Чи стане Василь Голобородько лауреатом Нобелівської премії?

Оксана Забужко запропонувала номінувати Василя Голобородька на Нобелівську премію.

Мова не про персонажа у виконанні Володимира Зеленського із серіалу “Слуга народу”, а про українського поета.

Василь Голобородько народився на Луганщині, жив у обласному центрі. З початком російсько-української війни він виїхав із Луганська й досі “тимчасово” проживає в Ірпінському будинку для літераторів.

Ще за Радянської влади збірку його віршів не надрукували за відмову автора співпрацювати з КГБ. Потім його вірші надрукували за кордоном. Це стало підставою для того, що з 1970 аж до 1986 року читачі в Радянському Союзі не були знайомі з творчістю Василя Голобородька.

З Донецького педагогічного інституту його відрахували за розповсюдження праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Василя Голобородька не допустили до вступних іспитів у Літературному інституті в Москві, хоча він успішно пройшов творчий конкурс.

1994-го року Василь Голобородько став лауреатом Шевченківської премії.

Оце вам прелюдія до того, в якій країні ми насправді живемо, коли про кіношного героя Василя Голобородька знають більше, ніж про визначного українського поета, чиї вірші стали символом окраденої і сплюндрованої України.

Творці “Кварталу 95” стверджують, що прізвище головного героя телесеріалу “Слуга народу” носить один із їхніх знайомих. Можливо. Але символічно, що воно співпало з прізвищем поета, забутого в Україні, який може принести нам світову славу.

Утім, у так званих слуг народу інші цінності, відмінні від українських. Їхні голобородьки – це підміна понять, російська ментальність замість української, зомбування пересічного українця, якому хочуть вбити у мізки, що можна ставити знак рівності між вчителем історії з серіалу, який став президентом, і Володимиром Зеленським, який насправді їздить на люксусовій машині, а не на велосипеді.

В одному з інтерв’ю Василь Голобородько зазначив: “Ви знаєте, рідним домом для мене була батьківська хата, де я народився та прожив більшу частину свого життя. Але поступово, з роками, він ставав дедалі більш чужим: померли батьки, стали відходити старші брати й сестри, сусіди, знайомі, односельці… Село заселялося чужими людьми… І я в рідному селі став чужинцем. Нові поселенці навіть могли мене в очі називати „бандерою“… Але зі мною залишалися мої спогади, книжки, які всупереч усьому робили місце мого проживання рідним домом. Так само було і в Луганську, який я ніколи не вважав своїм рідним містом: таке ж чуже оточення, невелике україномовне гетто, яке не могло виховати у мене відчуття рідного середовища, та й прозивання „бандера“ чув і тут…”.

Ось і зараз голобородьки Зеленського звужують наше українське ґето, змушують нас відчувати чужими на рідній землі. Повстанемо чи дамо себе знищити?

Анатолій ВЛАСЮК

2 квітня 2019 року