, звідки НІХТО не вийшов! І хтозна, чи було людей почуто. Ні преси, ні диппрацівників - одні мітингувальники…

Інша річ, пікети під офісами лобістів. Принаймні, з одного - Mercury Public Affairs - вийшов працівник, щоби взяти листа-звернення. Думаю, і з іншого би вийшли, якби до десятків протестуючих долучилася б і чиказька півсотня!

Чи перформанс, який влаштували активісти з “Razom for Ukraine” наступного дня, сильно зіпсувавши настрій “регіоналам”.

Всі ці акції, як меседжи, повинні бути комусь спрямовані та кимось почуті.

Протест під посольством України в США

Підїжджаючи до Вашингтону, ми не могли остаточно вирішити, куди спрямовувати свій транспорт, - до активістів під офісом лобістів, чи до посольства України задля пікету. 

Наш автобус зупинився під непоказною будівлею української дипустанови, де розпочалася підготовка до акції. За якийсь час до нашої групи приєдналися українці з інших міст, які також з’їхалися до Вашингтону. Були з Бафало, Детройту, Рочестеру. Там вже я і зустрілася зі своєю новою знайомою та однодумицею з “Razom for Ukraine” - Анастасією Рибицькою. Вона якраз і розповіла про підготовку протесту під посольством України, в якому мали приймати Клюєва та Бондаренко.

Під час мітингу виступило кілька промовців, серед яких і отець Микола Бурядник. Троє священників - Микола Бурядник, Ярослав Мендюк та Володимир Кушнір прибули літаком до столиці США також для участі в заходах Ukrainian Day in Washington. Це було суттєвою моральною підтримкою для нашої делегації - бачити своїх пастирів далеко від рідного дому. Додам лише, що священики Бурядник та Мендюк були першими “чиказьцями”, які відвідали Майдан і навіть стали мимовільними учасниками подій страшної ночі 11 грудня. Про це вони розповіли в ексклюзивному інтерв’ю для UAModna, яке можна прочитати тут.

Слово мали також Анастасія Рибицька, яка розповіла детально про ініціативу “Razom for Ukraine” і закликала всіляко підтримувати роботу цієї структури та доктор Юрій Мельник. Останній доповідач розвинув важливу тему, яку я дещо зачепила у власному виступі, - відставка дипкорпусу, як представництва злочинної влади за кордонома. Як відомо, з 3 лютого розпочалася нова акція: “Не бійся! Ти-українець!”, яку започаткували чинні українські дипломати в Україні та за кордоном. Висловлюючи солідарність з майданівцями, день у день все більше число диппрацівників йшли у відставку. Не приховую, ми із завмиранням серця слідкували увесь день за статистикою, яка показала рекордну сотню на вечір того ж дня. У своєму виступі я і закликала персонал американського посольства показати добрий приклад і створити прецедент, відмовившись служити кримінальному урядові. Цю ж ідею, зі значно більшим ораторським хистом виклав доктор Юрій Мельник. Від імені громадських організацій виступили Мирослава Роздольська - голова “Нова Хвиля” та від УГО “Помаранчева Хвиля” керівник нашої групи Ігор Худик, який також, до слова, був резидентом Майдану понад тиждень). “Родзинкою” мітингу став американець, одружений з українкою Олесею Герасименко, котра змогла свого коханого повністю захопити проблемами нашої країни. Ярон Бен’яміні висловив повну підтримку своїх співвітчизників демократичним перетворенням в Україні, завершивши виступ скандуванням: “Bandits out!”. Він також заспівав гімн Америки на завершення акції, на знак солідарності з українськими братами і сестрами, з якими розділив не лише труднощі дороги, але й тривогу і переживання за те, що відбувається тепер.

Як вже зазначалося, ніхто до мітингуючих не вийшов. Було помічено одного з працівників, який, побачивши прибулих протестуючих, миттєво чкурнув у двері посольства. Періодично було видно рух за фіранками у вікнах, але не більше. Цікаво те, що, невдовзі після початку мітингу, поряд з нашою групою з’явився такий собі “сірий костюм”, високий чолов’яга, котрий спостерігав за всім, що відбувалося, і супроводжував нас увесь час, включно з протестом під російським посольством. Коли я його спитала, чи він часом не працює в укрдипустанові, він досконалою англійською відповів: “I work for government”. Біля російського посольства мої товариші бачили його під час активного спілкування з таким же “містером Смітом” :) чистісінькою російською!!! Його можна бачити позаду мого правого плеча підчас репортажу на відео на завершенні статті.

Протест під посольством Російської Федерації у США

При підході до величної будівлі за високим загратованим парканом, успадкованої ще від СРСР, ми виявили, що до групи “долучився” місцевий мешканець, який, маючи явно виражений психічний розлад, поводився вкрай агресивно, чим дещо зіпсував нашу акцію. Ігор Худик зачитав звернення до російського уряду, з проханням невтручання у внутрішні справи України. Це звернення він намагався передати якомусь чоловікові, котрий підійшов до паркану, однак той різко відмовив і пішов геть. Листа вирішено було лишити у поштовій скриньці. 

Слід зазначити, що наша делегація йшла добрих півгодини містом від однієї дипустанови до іншої з плакатами, зверненими до перехожих. Загалом мешканці Вашингтону з цікавістю спостерігали, ставилися доброзичливо, школярі допомагали із скандуванням різних гасел англійською мовою.

Спільна молитва під пам’ятником Т.Г. Шевченка

На цю подію, яка сталася вперше на теренах Америки, ми всі дуже поспішали. Автобусом добралися до площі на розі 22nd Street та 23rd Street, де знаходиться меморіал Кобзареві. Уже понад 50 років (з 1960-го) височіє скульптура поета, виготовлена видатним українсько-канадійським митцем - Лео Молом, Леонідом Моложанином. Одне з творінь різця цього генія ми могли бачити безпосередньо у 2011 році, коли скульптура Іоанна Павла Другого, здійснюючи переїзд до Польщі, гостювала два дні на фестивалі “Українські Дні” у Smith Park. 

А у середу, 5 лютого, під монументом зібралося чимало українців, які зустріли двох очільників українських церков - Верховний архієпископ Святослав Шевчук та Патріарх Філарет. Два найпопулярніші церковні лідери України відслужили за допомогою шістьох священослужителів (у тому числі і чиказьких) Молебен за Україну. Це була дуже незвичайна служба. І не за ритуалом чи молитвами, а за настроєм, енергетикою. Люди не відривали очей від глав церков. Більше того, наприкінці служби атмосфера у буквальному розумінні розрядилася, розвиднилася: захмарене увесь день небо освітилося променями сонця, які осяяли й обличчя присутніх. Перед пам’ятником утворилася якесь радісне коло, люди обступили Патріархів, просили благословення, спільних знимків. Гуртом заспівали "Многая літа". І провідники не відмовляли, не зважаючи на низьку температуру і доволі легке вбрання. Пам’ятаючи свій основний обов’язок, я одразу попросила Блаженнішого Святослава відповісти на кілька питань.

Бліц-інтерв’ю зі Святославом Шевчуком ви можете читати тут.

Завершивши розмову із Блаженнішим, я з кількома запитаннями звернулася до Патріарха Філарета (розмова з яким відбулася завдяки турботі Івана Яресько.) Бліц-інтерв’ю з Патріархом Філаретом можна прочитати тут.

Після групової фотографії з Патріарахами наша група була готова вирушити на брифінг, що відбувся на першому поверсі United Methodist Building.

Брифінг

Це була цікава, повчальна зустріч, яка відобразила систему взаємодії та взаємосприйняття людей, об’єднаних лише національністю - українською. Все решта - місце народження, життєвий досвід, бачення проблем та їхнє роз’язання- істотно різнило українців різних поколінь.

Але в даному випадку такі розбіжності послугували плідним ґрунтом для цікавої та інформативної дискусії. 

Тут хочу викласти кілька основних цікавих тез, які озвучили учасники брифінгу. Наприклад, керівник нашої групи Ігор Худик виголосив дуже змістовну промову. Спочатку розповів про те, що відділ УККА в Іллінойсі організував зустріч громади з конгресменом Майком Квіглі, який давно відомий прихильністю до нашої спільноти та просуванням її інтересів. Згадав ті акції, які були проведені активістами в Чикаґо, з наміром привернути увагу американського суспільства. Головне прохання, яке озвучив Ігор, - це координація дій між осередками українців по містах США. Він правильно зауважив, що УККА і, зокрема, УНІС мали б зайнятися налагодженням зв’язку поміж активістами на місцях, так само як і між українською громадою в Америці та американськими політиками і громадськими діячами. На це заступник голови УККА - Андрій Футей закликав активніше займатися кореспонденцією до американських політиків різного рівня, тобто масованіше дописувати із вимогами введення санкцій до Білого дому, а також до урядовців у штатах. Пан Футей навів приклад українців у Техасі, яких зовсім мало, але вони змогли добитися зустрічі з сенатором штату Тедом Крузом, потенційним кандидатом на пост Президента від Республіканської партії! Голова УНІСу Михайло Савків додав, що українцям слід вийти за межі своєї спільноти і залучати до співпраці та агітації інші етнічні, церковні спільноти, громадські організації, такі як “Журналісти без кордонів” тощо. У відповідь на такі пропозиції гості з усіх усюд почали один за одним розповідати про виконану роботу. Запам’ятався активіст з Рочестеру, який доповів про високоорганізовану працю тамтешніх українців з розсилки листів до сенаторів, координування дій через соцмережі. Загалом, корисності останніх приділялося дуже багато уваги. На закид з боку делегатів про відносини УККА та посольства України в США, пан Савків заявив, що вони не сприяють контактам з офіційним представництвом уряду України ( принагідно було згадано, що відділ УККА в Іллінойсі відмовився запрошувати Генерального консула в Чикаго на відзначення 40-річчя організації.) Також додав, що осередки Конгресового Комітету в різних містах Америки також припинили будь-яке спілкування із дипредставництвами. Зокрема, повідомив, що відзначення ювілею Т.Г.Шевченка УККА буде проводити без участі представника посольства України.

Моє особисте враження: активність, інформованість та організованість активістів справила враження на господарів зустрічі. На завершення, як належить, кілька слів від Михайла Савківа.

Пане Савків, як ви, громадянин США українського походження, оцінюєте той факт, що завтра, на молитовному сніданку, будуть присутні представники Партії Регіонів, ще й такі одіозні як Клюєв та Бондаренко?

М.С. Я не знаю, як допустили тих депутатів із Партії Регіонів до Америки. Справа в тому, що Америка зі своїми цінностями є лідером цього світу, вільного світу. І запросити таких людей, що є, як ви кажете, не лише депутатами, але з бандитськими акцентами, — це говорить тільки про те, що для нас, для української громади, ще більше роботи. 

Ви думаєте, що американські політикі просто не обізнані з тим, ким є ці депутати? Є свідчення, що американці при владі виявляють дуже глибоку поінформованість. Чому Бондаренко, яка стояла у списку тих людей, які мали стати персона нон-грата, зараз знаходиться у Штатах. Для нас це образливо.

М.С. – Звичайно, я це розумію. І мені це теж болить у душі, як американцеві українського походження. Я не можу зрозуміти, як це з боку американського уряду можна було допустити. З іншого боку, ще не знати точно, чи вони приїхали на цей сніданок, чи вони приїхали на інші заходи. Хоча не грає ролі, чи приїхали на сніданок, чи на інші заходи. Справа у тому, що ми, як українська громада, повинні протестувати перед американським урядом за те, що вони приїхали сюди. І запитати у тих урядовців, навіщо.

Чи були для вас якісь сюрпризи на брифінгу? Які ви зробили для себе висновки, коли побачили цих людей і почули їх. Чи надихнула вас ця зустріч на якийсь можливо новий формат дій?

М.С. – Сюрпризів ніяких не було. Єдиний сюрприз, що ви через таку погану погоду все ж таки приїхали до Вашингтону. Велике вам спасибі. Я тепер більш налаштований працювати, координувати всі наші акції, всі наші дії. Бо я бачу, що все це всім болить. І ми мусимо зорганізовано діяти. Тут є потенціал. Всі, хто сьогодні сюди прийшов, – це потенціал. Ми мусимо використати його.  

Післямова

Наш план було хоч і частково, але виконано. Висновки можна робити різні. Як вже зазначала на початку, бракує об’єднуючого елементу поміж осередками активності українців на місцях, хоча через персональні знайомства, таке об’єднання вже налагоджується (взяти, до прикладу, організацію “Разом”). Хотілося би бачити активнішу співпрацю усіх поколінь українських емігрантів та американців українського походження, оскільки, повільність реагування американського істаблішменту на події в Україні та потужне лобі у Вашингтоні (зло)чинного уряду України, вимагають тривалішої та значно потужнішої праці діаспори: листування,  дзвінки (202-456-1414 - Білий Дім) та зустрічі із політиками повинні призвести -таки до введення санкцій та ізоляції Януковича та його “подільників”.

Наступного дня відбувся National Prayer Breakfest щорічний захід, який відбувся у 61- е цього року. Цей сніданок зібрав понад 3, 200 людей з 50 штатів Америки та 140 країн світу. Головна ідея такого зібрання у перший четверг лютого - це знайомства та спілкування людей з різною культурою та конфесійною приналежністю в ім’я Ісуса Христа. Присутність Клюєва та Герман, що (за словами Сергія Лещенка) сиділи на космічній відстані від Президента Америки, тим не менше профанує саму ідею зібрання. Тому робота активістів діаспори повинна сприяти кращій інформованості американського суспільства і його лідерів про людей, які звикли значними грошовими внесками відчиняти будь-які двері у світі. Ця практика є аморальною, а комунікація з такими людьми - дискредитуючою. 

Тому я особливо вдячна активістам руху “Разом”, котрі змогли організувати флеш-моб для зустрічі регіоналів під посольством України.

Одна з них - Анастасія Рибицька - розповіла наступне: “Клюєва і Бондаренко "радісно" зустріли у Вашингтоні

Як стало відомо активістам "Разом" з власних джерел, українська делегація після "сніданку" у Обами вечеряти направилась в українське посольство. Але обличчя катованих і вбитих супроводжують винних, куди б вони не поїхали, у жодній країні не сховатись від українців. Сергію Клюєву довелось проходити повз "тіла" вбитих його діями людей і відповідати на запитання українців, чи не соромно йому. Апетит явно був зіпсутим. А далі події розвивались вже як у шпигунському фільмі. З посольства викликали поліцію, повідомивши про провокації від щонайменше 50 людей. Поліція у Вашингтоні діє оперативно, і вже за кілька хвилин під'їхав поліцейський бус. Дуже здивувались поліцейські, коли дізнались, що ніхто посольство не підриває, а 50 людей регіонали нарахували так само, як нараховують пенсії громадянам своєї держави. Але всі інші гості до посольства прокрадались через запасний вхід, як злодії. Всі парадні входи в будь-які будови майже усіх країн світу для них тепер зачинені. Українці є повсюди! І всередині посольства представникам української влади явно було не дуже зручно, вся подорож до США зіпсута невідступним народом. То що, може в Америку більше ні ногою? А так само і в Європу. Може в Японію? Так і там українці є. Покаятись би пора перед народом. Бо нас не перемогти, ми - єдині. Разом!”

Втішає те, що присутні на сніданку гості з України отримали “холодний душ” від приймаючої сторони. Групка знаходилася у повній ізоляції, а виступ впливовового політика із певною критикою у бік українців служить хоч якоюсь втіхою. Про це розповіла інша активістка - Наталія Стельмах, якій вдалося пробратися на цей захід! От що вона розповіла в ексклюзивній розмові з UA Modna (мовою оригіналу).

“Мы были очень благодарны организаторам за приглашение на уникальное ежегодное мероприятие - Украинский Национальный Завтрак в рамках проводимых уже 62 года завтраков с Президентом США. Чувства были смешанные, и мне, прошедшей два месяца Майдана, и видящей ежедневно тысячи украинских героев, отстаивающих свое право на свободу на морозе, было тяжело на душе... Когда оппоненты всего лишь за соседним столом, так рядом и все вместе, спокойно завтракают и рассуждают о высоком, а в это время тысячи людей колют дрова, готовят завтраки митингующим, лежат в могилах, под капельницами в больницах, на холодных полках СИЗО, а кто-то скупает валюту от НацБанка в ходе 'интервенций', удержаться от протестных действий сложно. 

Накануне завтрака активисты устроили акцию с встречающими регионалов умершими майдановцами у входа в Посольства Украины в Вашингтоне, и партийцам пришлось пробираться черным ходом; аппетит был испорчен, как нам сказали. Велась оживленная дискуссия: подавать ли 'им' руки при встрече на завтраке? Выбор для себя делал каждый сам.

Госпожа Бондаренко не смогла посетить мероприятие, как и Глава УГКЦ Шевчук и И. Бережная, но Сергей Клюев, Анна Герман, посол в США Моцик, Вячеслав Соболев, и очень интересный персонаж - Роб ван де Ватер (о котором писал С. Лещенко) и представители Удара и Батькивщины, посетили мероприятие. Запомнилось выражение торжества и ощущения собственной важности у заходящих на завтрак Регионалов. Но, прослушав выступление 84-летнего Дага Коула, советника 11-ти Президентов США, и других высокопоставленных лиц США, настроение у присутствующих изменилось. Даг говорил о Моисее и Павле, которые были большими грешниками, но смогли стать на путь истинный; о том, что Билл Клинтон и Джордж Буш, а также Бобби Кеннеди и Сенатор Торнтон из заядлых врагов превратились в друзей и соратников; 'весь мир знает список того, чем плох Ваш Президент, и Юля Тимошенко - не святая', но необходимо слушать свой народ, и у Вас есть шанс стать его настоящими лидерами. Вот к чему призывал Коул, входящий в двадцатку самых влиятельных американцев.  Притча о Линкольне, который смог помирить народ во время гражданской войны, человеческие потери которой в нынешнее время были бы эквивалентны числу жертв 9/11 каждый день в течение четырех лет, была особенно актуальна: 'Найдите своего Линкольна, ибо блаженны миротворцы - они будут названы детьми Божьими'. За Украину молились и на завтраке с Обамой, и я не смогу понять, что могли чувствовать депутаты, когда самые богатые, влиятельные, просветленные люди мира молятся за то, чтобы ты и твоя команда 'одумались' за мир и спокойствие на Украине? Госпожа Герман очень символично надела длинные красные кожаные перчатки по локоть, в зале перешептывались, что 'по Фрейду' напоминало руки в крови... И в конце завтрака она отметила, что, когда оппоненты в следующий раз будут кричать: 'Банду Геть', пусть вспомнят, что даже Бог разговаривал с Дьяволом.

Да, не все почувствовали сердцем посыл завтрака, многим еще нужно пройти длинный духовный путь, чтобы увидеть себя со стороны и понять свою малость в мировом масштабе, но я считаю данный завтрак очень эффективной работой над и для 'их' и наших душ. 'Пастер, но как я могу простить им и не высказать официальный протест, я не могу предать тысячи митингующих людей, я видела сотни искалеченных жизней от бедности, отсутствия работы и тд?' 'Оставьте мщение мне и я воздам - Сказал Господь.’”

І на завершення, невелике аматорське відео поїздки до Вашингтону.