Чому все-таки націоналізм?

Автор цих рядків неодноразово зустрічав людей, які вважають націоналізм загрозливою, ба навіть злочинною ідеологією. Не сперечаючись по суті, ба навіть погоджуючись із такими людьми, я зазвичай додаю: "Бензин теж є небезпечним". Щороку через легкозаймистість та вибуховість цієї субстанції в світі стаються тисячі трагедій, проте ніхто наразі не планує відмовлятися від її використання.

Ми вже намагалися показати, що націоналізмові, як рушійній силі соціальних процесів притаманні несталість, "легкозаймистість" та низка інших негативних характеристик. Які ж міркування спонукають виявляти інтерес до цієї небезпечної ідеології? Назвемо принаймні декілька з них. По-перше, навіть у найбільш розвинених демократичних країнах націоналізм насправді нікуди не зник! Так, він передав вагому частку своїх функцій державним інституціям, уникає інституювання та ідеологізації, його не називають на ім'я й не раз навіть встидаються, але… Сучасне західне суспільство не лише є продуктом націоналістичних змагань – в прихованому вигляді ці змагання тривають у його лоні дотепер, неодноразово й у багатьох місцях (Шотландія, Каталонія, Бельгія, Квебек) виходячи на авансцену політичного та суспільного життя.

США, здавалося б, є живим втіленням толерантності, мультикультурності, глобалізації й т. ін. Однак спробуйте в присутності американців критично висловитися про їхню країну чи взяти під сумнів американську першість у тому, в чому вони самі вважають себе безперечними лідерами… Від багатьох людей доводилося чути про те, що після такої "зухвалості" довкола них утворювався вакуум, а доброзичливе перед тим оточення враз ставало ввічливо-холодним.

Британія – колиска сучасної демократії, тож заборона художнього твору з ідеологічних мотивів тут є чимось немислимим. Однак фільм "Галліполі", який здобув низку престижних нагород і став "класикою" світового кінематографу, в цій країні так і не побачив широкого екрану! В картині украй несимпатичними змальовані постаті англійських офіцерів, які женуть австралійських вояків у самовбивчу й безглузду атаку на турецькі позиції.

Кілька років тому набув розголосу інцидент, коли обурений президент Франції покинув зал авторитетного міжнародного форуму, де його земляк виступив із доповіддю англійською мовою. Реакція президента є закономірною на тлі тих величезних зусиль, які докладає його країна для збереження впливу своєї мови та її світової промоції… Багато інших прикладів теж свідчать про те, що навіть для країн-лідерів глобалізаційних процесів націоналізм далеко ще не став учорашнім днем.

Втім, уявити "смерть націоналізму" в принципі можливо – колись "народившись", він, відповідно, може й померти. Тільки його смерть не скасує проблему протиставлення "Ми-Вони", себто поділеності людства на окремі, не раз ворожі навзаєм угрупування! І до націоналізму, й одночасно з ним існували та існують конфесійні, класові, кастові, кланові й інші поділи та, відповідно, ідеології, які ці поділи обґрунтовують і освячують, провокуючи в багатьох випадках ворожнечу та силові протистояння. Поділеність є способом існування людства, з нею доводиться жити і давати собі раду; можливо навіть, що поділ за національною ознакою порівняно з іншими є більш операбельним та, відповідно, менш небезпечним…

По-друге, говорячи про небезпеку націоналізму, мусимо вказати також на загрози, пов'язані з відмовою від використання цієї ідеології. Нації та країни, чия національна свідомість із певних причин виявляється заниженою часто стають об'єктами чужих національних, конфесійних або інших змагань. Можна сказати так: відмова від націоналізму як мінімум має супроводжуватися недекларативними гарантіями того, що суб'єкт відмови не стане об'єктом чиїхось експансіоністських устремлінь – а таких гарантій у сучасному світі практично не існує.

Націоналізм стало залишався "релігією меншості" в новітній Україні, допоки остання, опинившись сливе беззахисною на шляху експансії північних сусідів, із жахом усвідомила, що сама наскрізь просякнута "русским миром". Тобто відмова українців від свого природного націоналізму виявилася не перепусткою до глобалізованого вільного світу абощо, а неоціненним авансом для націоналізму російського!..

Широко відкривши, під гаслами толерантності та мультикультурності, свої двері для іноземних мігрантів, держави Заходу небавом виявили, що в їхніх мечетях вербують шагідів та пропагують терор, а у великих містах утворилися непідконтрольні поліції шаріатські анклави… Ці приклади недвозначно вказують на небезпеку пригноблення профілактичної функції націоналізму.

Ще одним важливим резоном затримання націоналізму в ідеологічному арсеналі є його здатність генерувати стратегічні мотивації. Аби зрозуміти величезну важливість цього фактору порівняймо бодай чинну російську "еліту" з українською. Обидві вийшли з тієї самої "сталінської шинелі", дістали схожу освіту, всотали в себе ту саму культуру; представники обох еліт "не перед камерами" розмовляють однією мовою, ведуть однаковий спосіб життя, не раз дружать сім'ями та бізнесами. Одні й другі є цинічними й аморальними, схильними до протекції й кумівства, схиблені на дорогих повіях та коштовних брязкальцях, проте…

Цинічні, аморальні, корумповані російські можновладці функціонально є ефективними – в цьому пункті разюча схожість між українськими та російськими "елітаріями" різко закінчується й починається кардинальна відмінність! Тисячі політиків та адміністраторів, дипломатів і військових, господарників і чекістів, інтелектуалів і "реконструкторів" завзято працюють для розбудови "русского мира". Мєдвєдєв і Матвієнко, Лавров і Шойгу, Соловйов і Кісєльов, Дугін і Вассерман, Гіркін і Козіцин… - ні в кого не виникає відчуття, що ці люди перебувають не на своїх місцях чи обстоюють інтереси якогось іншого суб'єкта, ніж путінська Росія!

Варто було російській верхівці поставити на порядок денний "вставание с колен" и "возрождение могущества Отечества", як здібні кадри, здатні з півслова розуміти та з ентузіазмом підхоплювати ідеї лідера почали з'являтися ніби самі собою. Російські пропагандисти забезпечили Путіну безоглядну підтримку співвітчизників й ледь не змусили цілий світ повірити, що агресія проти сусідньої держави є її "внутрішнім конфліктом". Російські генерали вивели армію на новий рівень боєготовності. Попри величезні масштаби корупції і зловживань та технологічну відсталість Росії, фінансисти знайшли засоби підтримання її платоспроможності в умовах довготривалих військових авантюр та економічних санкцій… Натомість майже всі "досягнення" українських високопосадовців є "очевидними" лише для них самих.

Якщо в наших ворогів національна ідея спрацювала, то чому ми маємо від неї відмовлятися? Часто можна почути, що українському чиновникові, мовляв, треба дати високу зарплатню, аби він почав діяти ефективно. Це, перепрошую, маячня – за високу зарплатню він робитиме те саме, що робить зараз із "невисокою". Чиновник, як і підприємець, менеджер, інтелектуал та ін. стане соціально ефективним лише тоді, коли в його серці з'явиться образ тієї країни, яку він будує та захищає. Найменшою мірою генератором таких образів здатна бути висока платня – здатність "відчувати свою країну" постає зовсім з інших мотивів і, зокрема, з недекларативних національних почуттів. Себто не тих "почуттів", які "домалюють" добре оплачені спічрайтери та іміджмейкери, а тих, які жодні спічрайтери та іміджмейкери неспроможні приховати чи притлумити…

Зрештою, аби розставити всі крапки над "і" в темі націоналізму, пригадаймо собі дещо "з підручників історії". В різні часи людство поставило сотні масштабних "експериментів" із заміни природного розмаїття біоценозів на монокультуру. Величезні, не раз завбільшки з цілі країни території перетворювалися на суцільні плантації пшениці, рису, бавовни, каучуку тощо, пасовиська для продуктивної худоби, насадження цінних порід дерев і т. п. Наслідок завжди був однаковим: через кілька років достатку продуктивність таких угідь різко падала, або ж починали стрімко зростати витрати, необхідні для її підтримання. Сходила на пси врожайність ґрунтів, "не знати звідки" бралися кліматичні негаразди, полчища шкідників, хвороби тощо. Зрештою екологи зробили висновок: природа не створює непотрібного; розмаїття несхожих навзаєм біологічних видів та біоценозів є необхідною умовою збереження життя та продовження еволюції.

Між тим новітня історія людства виявляє тривожну тенденцію заміни розмаїття несхожих навзаєм цивілізацій та культур єдиним типом високотехнологічного суспільства масового споживання, скроєного за західними зразками. Хай демократичного, "мультикультурного", високотехнологічного, (потенційно) заможного, (поки що ніби) багатого інтелектом, схибленого на правах людини та здоровому способі життя тощо, але при тому повсюди, від Ісландії до Тасманії, до смутку однотипного! Щораз у більшій кількості країн та регіонів ми зустрічаємо дослівно повторювані положення правових актів, стандартний набір товарів у крамницях, уніфіковані технології виробництва й комунікації, схожі способи відпочинку, однакові ідеї в головах інтелектуалів та широкий загал, який вклоняється тим самим кумирам…

Найславетніші цивілізації рано чи пізно вичерпують запас креативності й постають перед непоборними викликами. Ідеї, які рухали мільйонами людей, з плином часу втрачають принадність, країни-лідери відкочуються на узбіччя… Поступ людства досі не переривався лише через те, що окремі його загони торували свої власні шляхи у майбуття й занепад учорашніх лідерів надавав шанс іншим цивілізаціям, які на поточний момент виявлялися більш життєздатними та креативними. Такий механізм подолання криз і підтримання поступального руху є жорстоким та аж ніяк не демократичним, однак жодного іншого просто не існує.

Але світ, перетворений глобалізацією на "місце, де всі грають у ту саму гру за тими самими правилами", у випадку системної кризи марно чекатиме на порятунок – у цьому світі не буде звідки взятися новим людям, ідеям та соціальним моделям! Ознак наближення саме такої кризи, вагітної планетарними катаклізмами, не бракує вже тепер і з плином часу ці ознаки лише помножуються. Тому особливої цінності набувають практики та ідеології, орієнтовані на заховання множинності варіантів розвитку та збереження самобутності окремих соціумів і цивілізацій. У цьому сенсі, погодьмося, націоналізм має дуже небагато конкурентів.

Вуглеводневе пальне є небезпечним, проте людству доведеться принаймні ще довший час його використовувати, шукаючи водночас засобів мінімізації породжуваних такою практикою загроз. Із націоналізмом справи дуже схожі. Це потужне, хоча й примхливе та вибухонебезпечне джерело соціальної енергії в ті чи інші способи залишається затребуваним та задіяним, тож використання його для відродження української мови логічно вписується в планетарні тренди. Лишається тільки відпрацювати ефективні технології, відносно безпечні та добре припасовані до українських реалій.