ЧИ ПІДЛЯГАЄ ПОЛІПШЕННЮ НАЦІОНАЛЬНА МЕНТАЛЬНІСТЬ?

15 жовтня 2019
Влодко

ЧИ ПІДЛЯГАЄ ПОЛІПШЕННЮ НАЦІОНАЛЬНА МЕНТАЛЬНІСТЬ?

                                                            Прости мені, мій змучений   народе,
що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але у бік безодні...

                                                                                       Л. Костенко

Попри тривалу наполегливу працю тисяч дослідників, загадку родючості ґрунтів дотепер не розгадано до кінця. Ми можемо назвати десятки факторів, які зумовлюють родючість та впливають на неї, проте неспроможні синтезувати бодай один квадратний метр чорнозему. Знаємо лише, що щедрі на віддачу природні ґрунти формуються протягом довгих тисячоліть, натомість можуть бути знищені за лічені роки й що в одних регіонах таких ґрунтів є багато, а в інших – обмаль, або й зовсім нема.

Проте, хоча «формула родючості» є заскладною навіть для найпотужніших комп’ютерів, поліпшити врожайність не раз вдається доволі простими способами – приміром, внесенням в ґрунт амофосу, грамотною боротьбою зі шкідниками тощо. Так, порівняння середньої врожайності тих самих культур на українських чорноземах і куди менш щедрих від природи сільгоспугіддях Бельгії, Ірландії, Німеччини, Чехії тощо переконливо засвідчує, що резерви зростання є, й то чималі…

Суспільна ментальність – такий самий ґрунт для проростання національної долі, продуктивність якого формується довгими століттями, і то не раз у химерні, незбагненні для буденної логіки способи. Нема універсальної відповіді на питання про те, що в формулі цього ґрунту є головним, а що другорядним; що може бути змінено порівняно швидко, а що – лише протягом тривалого часу і якими несподіваними наслідками можуть відгукнутися ті чи інші зміни.

На півночі Одещини в околицях Балти є невеликий регіон з незвичною для Степової України історією – в XVII-XVIII ст. він входив до складу Речі Посполитої. Про «європейську минувшину» Балтщини нині пам’ятають хіба кілька затятих краєзнавців, сама ж вона являє собою типовий закуток сучасного українського Півдня – занедбаний, нужденний, доволі зросійщений, традиційна електоральна база проросійських сил, а проте… Проведений одним американським соціологом аналіз виграшної для Партії Регіонів виборчої кампанії показав, що результати «регіоналів» все ж виявилися тут на 10% гіршими, ніж у довколишніх районах! Причому ніде більше на Півдні не було виявлено такого різкого перепаду між показниками сусідніх виборчих округів. Цей феномен не має переконливого пояснення в причинно-наслідкових термінах, проте у його випадковість повірити теж важко.

Р. Патнам у своїй праці «Making Democracy Work: Civic Traditions in Modern Italy» (в 2001-му вона виходила в українському перекладі – В.) згадує ті прикрі відчуття, з якими керівники південноіталійських громад знайомилися з його висновками про природу сумнозвісної «проблеми Півдня». «Ну невже ми так жорстко детерміновані нашою історією!» - з відчаєм у голосі питали деякі з них. Відповідь науковця на це питання була «радше ствердною» й у згаданій книжці він є вкрай стриманим в частині позитивних рекомендацій для тих націй та спільнот, які опинилися в цивілізаційному глухому куті й пробують знайти вихід із нього на шляхах реформування. 

Справді-бо, майже всі нині визнані теорії реформ скеровані на пошук способів поліпшення законодавства та/або адміністративної системи, але не на зміни ментальності великих людських спільнот. У кращому разі передбачається, що такі зміни стануть наслідком поліпшень у згаданих сферах, проте на численних прикладах ми бачили, що причинно-наслідковий зв'язок дуже часто працює якраз у зворотному напрямку – особливості національного менталітету гальмують і зупиняють реформи, модифікують їхні наслідки, або ж актуалізують у першу чергу ті з них, настання яких реформатори якнайменше очікували. На жаль, саме останню картину ми спостерігаємо в нашій славній Україні протягом майже цілого періоду її незалежного розвитку.

Відомо, що ґрунтовні ментальні зміни не раз відбуваються після важких і невідворотних соціальних потрясінь – приміром, розгром у 2-й світовій війні Німеччини та Японії призвів до майже повного зникнення з публічного дискурсу цих країн перед тим потужної в них обох мілітаристської тематики. При тому в німців, на щастя, не зникло вміння та бажання якісно працювати, а в японців – заховувати групову лояльність та відданість патронові… Проте в дуже багатьох випадках відбір ментальних характеристик у ході випробувань виявляється радше негативним! Яких позитивних змін зазнала ментальність, скажімо, афганців, сомалійців, камбоджійців, чеченців унаслідок пережитих цими народами трагедій?.. Себто проведення нації через чистилище жорстоких випробувань не є прийнятним методом реформування її ментальності, й то не лише з моральних причин, а й через відсутність будь-яких гарантій отримання позитивного результату.

Також відомо, що серйозні зміни ментальності нації можуть бути інспіровані її політичною верхівкою. Як приклад можна згадати, приміром, істотну зміну масової свідомості турецького народу внаслідок реформ Ататюрка. Не є секретом, що в українському політикумі на такі зміни плекає надію значна частина правонаціоналістичного табору – гасло «Бандера прийде – порядок наведе!», хоч і не взяте офіційно на озброєння жодною політичною потугою, є в цьому плані достатньо показовим. Лишається хіба вирахувати, через скільки років чи століть станеться ця очікувана реінкарнація (жодних законів таких подій наразі не відкрито!) і… так: чи не повернуться скоріше на українську землю Янукович, Щербицький Лазар Каганович або інші малошановані персонажі нашої минувшини. Зрештою, переважна більшість знаних історикам спроб «верхів» змінити ментальність тих або інших спільнот мали «нульові», або й протилежні намірам реформаторів наслідки.

Тому Велику Проблему продуктивного змінення масової ментальності українців залишимо наразі представникам політичної та інтелектуальної еліт. Ні, ми не обманюємося щодо їх готовності чи бодай бажання розв’язувати задачі такого масштабу – але то їхнє, так би мовити, за визначенням й Україна стало розминатиметься з успіхом, доки згадані верстви цього не зрозуміють… Нас же тема національної ментальності, як і всі решта хвилює лише під кутом зору можливості відродження української мови, а тут розклади виглядають дещо інакше. «Тут і зараз» адепти українського слова спроможні хіба започаткувати ефективний та успішний рух за його відродження, який попервах безперечно не обійматиме цілої нації, залишаючись справою меншини, обраної верстви населення – й то обраної переважно лише в її власних очах. Питання стоїть про те, на яких ментальних засадах має бути побудований такий рух, аби він не розділив сумну долю своїх попередників.

Почавши писати свого «Дон Кіхота», Сервантес плекав доволі обмежену мету: створення пародії на популярні в його країні рицарські романи. Проте вже сучасники автора побачили в його герої – шляхетному, романтичному, який марить рицарськими подвигами, проте зле орієнтується у поточних реаліях – образ самої Іспанії. Але поряд із Дон Кіхотом – Санчо Панса: опецькуватий селюк (panza – ісп. «пузо, черево»), приземлений, позбавлений високих почуттів, завжди «собі на умі»… І це теж Іспанія – повна протилежність Дон Кіхота, й водночас нерозлучний його супутник!

В романі Санчо й Дон Кіхот мандрують завжди разом, в реальному житті вони не раз поєднувалися в одному тілі, в тих самих мізках. Однак уявімо собі, що Іспанія одного дня поділилася б на дві різні нації – умовно кажучи, на донкіхотів і санчо панс… Певна річ, подальші історії цих націй виявилися б доволі відмінними навзаєм і кожна з них – відмінною від тієї реальної історії Іспанії, в якій ці персонажі співіснували та співдіяли одні з одними.

Свої ментальні протилежності співіснують у кожній нації й українська, звичайно ж, не становить винятку з цього правила. Одні українці воліють викидати сміття у найближчій лісосмузі, а другі в свій вільний час вручну його там збирають і вивозять; одні виходять на Майдан, а другі віддають команду стріляти на враження по тих перших; одні власними тілами закривають нас від російських куль і снарядів, а другі «втомлюються від війни», сенсу якої вперто «не розуміють» в «елітних» клубах та столичних борделях… На базі ось таких ментальних реалій ми прагнемо побудувати дієвий і конкурентоспроможний рух за відродження української мови. Звісно, для цього належить розібратися з тим, що саме з нашої багатої ментальної спадщини заважало зробити це давніше, які звичаї й традиції українського народу конче слід залишити за бортом цього руху й, ясна річ, сконструювати запобіжники від наявних ментальних небезпек.

Успішне, попри безліч несприятливих умов та смертельних загроз, відродження єврейської держави далеко не в останню чергу було зумовлено тією обставиною, що алія (івр. «сходження», себто повернення в Обіцяний Край) стала механізмом відбору з маси діаспорного єврейства – загалом, хай не образяться єврейські друзі автора, доволі звироднілого та деградованого – найбільш активних, цілеспрямованих і дієздатних елементів. Таких, хто був здатний без жалю «обтрусити пісок Дому Рабства» зі своїх черевиків і розпочати на новому місці нове, вільне життя. Зокрема, чудо відродження івриту стало можливим саме на цьому людському та ментальному субстраті.

Автор мусить зізнатися, що він, оглядаючи розлогі земельні посілості українців за океаном (Союзівку, Елленвіль тощо), грішним ділом і собі міркував про те, як би то здорово було розпочати нове українське життя «з чистого аркуша» десь отут, на новому місці, обтрусивши з чобіт порохи русифікації, совєтизації, набутого й уродженого хохляцтва тощо. Міркував-міркував, та й нічого такого не виміркував. Євреї теж пробували починати в Аргентині, Уганді, Біробіджані, але вийшло в них лише на своїй, Богом даній землі, хай навіть незатишній та оточеній зусібіч ворогами. І в нас може щось вийти лише на берегах Дніпра, або ж ніде! Інша річ що ми теж маємо опанувати й застосувати, наскільки то можливо, в своїх починаннях ідею та досвід відбору продуктивного людського матеріалу.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Кілька аргументів на доказ того, що собаки — члени сім'ї
Для багатьох із нас собаки, як діти. Ми робимо пости з їхніми фото, пишаємося успіхами і разом відзначаємо дні народження. Психолог і фахівець із поведінки собак Стенлі Корен досліджує цю тенденцію і наводить цікаві цифри в доказ того, що собаки дійсно стають повноправними членами сімей.
Читати більше