У затишній кухоньці зібралася ціла родина, аж чотири покоління. Вже вечір, за вікнами, вкритими морозяними візерунками, застигає темрява, а від того бути у кухоньці надзвичайно приємно. На низенькому ослінчику сидить найстарша в родині, баба, а декому й прабаба; волосся її геть усе посивіло, обличчя темне, зморшкувате. Однак очі бабині випромінюють лагідне, ласкаве світло, і тому здається, що зморшками її обличчя береться від усмішки. Старенька розповідає, а про що – хтозна: оповідка її, наче та річка, суне річищем, а до нього звідусіль спішать струмки та потічки, тому розповідь бабина – одразу про все. Однак слова її ллються, наче пісня, і слухаєш їх, як пісню: не має значення, про що йдеться-ллється, тобі аби бринів у повітрі той спів.
Бабусині діти, онуки та правнуки слухають стареньку, а всі разом вони лаштують вечерю. У кухоньці панує особливий, майже казковий затишок; під бабину співучу розповідь все відбувається так, ніби ніхто й рук не докладає до страв. Каструлі та пательні самі дають собі ради, тихенько булькочуть, випускають запашні хмарки пари, задоволено дзенькають кришками, щось нишком наказують слухняним овочам та соромлять пустотливі виделки, аби ті своїм дзенькотом не заважали слухати стареньку.
Найменший в родині, півторарічний правнук, сидить під столом, слухає прабабу та возить підлогою дерев’яного паротяга. Баба заглядає під стіл на малого, потім ласкаво дивиться на онука, з сивими вже скронями чоловіка. Той лагодить якусь іграшку; течія бабиної розповіді знову приймає новий потічок, і в кухоньці лунає:
- Пригадую, коли ти вперше заговорив. А мовчав же довгенько, ні "ма", ні "ба", нічого. Випрала я білизну, розвісила на дворі, аж тут дощик у шибу стукає. Така хмара насунула, Боже збав! - ніч настала. Я на двір, а мале отут стоїть у ліжечку, дивиться на мене, ручкою у віконечко показує та каже: "Баба! Дощ іде!". Я про все забула, до нього, обіймаю, цілую, плачу, моє ж ти золото, кажу, бач, яке, мовчало-мовчало, а тоді одразу заговорило, як людина! – і баба сміється, а з очей її котяться сльозинки.
Всі трохи зніяковіло поглядають на дорослого чоловіка, який, виявляється, колись був такий малий, що навіть розмовляти не міг. Той незворушно, без усмішки, не відводячи погляду від іграшки у свої руках, промовляє:
- А воно злякалося, посиніло та здохло.
Бабуся сміється голосніше, а за нею й всі інші. Сміються дорослі, сміються діти; наче й каструлі з пательнями нишком хихочуть, підштовхуючи один одного у боки. Брязкотять у шафці пустотливі виделки, підстрибують на стіні ополоники й тарілки на полицях. З-під столу зацікавлено визирає малий.
Коли веселощі вщухають, старша бабина правнука (їй вже шість) несподівано вигукує дзвінкім голосочком:
- Ой, татусю, яка наша мова чудова! От порівняй, – і вона з геть іншим виразом обличчя, старанно вимовляючи усі "о", протяжно декламує:
- А оно іспугалось, посінєло і іздохло!
Тут усі вибухають таким реготом, що їм аж сльози з очей бризкають, а під стелею здригається лампочка. Навіть незворушний онук сміється; він кинув іграшку, яку лагодив, хитається від нездоланного сміху та примовляє:
- Іспугалось... Посінєло... Іздохло...
*Малюночок позичив звідси: abetka.ukrlife.org
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
