«Це справжнє щастя – розуміти усе, промовлене колись!»

У молодої людини та й зрештою у кожного на будь-якому етапі життя є ще одне важливе завдання – правильно трактувати та розуміти слова і те, що за ними… Навіщо? Мабуть тому, що весь світ, ми, оточення складаються із понять, сенсів, трактувань, пояснень… із СЛІВ. І від того, наскільки глибоко людина «копне», залежить якість думки, рішення, дії…

Згадалася фраза: «Спочатку було слово…». Правда, таки слово. Його вага і роль вражають, проте важливо навіть не це… Скільки слів у кожному дні? Скільки думок через слова і у словах? Зрештою – скільки їх стоїть ЗА сенсами, значеннями та поняттями… І в цій словесній хвилі потрібно розібратися, її важливо зрозуміти, щоб прийняти або відкинути…

«Спочатку було слово»… Саме у словах нам з дитинства вкладають певні переконання, часто стереотипи та шаблони. І це теж той багаж, з яким ми приходимо у доросле життя. Він «висить» над людиною, часто у форматі переконань чи певностей, хоча зрештою стає саме тією найбільшою Непевністю, з якою потрібно розбиратися…

Розкручуючи словесну логіку, людина доходить до суті. Це вимагає зрілості, готовності усвідомити та змінити. Цей процес теж вимагає праці…

«Спочатку було слово»… І з кожним роком життя слова стають усе зрозумілішими, яснішими, а їх значення та роль – очевиднішими. Це також як результат зростаючої свідомості та внутрішнього пошуку…

Як у тому вірші Віталія Коротича: «Це справжнє щастя – розуміти, усе промовлене колись». І щастя, і випробування, і необхідність…

Віталій Коротич

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, –
Складне…

Школяркам говорили

Ми вірш про "білих яблунь дим".
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п'ять – спеціялісти
І космонавти – в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя – розуміти
Усе, промовлене колись.

...