Якраз того літа батьки Боба вирішили святкувати "порцелянове" весілля (20 років) в Італії, тому повезли сина в Італію побачити Мілан, Верону і Венецію.
Мабуть в кожній країні є руїни – відгук минулого. Колишня міць імперії. Руїни промислових споруд нагадують про славетне індустріальне минуле. Руїни старих будинків ще навіюють сни про мир і злагоду мешканців. А особливості руїн в Італії – вони дуже швидко покриваються зеленню, їх майже миттєво поглинає природа.
Звісно, Боб був вражений. Мілан запам’ятався йому величним собором, неймовірними пасажами-галереями, театром Ла Скала, виступ у якому надає безсмертну славу митцям; вулицею модних бутиків, яку заполонили російськомовні туристи; найсмачнішим в Італії шоколадним морозивом (Ciocolatti Italiano gelato). За легендою, його інгредієнти (шоколадні брили) зберігаються у спеціальному сейфі, немов золоті злитки, і вартують мільйони.
Його батьки ходили доволі швидко аби поставити галочку за принципом "Been there/done that" (був там/зробив те) і проводили набагато більше часу у магазинах, ніж у музеях. Насамперед його батьків цікавило випити пива чи вина, зробити фото і придбати одяг ("пиво-фото-шмотки").
Екскурсія у Верону відбулася під егідою російськомовного гіда, аби йти слідами Ромео і Джульєти. Будинок Джульєти можна одразу побачити завдяки напливу туристів. Це був своєрідний храм кохання, де пишуть імена коханих, незважаючи на заборону. Немає абсолютно достовірних даних, що саме це справжній будинок Джульєти, однак інтер'єри дозволяють уявити середньовічні помешкання.
За традицією, якщо доторкнутися до лівого перса скульптури Джульєти і загадати бажання, то воно неодмінно справдиться. Отже Боб загадав зустріти свою справжню любов, знайти свою богиню, яка буде музою, що кожен день буде перетворювати в мрію. Він підняв голову, поглянув на балкон Джульєти – там стояла вона. Саме та. Вона пробула на балконі лише три секунди, але цього вистачило і Боб закохався.
Всього лише три секунди мають неймовірну силу. Якщо споживач зупинив свій погляд впродовж трьох секунд на рекламі – це збільшує шанси придбати цей товар; якщо покупець серед полиць в магазині зупиняє свій погляд впродовж трьох секунд на певній упаковці – це також збільшує шанси придбати саме цей товар, якщо ми зупиняємо погляд на незнайомій людині впродовж трох секунд – невже це любов?
Боб намагався наздогнати й роздивитися ту примарну постать у домі Джульєти, він шукав її серед старовинних торговельних вуличок, він намагався побачити її з висоти веж. Все було марно. Вона десь зникла серед тисяч туристів, розчинилася у юрбі.
Після відвідин колізею, їхній гід запропонувала групі зробити невелику паузу на площі й сісти в якесь кафе. Поки його батьки з насолодою сьорбали прохолодне Мартіні-Кампарі, Боб роздивлявся світлини фотографа-волоцюги, що знімав на вулицях Верони випадкових людей. Серед сотні інших він побачив ту дівчину на фотографії, хоча її постать була дещо розмитою. Боб захотів собі придбати її, однак що подумають батьки? Проте та дівчина зі світлини закарбувалася йому у пам’яті. Кохати когось за фотографією – фіктивна ілюзія.
Своєрідним подарунком Катрусі до її 19-річчя були якраз відвідини Північної Італії з батьками. Вона була в захваті від архітектурних шедеврів, соборів, музеїв, руїн. Катя почала вести навіть щоденник, записуючи свої враження від побаченого і кулінарні рецепти, щоб обов’язково відтворити їх вдома. Вона була вражена різноманітністю італійської кухні, окрім оригінальних видів піци і пасти, Катруся відкрила для себе салат з фенхелем, апельсином і родзинками та відбивну по-Міланськи (телятину в сухариках, яку подають зі скибкою лимону).
Вона була щасливою через кількісь різноманітних кавових напоїв: капучіно, допіо-еспресо, чоколатіно чи навіть корето з анісо-лакричною самбукою, мигдалевим амаретто або іншим міцним лікером, яке обожнював її батько. Також Катруся помітила, з яким вишукано-елегантним жестом руки італійці замовляли собі каву, виспівуючи: "уно капучіно пер фаворе", "рістрето прего", "дольче лате-макіято, Джованні, граціє".
Томас Манн писав, що прибути у Венецію потягом - це те ж саме, що увійти в палац через чорний хід. У Венецію Боб з батьками прибув ранковим потягом. Спершу він вважав, що Венеція – це лише старий центр посеред індустріальної зони, однак прибувши на острів, він зрозумів, що помилився. Вони сіли у вапоретто (річковий трамвай) тоді, коли по каналу пливуть перші баржі, навантажені свіжими фруктами та овочами для продажу на базарах, коли з будинків лине запах перегорілих тостів хліба, коли на вузьких вулицях щури й голуби ділять рештки вчорашньої їжі. Тоді Боб усвідомив, наскільки щасливі люди, коли на роботу вони не їздять у метро, не стоять у заторах в машині, а спокійно пливуть у човні.
Коли Катя прибувала потягом до Венеції, це нагадало їй дамбу над Канівським водосховищем, перед в’їздом у Черкаси.
Якщо Боб з батьками оселився в розкішному готелі "Кіпріані", то Катя проживала у колоритній східній частині міста, де проживають здебільшого бабусі з котами, де одяг сушиться на мотузках з вікон, де на стінах, немов афіші чи оголошення, висять некрологи. Їхня квартира знаходилася неподалік від парку, з якого линули запахи липи, магнолії і жимолості.
Вони відвідували усі архітектурні шедеври і цікавинки: собор і палац дожів на площі святого Марка (де Боб з батьками сиділи у відомому кафе "Флоріан" і платили вдвічі дорожче, через вуличний концерт), різноманітні церкви і храми, музеї, палаци, міст Ріалто, острів Мурано, відомий своїми скляними виробами, острів Бурано з різнобарвними будиночками, де проживають здебільшого рибалки та острів Торчелло – одинокий, віддалений та безлюдний, немов корабель-привид.
У той передобідній час, коли з трактирів чутно запах печеної риби, Боб з батьками сів у човен-гондолу, адже за їхніми словами, не можна бути у Венеції і не плавати у гондолі. Це було дорогим задоволенням і Боб відчував у човні гордість і свою унікальність, адже не кожен собі це може дозволити. У свідомості йому залунала пісня Олександра Пономарьова "Човен", кліп якої знімали якраз у Венеції. І раптом поряд з ними проплив вапоретто. І він знову побачив її...
Стендаль обожнював Італію. Зокрема, у своїх подорожніх розповідях він описав наскільки був емоційно вражений естетичною красою (собору Санта Кросе у Флоренції), що в нього трапилося прискорене серцебиття, запаморочення і він мало не втратив свідомість. Італійський психіатр Граціелла Магеріні пояснює такі симптоми через сильні естетичні емоції і називає це "Синдром Стендаля". Власне, у Боба стався саме цей синдром через споглядання Каті і він мало не випав із човна.
То був справжній вірус пристрасті – вона здавалася йому у кожному обличчі. Боб шукав її на площах та у вузьких вуличках, на мостиках і у бутиках з масками, склом з Мурано та високоякісним папером. Він не звертав увагу на шедеври Караваджо чи Веронезе, адже у нього в свідомості був її образ. Однак її ніде не було...
З настанням темряви майорять рожево-помаранчевим відблиском келихи вечірніх аперитивів "Аперол", звідусіль лунає музика 80-х італодиско, а молодь сидить просто на землі посеред площі поруч з баром, де більше немає вільних місць. Був повний місяць, настільки великий і червоний. В одному з кафе, сидячи з батьками за черговим келихом газованого персикового коктейлю й оливками, Боб сумував: завтра він повернеться в Україну, так і не зустрівши знову і не розгледівши як слід ту прекрасну незнайомку. Краса – це алкоголь, від якого буває важке похмілля і від нього довго відходити.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
