"Брий": оповідання

21 вересня 2018
Maksym Fedorchenko

Брий був людиною нікчемною і згинув дарма.

Почалося все з того, що багато років тому Брий – тоді ще Молодий Брий – ні сіло ні впало подався в моряки. В моряки! І звідки у його непутящу голову могла така думка гулькнути – адже у нашому селі зроду моряків не було. Може, тому що ми розсудливі і помірковані від народження, а може, тому що моря усі і навіть річки судноплавні лежать так далеко, що ніхто з наших їх ніколи на власні очі не бачив. А Брию закортіло стати моряком, з доброго дива. Закортіло – і покинув він село, залишив батьківській дім і батьків. Пішов і пропав, як камінь у воду, - і повернувся аж через сорок літ, коли вже і батько, і матір його давно спочили у могилах, поховані чужими людьми, адже Брия на той час не було поруч. Ніхто і не знав, і не відав, чи він досі живий.

Та одного дня Брий – тепер вже Старий Брий – повернувся і знову оселився у хатині, де колись мешкав. Брий не розповідав нам нічого про те, що він робив ці сорок років, а ми і не допитувалися. Та й навіщо? – як вже він став моряком, торочити про це сенсу нема, справа ж пропаща. А як не став моряком, то ледь чим путнім опікувався, тому що нині в його сивій голові розуму знайшлося не більше, ніж колись. Адже він влаштувався у батьківському обійсті, потинявся кілька днів селом у своїх грубезних чоботях, довгополому плащі і чудернацькому капелюсі, а тоді несподівано завітав під вечір у пивницю на ринковій площі і оголосив привселюдно, до якої справи вирішив узятися.

- Відкрию морську школу, буду ваших дітей морській справі вчити! – гордовито повідомив Старий Брий. Мабуть, гадав, що відбою від учнів у його школі не буде, та не так сталося, як гадалося! Ніхто не зрадів, так йому одразу і відказали: дякуємо тобі красненько, Брию, але нам у селі й одного моряка удосталь, не треба дітей наших з пуття збивати! І Старий Брий образився і пішов, грюкнувши дверима так, що аж кухлі з пивом на столах підскочили. Ми вже сподівалися, що тим все і скінчиться, але вийшло все інакше.

Чутка селом поширилася про морську школу Старого Брия, і дітлахи нерозумні за ним почали бігати, а він усе їм свої моряцькі байки розповідав і різними дурницями спокушав. Батьки збурилися: і що після того малим на думку спаде? Цур тобі, вистачить нам на село і одного нікчеми! Між тим діти морем почали марити, про дальні краї мріяти, у моряки лаштуватися. І тоді батьки суворо заборонили своїм дітям до Брия ходити, а йому наказали припинити голови малим замакітрювати: чи ж далеко до біди? Брий тоді вилаяв нас дурнями і пішов собі, насунувши свого дивацького капелюха по самісінькі очі. Однак декому з наших довелося таки добре нагодувати дітей березовою кашею, аби до Брия дорогу забули.

Ось таким був Брий – нікчема, проте з уявою. Та власні ж дурниці та вигадки його й занапастили. Невдовзі по тому, як провалился затія з морською школою – а було це наприкінці зими – Старий Брий придбав у крамаря Петера мотуззя – чимало, геть усе, що в крамниці знайшлося. «Нащо тобі стільки?» - спитав його крамар. А Брий йому й відповів:

- Сітку треба плести, незабаром сардина до берега підійде, тут головне час не проґавити!

Крамар здивувався, але мотуззя Старому Брию продав: справу той задумав негодящу, а гроші приніс справжні. Ввечері у пивниці крамар розповів усім про нову вигадку Брия. Ми навіть не сміялися і не глузували: зрозуміло, збожеволіла людина під старість, від власної глупоти та від неробства геть відбилася глузду. Однак потім ми спостерігали, як Старий Брий день за днем сидів у власному дворі і плів сітку. Ми підходило до нього й питали, для чого йому сітка, і Брий щоразу відповідав, зиркаючи на небо й вправно працюючи саморобним човником:

- Сардина ось-ось піде до берега, треба поспішати, - і з тим повертався до роботи, а в розмови далі не вступав.

Коли Старий Брий закінчив плести сітку, він навантажив її на візок і потяг у поле за селом – там від його покійних батьків лишився клаптик ріллі. Мало не все наше село побігло за ним – дивитися, як же ж він сардину ловитиме. А Старий Брий повбивав кілки на межі своєї землі та розвісив по них сітку – так, аби оточила вона його поле – а сам сів край поля і запалив люльку. Сидів там, курив, мовчав, у небо позирав, а на нас навіть не дивився.

Тоді наші дотепники не втрималися, почали Брия на кпини брати:

- Брию, чув, Брию, та ти ж сітку не туди поставив. Сардину в небі ловлять, а ти поле загородив! Треба, Брию, кілки у хмари встромляти! От тільки ж ти забув навесні небо сардинами засіяти, ніц не зійде!

Старий Брий навіть вухом не повів, і ми самі наказали жартівникам стулити пельки: не можна збиткуватися над убогим, гріх. І тоді всі подалися назад до села, а Старий Брий так і лишився у полі – чатувати на свою сардину.

Уночі розгулялася негода – сніг, вітер, завірюха! – і наступного дня дехто з наших пішов подивитися, як там справи у Брия з його сардиною. Старий так і сидів край поля та палив люльку, а на його чудернацькому капелюсі назбиралася чимала кучугура снігу. Сітка його, ясна річ, ніяких сардин із поля не виловила, проте через неї клинець його завалило снігом, а з наших наділів увесь сніг вітром поздувало. Та Брию сніг, зрозуміло, дурниця, а ми одразу зметикували, що й до чого. Відтоді ми теж свої нивки на зиму сіткою огороджуємо, аби увесь сніг на землі до весни лишався – ось який нам зиск від божевільної забавки Брия. Йому, мабуть, і не второпати, що у ланах хліб і жито вирощують, отож він там сіткою сардини ловив, нерозсудливий чоловік, а ми сіткою сніг ловимо і новий врожай.

Через три дні Старий Брий повернувся – без жодної рибинки, ще б пак, а також і без сітки і візка. Прийшов і одразу до пивниці: узяв собі кухоль пива, сів під вікном і про щось глибоко замислився, певно, про своє непутяще даремне життя. Тут його наші дотепники оточили і знову почали кепкувати:

- Брию, чуєш, Брию, де ж сардина? Мо, рік неврожайний видався? Чи ти, бува, не розпродав вже свій врожай сардин? Кому ж продав, чи не водяникам і морським чортам? То почастуй нас з баришів!

Старий Брий глянув похмуро на людей у пивниці і відповів:

- Сардина прийшла – я вчасно сітку поставив, ще б день-два – і запізнився би. Та за сардиною прийшов кит-смугач. І сардина йому лишилася, і сітку мою пошматував, і возика хвостом розбив… Відпочину трохи і на смугача піду. Поспішати треба, доки кит не пішов слідом за сардиною. Буде тепер тут в нас китобійний промисел! – і з цими словами Брий допив пиво одним ковтком, підвився, насунув на очі свій дивацький капелюх і забрався з пивниці. І тут вже усі, хто у пивниці залишилися, навіть найрозсудливіші і до Старого Брия співчутливі, ледь не луснули від реготу: «Кит! Кит-смугач! Китобійний промисел! У полі! У нас! В нашому селі!» – ясна річ, якщо в людини змолоду в голові порожньо, то й до старості голова нічим на наповниться!

Наступного дня Старий Брий знову попрямував у поле – бачили, як рано-вранці він крокував путівцем, несучі на плечі щось довге, наче голобля. Ну, пішов і пішов, якщо вже людині життя не шкода на такі дурнички, як-от ловля сардин і полювання на китів у чистому полі, хай йому! – а в нас часу на пусте нема! Нам треба сітки плести і лани огороджувати – до весни ще не один сніговій буде!

Довго не було Брия – ми вже гадали, що не верне. Тільки помилялися ми – вернув Брий назад, через тиждень прийшов – увесь брудний, обідраний і без свого дивацького капелюха, і смердить від нього – хоч святих винось. А руки і обличчя – подряпані і ніби попечені, волосся сиве – сплутане й дибки стало, очі – як дві чорні дірки на лиці: певна річ, геть Брий глузду рішився! А коли він розповів, де був увесь цей час, ми в цьому напевно переконалися.

Розказав Брий, що чекав він на смугача три дні й три ночі, а на четвертий день вдосвіта прийшла сардина, а за нею і кит нагодився, але не смугач, а кашалот. Полювання на кита спочатку в Брия не вийшло – не пробив гарпун товсту шкіру кашалота, а сам Брий послизнувся та впав із горбочка, звідки жбурляв свій гарпун, і кит проковтнув Брия. Три дні й три ночі пробув Брий у череві страшного звіра, який увесь цей час ласував сардинами і кальмарами, серед яких Бриєві, аби не втопитися, довелося борсатися та плавати, наче в густому гарячому супі.

На четверту добу Брий геть втратив сили і вже не сподівався вибратися живим із китового черева, однак і кашалота пожирання сардин втомило. І кашалот вивергнув зі свого шлунку – сардин, Брия і ще якісь глиби («Амбра!» - сказав Брий) – і отак Старий потрапив на берег і повернувся у село.

- А зюйдвестку мою кашалот ізжер, - додав Брий із жалем, - добра була зюйдвестка, тепер таку не знайдеш. – Він помовчав, спитав кухоль пива, жадібно відпив і продовжив:

- Одначе не дарма я полював на кита. Коли видерся я на берег, на кашалота напали орки, кити-вбивці. Вбити вони його не вбили, тільки поранили. І тоді вже я його своїм гарпуном добив.

Тут Старий Брий обвів своїми безумними очима усіх, хто був у пивниці, допив пиво і промовив:

- Треба усім нам зараз же у поле йти, і часу не гаяти – кашалота білувати-розділювати, ворвань топити, бо залишиться він увесь звірам польовим, птахам небесним і рибам морським! Ходімо!

Ніхто й не ворухнувся. Чи не гадав насправді цей нікчемний чоловік, що ми повіримо в його вигадки? Чи не думав він, що ми рахуватимемо нашого непутящого земляка новим Йоною, якого волею Божою проковтнуло і вивергнуло морське чудовисько? Так, у божевілля Брия ми повірили, усі й одразу, а от його безглуздим розповідям – ні, жоден з нас віри не йняв. І Брий тоді махнув на нас рукою і пішов назад до свого кита – сам-один.

І відтоді Старий Брий зник, як згинув, - зовсім. Воно і не дивно, казали усі наші, до того воно і йшло, інакше і бути не могло. Губив він себе сам, займався цим змолоду, ще коли у моряки подався, а іншого діла не знав, усе своє життя, певно, лише дурницями і безглуздям промишляв і наближав свій кінець. Та все одно нам було його шкода. Людина ж! – а життя своє прожив дарма, нерозумно і без користі, та й пропав нізащо. Ось так у селі нашому всі згадували Брия: із жалем і по-доброму.

Навесні, щоправда, коли ми у поле вийшли, знайшли ми Брия. Себто, плащ його і чоботи – ось і усе, що від нього лишилося. Мабуть, з’їли його дикі звірі, навіть кісток не лишили, - розтягли їх по довколишніх лісах і яругах. А якісь більші кістки («Кашалотові!» - сказав би нам Брий) – ті кістки звірі порозтягати не змогли, завеликі вони; лишень обгризли їх до блиску, та й край. А ще серед тих кісток лежав і чудернацький капелюх Брия – «зюйдвестка».

Там, на полі Брия, ті кістки дотепер ще лежать – не знаємо, кому земля його має відійти, тому й кісток ніхто не чіпає. Отакий від Брия спадок: перехняблена хатина, кістки оті та шматок занедбаної ріллі, оточений розідраною сіткою на похилених кілках.

Хотіли ми поховати Старого Брия по-людському, поруч із його батьками, та не вийшло: не вкладати ж у труну плащ, чоботи і капелюх? І тому лишень відстояли в церкві заупокійну відправу за ним, а священник наш слово сказав про Брия. Коротко сказав, різко, та правдиво, усім іншим у напучення:

«Брий був людиною нікчемною і згинув дарма».

2015-2017

Малюнки: (1) Обкладинка: Вінсент ван Гог. Голова моряка-бороданя в зюйдвестці; малюнки в тексті - Олександра Лелік, ілюстрації до цього тексту для публікації в журналі "Фамілія"

2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Краса і велич українських традицій очима Марії Корнілевської
Мистецьке об'єднання dotART у співпраці з арт-платформою Exhibit Around та Кафедрою соціології педагогічної культури Краківського Університету запустили фотоконкурс. Марія Корнілевська увійшла до кращих фографів світу, яким вдалось передати життя та побут іммігрантів. Її фотографія, яка була зробленна під час святкування Дня вишиванки у Римі, увійде до каталогу під назвою "Immigrant".
Читати більше