Я нікуди не хочу йти. Раптово розумію, що у цих чотирьох стінах твоєї кімнати маю все потрібне щоб існувати, маю навіть більше. Маю тебе, твоє тіло, душу, глибинний простір непізнаний досі, заспокійливі обійми, розуміючі очі, маю тебе і маю тебе мати. Я раптово забиваю на фестивалі та забуваю про амбіції, або забуваю про фестивалі та забиваю на амбіції. Я можу їсти, пити, кохатись, кохати, говорити і мовчати, я, до речі, вмію говорити і мовчати одночасно. Поспіхом шкрябати простенькі тексти на клаптику паперу твоєю вродою, своєю рукою, спільними почуттями, щоб не забути, щоб нікому їх не показувати, щоб переглядати як домашнє порно і збудитись коли станеш емоційним імпотентом, коли перестанеш тебе кохати так сильно, коли перестанеш кохати, коли почнеш жити, коли перестанеш писати, коли почнеш жалітись, коли почнеш бігти, коли не зможеш наздогнати, коли станеш тим, ким не станеш за сумнівними догмами твого суб’єктивного юнацького вірування, коли у мене не буде твого тіла, твоїх містичних глибин, заспокійливого погляду, твого тепла, твоїх чотирьох стін. В них я маю місію збагнути істину кохання. Вона полягає у відсутності її пошуку. У чотирьох стінах разом ми надійно заховали ці слова і знайдемо лише тоді, коли їх наздожене розуміння, чи збагнення, чи пізнання, чи одкровення… воно завжди запізнюється за словами написаними на клаптику паперу поспіхом, вірніше нашвидкуруч, але Word не знає цього слова. Я не хочу нікуди йти. Я маю тут усе. Я загину, якщо колись вийду.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
