Чорний коваль

Розповідають, що колись дуже давно стояло на межі Лісу і Степу село - зовсім невелике, не більше двадцяти садиб. Але на ті небезпечні часи й на ту дику місцину це було чимало, адже будь-якої миті зі Степу або з Лісу могли завітати некликані гості, лихі кочовики-розбійники, попалити хати та забрати людей і худобу полоном.
 
Та попри всі небезпеки, село вижило та, навіть, розрослося. Край той був дикий, незайманий; ліси, трави, води, ґрунт, полювання, риболовля – все винагороджувало працю й старання людини стократ. А для некликаних гостей можна й шаблю гостру, й списа влучного приготувати! – а для того в селі Коваль був.
 
Щоправда, Коваль той був не зовсім у селі. Колись він разом зі всіма іншими прийшов у ці краї, а з ним і його дружина з синочком малим. Та налетіли одного дня зі Степу мовчазні люди на швидких конях, і Коваль лишився сам-один. Від горя й туги він аж почорнів – власне, так він і отримав своє прізвисько "Чорний Коваль".
 
Відтоді він оселився окремо, у дубовому гаю, і селяни їздили до його Чорної кузні, як виникала така потреба. Згодом до кузні прибився помічник - такий же осамітнений прикордонним життям, як і сам Коваль.
 
Одного дня завітав зі Степу до села небачений гість. Він був заввишки з березу та кремезний, як дуб; мечем своїм торкався верхівок дерев, а списом міг би штрикати хмари, якби спало йому на думку так себе розважати. А ще про велета легенда зберегла таку згадку: він був страховидний, а погляд мав моторошний. Приїхало це страховидло верхи на коняці, що виглядом і розмірами нагадувала дракона, тільки без крил.
 
Доки селяни збирали докупи свою мужність і міркували, як дати раду такому ворогу, якщо велет виявиться ворогом, той звернувся до них. Голос його лунав над селом, як грім:

- Я не торкнуся ваших хат, ваших статків і ваших дітей, якщо ви дасте мені коваля, здатного підкувати мого коня. - Коли страховидний велет вимовив "кінь", той заіржав так, що всі аж поприсідали, а з дерев посипалося листя.
 
Селяни почали радитися:

- Скажемо йому, де коваль, і хай собі їде далі, аби нас це чудовисько не чіпало, ми з ним не впораємося!
- Як можна казати? Ясна річ, на злу справу йому коня треба підкувати. А час прийде, це страховисько за нас візьметься. Треба битися, а про Коваля не казати!
- Та Коваль же не в селі? Він сам собі, десь там у лісі, ми й не знаємо, де, а ми самі собі... От і скажемо, що нема в нас у селі коваля – нема, тай годі!
 
Так і сказали: нема. А велет засміявся у відповідь та долонями себе по стегнах заплескав так, що селянам аж вуха позакладало:

- Я через ваше пасовище їхав, ваших коней бачив, вони майстерно підковані! Не вмієте брехати, будуть з вас добрі раби для мого коша! А ну, брехуни, ведіть мене до вашого коваля, доки ви живі, а ваші діти не смажаться мені на обід!
 
І налякані селяни відвели страховидного велета до Чорного Коваля. Коваль вислухав того мовчки, а тоді тільки очима кліпнув: згоден.
 
Селяни, які спостерігали за розмовою з-під тину Чорної Кузні, почали штурхати одне одного ліктями та сварити між собою Коваля:

- Зрадник! Ворогу нашому допомагає! А він же нас усіх, і дітей наших, і худобу полоном взяти погрожував! - і домовилися між собою будь-що помститися Ковалеві.
 
А тоді чують, Коваль таке велету каже:

- Ти могутній воїн, і кінь тобі під стать. Для такого коня звичайна підкова - ганьба. Я зроблю гідні підкови, але це забере певний час. Мені треба послати людину по чортове залізо. Це днів зо три-чотири. Тоді треба з того заліза викувати підкови та вухналі. Це ще днів два-три. А тоді ще підкувати, - тут Коваль ухопив коня за передню ногу, оглянув копито і додав: - це ще чотири дні.

А Велет відповів Ковалеві:

- Добре, ковалю, роби свою справу. Якщо твої підкови будуть гідні мого коня, ти отримаєш щедру винагороду з моєї здобичі, коли я вертатиму додому. Якщо збрехав мені - життям власним заплатиш, сам мученицьку смерть приймеш і все своє село приречеш. Людей на полон, садиби на попіл, худобу на харч.
 
І вони вдарили по руках, а селяни під тином аж почорніли від почутого не гірше за Чорного Коваля та почали сварити його ще лютіше.
 
Велет отаборився неподалік від Чорної кузні, бо не довіряв Ковалеві, а той і дійсно вирядив кудись свого помічника – мабуть, по чортове залізо. Ввечері четвертого дня помічник повернувся з якимось важким лантухом, і в Кузні закипіла робота.
 
Днів за три Коваль покликав страховидного велета - величезні підкови з чортового заліза були готові. Як майстер і казав, підкувати такого коня було непросто - удвох із помічником вони від світання до смерку гатили молотками, заганяючи довгі блискучі вухналі в копита, а все одно встигли підкувати лише одну кінську ногу. І наступного дня – також лише одну. І третього - теж. Зате на четвертий день вони впоралися скоріше - вранці, щойно почали, стук-стук, і закінчили. Відійшли Коваль із помічником осторонь, вклонилися велетові, а тоді Коваль і промовив із усмішкою:

- А ну, пане Велете, перевір мою роботу.
 
Велет сів верхи, щось спочатку сказав коневі на вухо, тоді прикрикнув, тоді ляснув його по шиї, далі дав йому шпори та хвицнув ногайкою… - Кінь смикається, але з місця не зрушить, наче Коваль не підкував його, а до землі прикув!
 
- Ах ти ж, підлий зраднику, лісовий чародію, смерть тобі! - заволав велет, намагаючись дістати Коваля довжелезним списом.
 
Але тієї ж миті в повітрі заспівали стріли - одна, десять, сотня, тисяча, цілі хмари стріл, аж неба не видно! За якусь хвилину страховидний велет, весь утиканий стрілами, наче їжак власними голками, впав мертвий на землю, а тоді повалився його кінь, в якого теж влучило чимало стріл. А з-за дерев з’явилося княже військо на чолі з самим князем!
 
Тоді на галявину вийшли й селяни: вони весь час стежили з-за тину, що відбувалося довкола Кузні. Коли ж до мертвого велета підійшов сам князь, селяни підбігли до нього й низько вклонилися. А князь сказав їм:

- Ні, це я маю вам вклонитися. Це ж ви прислали до мене посланця зі звісткою про страшну загрозу, я встиг зібрати військо та дістатися сюди.
 
- Так, це ми зробили, господарю, - дещо непевно відповіли селяни, нишком зиркаючи один на одного.
 
- Це ж ви придумали підкувати ворожого коня такими підковами, аби він з місця не рушив, а ми змогли вбити небаченого ворога, - вів далі князь.
 
- Так, ми це ми зробили, господарю, - промурмотіли селяни, втупивши очі в землю.
 
- А де ваш чудовий коваль? Я хочу його бачити! - рішуче наказав князь.
 
Побігли шукати Коваля, та й знайшли. Лежав він край галявини поруч зі своїм помічником – обидва мертві, бо кожен отримав по стрілі прямісінько в серце.
 
Засмутився князь над Ковалем, засумували й селяни. Смуток був глибоким, але недовгим, адже вони спільно перемогли страшного ворога та забезпечили своїй землі тривалий чи нетривалий – а мир! Святкувати треба, радіти, а не сумувати!
 
Тіла страховидного велета та його коня спалили на величезному багатті, розкладеному на галявині поблизу Кузні, і горіли вони аж три дні. Потому князь із військом рушили додому, а селяни повернулися до свого звичного життя на межі Лісу і Степу, де будь-якої миті могли з’явитися некликані гості та забрати людей і худобу полоном. Про Чорного Коваля вони не згадували, а про його помічника - і поготів, хоча про перемогу над велетом дещо таки подейкували.
 
Йшли часи, світ змінювався, змінювалися Ліс і Степ, і маленьке село на межі Лісу та Степу в тих змінах загубилося і, врешті-решт, зникло. А Чорна Кузня, кажуть, і досі стоїть десь там, серед дубового гаю, та одну ніч на рік, що слідує за днем загибелі Чорного Коваля, в Кузні світиться. Пішому її взагалі не знайти; та якщо тієї ночі завітати до Кузні верхи, Чорний Коваль підкує коня такими підковами, що той кінь миттю доставить вершника будь-куди – взагалі будь-куди, куди заманеться. Але коли саме трапляється така ніч, і де той дубовий гай, цього нині напевно вже не знає ніхто.

2016, 2017

Більше моїх казок: українською та російською та на фейсбуці

Обкладинка: картина невідомого мені майстра, знайдена в мережі, але без будь-якої інформації щодо авторства, на жаль, як хто що знає - напишіть мені на msfedorchenko@ukr.net або тут у коментарі, дякую!

Світлина в тексті: гравюра Шарпа з картини Тьорнера