Чорне сонце

– Ох, Сонечко ласкаве, привіт тобі! І вам пташечки доброго ранку,– думалось юному поету-письменнику-філософу  за горнятком запашного чаю. Мама все назбирає смачненької травички, піклується про свого генія. Ночами ж сидить працює. Настрій був чудовий, і все так як треба, так як він заслуговує : пошана бо!

Вчора виклав на привселюдний огляд старе-престаре прислів'я. Знайшов у газеті за 1976 рік, коли запускав літачки з горища. Ще й писано, що записане якимось Гринченком у 1895 році.  Точно його ніхто не знає : « Не марнуй часу даремно: пройде весна…..»  Далі було трохи затерто, але не біда, подумають, що так і було.

І ─ «о, слава!» - таки воно сподобалось шанувальниці, дуже повчальне та потрібне людству. А то вже призабули стару народну мудрість, погрузнувши в сітках та своїх проблемах… Знання треба відроджувати, так-бо-так… Все те роїлося в його буйній шевелюрі, щодалі заглядаючи в обійми заслуженої слави. Ох, яке все-таки те Сонечко привітне! Задоволено потягуючись після пробудження пополудні, подався наш геній бавитися з котиком, весело насвистуючи марш Мендельсона.

«Трям!….О-о !!!!!» - безжально запищав комп.

– Що таке? Та  хто посмів! Посягнути на мій чесно напрацьований авторитет! О, шавка, змія, паскудство! Не оцінити мою працю! Це ж я для вас всіх старався, ніч не спав, зір посадив, чіпси їв! Колу пив! – зуби скреготали та піт омивав чоло. Такої підлості від людства він не сподівався. Ще й всі мовчать, ніхто той неправедний комент не спростує, не заступиться. Всі паскуди. І що йому не так? Нема закінчення? То придумай сам, придурь! Чи мізки не працюють? Це мені знову напружуватись та ніч не спати? Ніби вже в інеті і глянути більше нема куди! Нащо тобі те прислів’я, мудило? Шкода слово добре сказати людині?

Розболілась голівонька, Сонце потемніло та перетворилось на чорне. І пташки стали крякати, а жаби квакати, через вікно віяв злий вітер, який хотів його продути та застудити, а кіт задумав пакість.

«Бамц…», – розбилася слава, закрилися віченьки, приліг на диван трохи поспати, аби відійти. Може потім буде легше… Та сон не йшов. Вже всі підступні плани ворогів ставали чіткішими та реальнішими. Вже бачив, як чорти нападають на ангелів і ті ховають крила. Куди йде цивілізація? До  згину. А він рятував той світ для того  дурня, який його  не оцінив! Не оцінив!!! Його , сучасного Чехова, не  розгледів…

Ті муки були б ще більше розгорілися, якби поет не почув звичне «трям» та з острахом і новою порцією поту тихенько  приплентався до жорстокої залізяки.

– ЛАЙК!!!!!  О, Боже! І трохи меду: « рада приєднатись до вивчення старої народної мудрості  разом з Вами! Давненько  не було чуток від Вас. Що пишете?»

– Дякую шанобливо. Та все, знаєте, вдосконалюю любов до світу, зцілюю людство від зла та навчаю прощати один одного.

– О-о, я так і знала, що такі  як Ви можуть змінити нашу жорстоку буденність. Дякую дуже за ваші зусилля заради нас усіх!

– Та, то пусте, ота подяка. Я безумовно  всіх люблю і намагаюсь бути непомітним.

– Ви що ангел! Мені велика честь спілкуватися з вами.

Треба було закінчувати перемовини задля подальшої інтриги між поетом та читачем…

Сонце стало вже наполовину ясним. Жаби перестали квакати.

«Ангел!!! – я так і знав, так і знав!» – промайнула думка перед обіднім сном.