ЧОМУ УКРАЇНСТВО НЕ СТАЛО МАТЕРІАЛЬНОЮ СИЛОЮ

Автор однієї вже достоту давньої газетної замітки згадував свій досвід перегляду польських фільмів комуністичної доби. На екрані – звичайна побутова сценка: героїня сідає в потяг і, розмовляючи з сусідами, забирається на верхню полицю, але око радянської людини помічає щось «не те». Ось воно – догори веде зручна драбинка! Колись такими були оснащені й вітчизняні потяги, але радянські люди їх доволі швидко розікрали, а поляки, бач, ні. Або ж інший фільм: герой заходить у контору, де через віконце розмовляє із клерком… і чергове відкриття: в польських конторах клієнтові не треба принижено схилятися перед клерком, бо там віконця розташовані на рівні людського зросту! Відмінності нібито дріб’язкові, але саме в них, на думку автора замітки, полягало найбільш переконливе пояснення того факту, що Польща, яка на поч. 90-х перебувала в ще скрутнішій ситуації, ніж тогочасна Україна, нині є членом НАТО, ЄС і густо заселена нашими заробітчанами.

Як бачимо із цього прикладу, ментальність нації належить радше до царини підсвідомого: вона не є тим, що певна влада довільно встановлює, а тим, чого жодна влада не годна в людей відняти… В такому сенсі тема ідеології може видатися сторонньою для розвідки про українську ментальність, адже в нашій уяві поняття ідеології міцно пов’язане зі свідомими діями державних чинників – портретами «вождів» на плакатах; дикторами, які мертвотними голосами сповіщають про історичні рішення чергового збіговиська КПРС; обов’язковими заняттями з «наукового комунізму» тощо. Але не поспішаймо з висновками. Пригадаймо натомість давню й аж ніяк не марксистську притчу про подорожнього, який, потрапивши на будову, спитав у першого-ліпшого будівничого, що тут роблять. «Не бачиш хіба – роздратовано відповів той – риємо землю, довбаємо це трикляте каміння, тягаємо цеглу на своїх горбах аж на самісінький верх…» Подорожній підійшов до другого робітника, повторив своє питання й той – такий самий потомлений, виснажений, брудний – на мить випростався й гордовито відповів: «Ми зводимо Храм Господній!»

Відмінність між персонажами цієї притчі визначає не їхній статус, рівень достатку чи умови діяльності, а постава обох будівничих. Не якась особлива гострота зору, а віра, мета, ідея, себто по суті ідеологічні чинники дають змогу другому робітникові побачити високий сенс своєї праці, до якого першому байдуже. Справді-бо, можна порпатися в багнюці, ковтати солоний піт, згинатися під непідйомною ношею – й при тому бути щасливим від усвідомлення своєї місії, а можна мешкати в королівському палаці, почуваючись нещасним і нарікаючи на нестерпні умови. Саме ідеологія, наповнюючи сенсами людське буття, підносить людину над суто рефлекторним розумінням добра й зла.

Потреба в сенсах не раз буває більшою, ніж потреба в їжі, теплі, статевому задоволенні. Ця потреба особливо загострюється в часи трансформацій суспільства, коли «виходять з ладу» звичні регулятори (традиція, закон, державний апарат) і не раз лише ідеологічний компас здатний вказати шлях до нової стабільності. Для будь-якої людської спільноти творення ідеологій є природним процесом й невизнання деякими з них своєї ідеологізованості не тотожне фактичній відсутності ідеологічного наповнення їхнього буття. Взяти, приміром, такий народ, як роми: вочевидь ромські громади неухильно дотримуються певних ідеологічних засад, проте марно шукатимемо документальні джерела цих засад чи постаті діячів, які їх виробили… Але зазвичай розвинені суспільства не обмежуються спонтанним творенням ідеологій – до цього процесу підключаються мислителі, політики, літератори, популяризатори тощо, висліди праць яких не раз знаходять своє втілення у трактатах, кодексах, партійних програмах та інших текстах.

Для нас украй важливим є те, що саме в царині ідей слабкіша сторона має змогу перемогти й не раз перемагає своїх опонентів, які диспонують фізичною перевагою. Той, хто хоче змагатися проти не до порівняння сильнішого ворога мусить протиставити йому насамперед силу Ідеї – такої, яка не боїться ні брязкоту зброї, ні тюремних казематів, ані шелестіння готівки. Ідеї стають матеріальною силою, опановуючи маси, уможливлюючи ефективну взаємодію тисяч і мільйонів людей, кожний з яких сам по собі є майже безсилим та непредставленим у «верхах».

Одного разу автора цих рядків запросили були на організаційні збори для створення формації, покликаної захищати права малих підприємців. Прийшло 12 підприємців, які представляли різні царини бізнесу й зіштовхувалися із зовсім різними проблемами. Вони виклали 12 різних поглядів на мету й характер діяльності майбутньої формації, відтак зібрання закінчилося нічим і справа не дістала жодного продовження. Каюсь, я теж розгубився в цій ситуації й не одразу зрозумів, з чого насправді слід було починати…

Проте уявімо, що 12 присутніх підприємців плюс мобілізовані ними колеги «скидаються» й наймають тямущу та добросовісну людину, яка починає вивчати проблематику малого бізнесу: «моніторить» пресу, спілкується з практиками та науковцями, відвідує кілька успішних країн тощо. За рік-півтора такого вивчення має постати чітке розуміння того, які проблеми є для дрібного підприємництва ключовими й що слід робити для їхнього розв’язання. На наступному етапі до справи береться інша людина (чи група людей), яка фахово розуміється на пропаганді, популяризації певних поглядів, донесенні їх до ширшого кола бізнесовців, політиків, активістів.

Описана вище діяльність є по суті діяльністю ідеологічною. В її висліді підприємницьке середовище має усвідомити свої корінні інтереси та почати одностайно формулювати вимоги, які звучатимуть у різних місцях, при різних нагодах, із різних вуст. Такі вимоги неможливо буде проігнорувати, розчинити в абстрактному «за все хороше й проти всього поганого», або ж заткати «зеленню» чи кляпом рот їхнім речникам… Хіба не схожі процеси мають розвиватися й довкола інших кардинальних проблем буття українського суспільства, таких як оборона Вітчизни, правова та земельна реформи, євроінтеграція, захист довкілля тощо? Бо тільки на ґрунті, сказати б, тематичних, «галузевих», регіональних ідеологій можуть постати дієздатні загальнонаціональні політичні ідеології.

І вже геть неможливо уявити собі відродження української мови в деідеологізованому суспільстві! Адже проект відродження за поточного стану українського слова є й може бути лише ідеологічним – майже жодні об’єктивні потреби чи обставини життя суспільства не штовхають до реалізації такого проекту й не сприяють цій справі. Намагатися відродити мову, уникаючи великої й напруженої ідеологічної праці – приблизно те саме, що мріяти про кар’єру балерини, закушуючи шоколадним тортом щоденну порцію вареників зі сметаною …

Ідеологізація суспільства може мати свої негативні та небезпечні наслідки, на які неприпустимо заплющувати очі. Ідеологізовані особи та спільноти бачать довколишній світ в більш чи менш звуженому та обмеженому ракурсі, не помічаючи часом очевидних та обов’язкових до розуміння речей (йой, скільки знаю прикладів!); вони важко й не раз конфліктно взаємодіють із партнерами, які не поділяють їхніх поглядів. Напружена розробка ідеологічних систем часто породжує в їхніх адептів переконання в універсальності цих систем та може входити в небезпечний резонанс із чиїмось прагненням до необмеженої влади над людьми – так виникають авторитарні й тоталітарні режими, включно із такими моторошними покручами, як нацизм і комунізм. Можна назвати й інші негативні сторони ідеологізації, про які слід повсякчас пам’ятати та яких слід остерігатися так само, як ми остерігаємося можливих небезпек, працюючи з вогнем, хімікатами чи «мирним атомом».

Небезпеки не виключають доконечної потреби переведення ідеологічної праці, як такої, проте… На порозі унезалежнення України взяв гору курс на побудову в ній деідеологізованого суспільства. Всі групи населення, керуючись різними, не раз діаметрально протилежними спонуками повважали за краще полишити в минулому ідеологічні маркери та змагання. Нас, можливо, не дуже цікавить підхід до цього питання старих компартійних чи нових, тоді щойно народжуваних «бізнесових» еліт, або ж «людей з вулиці», й перед тим не переобтяжених глибокими ідейними пошуками, але мотиви національно-демократичних середовищ видаються вартими уваги. Заперечуючи ідеологізацію, представники цих середовищ виходили й виходять дотепер із двох основних мотивів: по-перше, з прагнення якнайскоріше та якнайповніше позбутися ідейної спадщини комунізму, в якій убачали абсолютне зло, а по-друге – з уявлення про настання на Заході ери «кінця ідеологій».

Обидва названі мотиви ми докладніше розглянемо в наступному пості, а наразі констатуємо: на зорі незалежності ідеологічні змагання фактично було полишено за рамками українського проекту, що більшою мірою, ніж будь-яка інша помилка «покоління фундаторів» визначила безславний, а не раз і трагічний перебіг наступних подій. Коли про свій ідеологічний нейтралітет оголосила держава*, це можна було, хай не без зауважень, якось зрозуміти. Але невдовзі почали мов гриби після дощу поставати політичні партії та згромадження, які ретельно уникали згадок про свої ідейні засади – хоча їм, на відміну від держави, сам Бог велів наполягати на цих засадах та обстоювати їх!**. Ба більше, на кону з’явилися численні політики та громадські діячі, неспроможні окреслити світоглядні основи своєї діяльності та готові за потреби змінювати політичні уподобання на протилежні, й то неодноразово.

Нагадаю що відбувалося це все на тлі глибочезної економічної та соціальної кризи: закривалися підприємства, щоденно росли ціни, почалися відключення енергії, паношилася злочинність тощо. Поглиблювалася й виходила на яв соціальна нерівність, фахова майстерність і сумлінна праця втрачали ціну, порушення законів ставало необхідною запорукою життєвого успіху. Україна дедалі перетворювалася на злу мачуху для своїх рідних дітей. Всі ці випробування, постаючи в очах загалу позбавленими будь-якого сенсу й мети (бо сенсами, як відомо, займається саме ідеологія), трощили в душах людей рештки моральних постулатів. Якщо за доби «гласності» на голови людей ринув водоспад викриттів злочинів соціалізму, пояснень і порад, що та як слід змінити, то тепер, коли умови та рівень життя загалу драматично погіршилися порівняно з тією добою, полум’яні трибуни вчорашнього дня виявилися на диво скупими на пояснення та рецепти.

Страшним наслідком цих драматичних процесів стала атомізація українського суспільства, перетворення його на сукупність роз’єднаних осіб та мікроспільнот, де кожний у своєму розумінні довколишнього світу орієнтується лише на власний обмежений досвід та здоровий глузд чи думку свого найближчого довкілля. Усталеним станом такого суспільства є глибока упослідженість переважної більшості осіб та неперервна війна «всіх проти всіх»; такі соціуми є майже безборонними перед маніпуляціями із боку потужних бізнесових, політичних та медійних гравців.

Порожнеча в головах і душах доволі стрімко почала заповнюватися. Чи не першим своє зацікавлення в її наповненні виявив великий бізнес, розпочавши «килимові» бомбардування людських мізків рекламою – брехливою, не раз тупою, безмежно далекою від реалій українського буття, розрахованою на «дуже пересічний» інтелектуальний рівень аудиторії та необмежену мінливість її уподобань. Політичний ринок діяв на інформаційному полі за тими ж методиками, що й ринок товарний – провідні гравці були зацікавлені в закріпленні ідейної невизначеності свого лохторату й відтак власній спроможності маніпулятивного керування його елекційною поведінкою та відсутності ідеологічних «червоних ліній». Для медійного бізнесу принцип «піпл хаває!» виявився правдивою золотою жилою – його «акули», напомповуючи мізки аудиторії крикливим інформаційним мотлохом, не забували наполегливо знижувати загальний рівень її запитів та смаків.

Всі «сильні світу цього», незалежно від власних, не раз контрарно протилежних політичних та ідейних орієнтирів, однаково послідовно дбали про затримання та поглиблення деідеологізованого стану суспільства. Навіть небагатьом «ідеологічним» партіям (небіжка КПУ, ВО «Свобода» тощо) ходило радше про власне позиціонування в політичному спектрі, ніж про послідовну розробку якихось теоретичних та світоглядних питань. Переконливим доказом цього є відсутність у чолівках усіх без винятку вітчизняних політичних потуг осіб, які зробили собі ім’я саме діяльністю в ідеологічній царині.

До часу схожі процеси деідеологізації майже паралельно розвивалися в українському та російському суспільних просторах, які до того ж великою мірою залишалися нероз’єднаними навзаєм. При тому на тлі спустошливої духовної порожнечі там і тут формувався потужний суспільний запит на нові ідеологічні орієнтири, але… В Україні жодна фракція її політично та ідеологічно недосвідченої національної еліти не виявила здатності та бажання  запропонувати своєму народові дієві ідейні орієнтири***. Саме через це дві надпотужних народних революції виявилися неспроможними істотно підважити засади олігархічної системи та вивести націю з перманентної кризи на шлях сталого поступального розвитку.

Натомість в традиційно імперській Росії знайшлися як ідея, так само й рушійні сили для її просування. Принижене втратою свого великодержавного статусу, зацьковане й зубожіле протягом «лихих 90-х», зневірене в демократизації та ринкових реформах російське суспільство почало мов губка всотувати ідеї путінського «русского мира». Нікому не знаний екс-кагебіст стрімко здобув імідж національного месії, оточеного плеядою відданих посіпак, готових підхоплювати й ентузіастично розвивати його задуми. Ідеологія виявилася чудо-зброєю неототалітарного режиму, цілком спроможною компенсувати його очевидну слабкість в економічній, технологічній, соціальній та інших царинах.

Коли ідеологічна махина путинізму почала розгортатися в бік України їй на цьому напрямку майже нічого не протистояло. Порожнеча, яка тривала в українських головах і душах виявилася плідним ґрунтом для поширення «русскомирских» ідей. Деідеологізований український соціум виявив повну відкритість до пропаганди на теми «мышебратья», «мы устали от войны, смысла которой не понимаем», «надо просто перестать стрелять» тощо, натомість слогани типу «Армія. Мова. Віра» гумовими кульками відскакували від масової свідомості, оскільки «мова не годує» - як, зрештою, й обидва інших компонента тріади… Ідеологічна праця-бо майже ніколи не дає миттєвих результатів – це нива, яка потребує послідовної праці, й то протягом тривалого часу.

* Пригадую, приміром, як перший президент, колишній ідеолог КПУ Л. Кравчук висловився проти згадування в документах новопосталої держави про «соціалізм», запропонувавши полишити це питання науковцям.

** В різні періоди автор цих рядків розмовляв на цю тему з представниками керівництва кількох поважних політичних потуг. Майже всі мої співрозмовники погоджувалися з тим, що для політичної сили ідеологічна невизначеність не є нормальним станом, але… до жодних реальних кроків для подолання цієї невизначеності так і не доходило.

*** Тут необхідно пояснити значення самого поняття «запропонувати ідеологію». Ходить не тільки про розробку системи ідей, водночас «працездатних», привабливих і внутрішньо несуперечливих; не тільки про створення системи ефективного донесення їх до загалу та плекання в масах, але й про показ живих зразків послідовного дотримання цих ідей та (що є надважливим!) успішності осіб та структур, які працюють для їхнього втілення. В цих останніх пунктах клановий принцип виявився для українців святинею набагато вищого порядку, ніж демократія, поступ, ба навіть сама незалежність.

Обкладинка — pinterest.com.