Борис Грінченко та його український подвиг

9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині народився Борис Грінченко. Його батько – шляхтич, відставний штабс-капітан, мав кілька десятин землі, водяний млин. Мати - дочка полковника Поліксенія Літарьова. У родині розмовляли російською мовою. Хлопець рано навчився читати, виявив потяг до книжок. Єдиний навчальний заклад, де він учився, - реальне училище у Харкові. За читання нелегальних "метеликів" Сергія Подолинського гімназиста виключили з п'ятого класу і помістили до в'язниці. За два місяці перебування у буцегарні юнак захворів на туберкульоз. 
 
Довелося заробляти на власний хліб. Борис жив у сім'ї шевця, та й навчився шити чоботи. На заощаджені копійки від заробітку купував книжки і займався самоосвітою. У 18 років Грінченко склав екзамен на звання народного вчителя. На учительських курсах Борис Грінченко познайомився з росіянкою Марією Гладиліною, доблесно українізував її. Борис і Марія були однолітками, двадцятилітніми одружилися, того ж року Насточкою збагатилися. Молоді батьки між собою і дочкою спілкувалися тільки українською. Вони самі писали для Насточки перші книжечки, потім першу граматику та підручники.

Упродовж шести років Грінченко викладав у приватній школі Христі Алчевської, у с. Олексіївці на Луганщині. Настя бавилася з селянськими дітьми, частенько до села приїздили Алчевські. Тоді Настя бавилася з Христиною.

З 1894 року родина переїхала до Чернігова і почалася у діловода Б. Грінченка "неволя канцелярська". Поряд із столом Грінченка був стіл поета Володимира Самійленка, який не раз рятував Бориса Дмитровича, у якого був талант губити документи.

А у вільний від роботи час родина упорядкувала музей Шевченка, організувала земську друкарню, видавала книжки для українців (найдорожча книга коштувала 5 коп.). Маленька кімнатка Грінченків на Чернігівському шосе дивувала гостей: хазяїни її завжди щось писали, редагували. Марія Грінченко, письменниця (псевдонім М. Загірня), перекладач із десятка мов, узяла на себе більшу частину редакційної роботи. А поряд них Настуся зростала, писала поезії, перекладала з англійської, єврейської, французької.

Сучасники говорили, що Грінченко – лицар обов'язку. Він написав чотири повісті, десятки оповідань кілька драматичних творів. Подвигом Грінченка був чотиритомний словник української мови.

За все треба платити. І Борис Дмитрович, і Настя заплатили здоров'ям: непосильна робота подарувала сухоти. У цей час Настя захопилася політичною боротьбою, стала членом радикальної партії. Саме за це її було запроторено до буцегарні. У в'язниці, під пильним наглядом жандармів 24-річній Насті довелося народжувати й померти під час пологів. Її маленька донечка теж невдовзі померла.

Батьки упродовж двох років видавали спеціальну бібліотечну серію "Книжки пам'яті Насті Грінченко". Та від хвороби згасає й Борис Грінченко. Вони позичають гроші, Марія везе чоловіка до Італії. Та врятувати не можна: на цифрі 47 обірвалося земне буття Бориса Грінченка. Марія привезла дорогий прах до Києва, поховала поряд із дочкою. На похоронах пролунало: "Він більше зробив, ніж прожив!"

"Життя порожнє, все опустіло. Нема чим жити. Лишилася тільки праця, і я житиму для праці", - записала Марія Грінченко.