Боротьба триває...

24 листопада 2017
Simple History

Тетяна Кудря


Тема Голодомору — страшна та емоційно виснажлива. Живих свідків практично не лишилось. Тож чи варто взагалі згадувати? Адже за останні 30 років і меморіали жертвам поставили, й ініціаторів засудили, і архіви дослідили...

Кожного року, в четверту суботу листопада, відзначається День пам'яті жертв Голодомору. Стандартно, масово: квіти, свічки, екскурсії. І останнім часом, як протидія офіціозу, в суспільстві посилюється несприйняття цієї теми. Особливо молоддю, більшість якої не може сформулювати, що таке геноцид, Голодомор, тоталітаризм. Мало хто розуміє значення широко вживаних у 30-ті рр. слів "буксири", "чорна дошка", "підкуркульник", "трудодень". Прізвища Молотова, Кагановича, Постишева і навіть Леніна та Сталіна не викликають жодних емоцій у багатьох. Та й чи варто згадувати та вивчати ті страшні події? Може, час дати спокій мертвим?

Події минулого як простір для маніпуляцій


Листопад, 2015 рік. У Вашингтоні, на площі Колумба, відкрили меморіал жертвам Голодомору 1932-1933 років. У місті, на одній із станцій метро два тижні працювала виставка, де було представлено документи та фотографії тих страшних подій.

Як висвітлювалась ця подія у російських теленовинах? Там з'ясовували, хто дав гроші на спорудження меморіалу, переймалися через антиросійську риторику та похапцем вказували, що голод же був і в Поволжі, Казахстані, Білорусі та Уралі. Складалось враження, що голод в цих регіонах ― досягнення, а не трагедія. І чомусь російські журналісти забували додати, що "голодував не якийсь невизначений північно-кавказький народ, а переважно українці Кубані. Голод був у тих районах Поволжя (Саратовська, Сталіградська області), де компактно проживали українці. Голодували українські села в Оренбурзькій області (Південний Урал), лютував голод в Павлодарській області (Казахстан), де масово проживали українці-переселенці ще з дореволюційних часів" [1].

Звідки ж така тенденційність у поданні матеріалу? Треба розуміти, що телебачення виконує державне замовлення, а сучасна Росія стрімко скочується в епоху сталінізму. За сталінською версією історії голоду не було взагалі, а лише "тимчасові труднощі з продовольством".

Варто замислитися й над таким фактом: у Федеральному списку екстремістських матеріалів, який розміщено на сайті Міністерства юстиції РФ, є книги про Голодомор та діяльність НКВС. Тобто можна опинитися за ґратами за збереження і розповсюдження такої літератури. Ось лише маленький витяг зі списку "екстремістських матеріалів":
 

  1. 1151. Печатное издание "Голодомор 1932-1933 років в Україні: Матеріали кримінальної справи № 475";
  2. 1152. Печатное издание Юрій Шаповал, Володимир Пристайко, Вадим Золоторьов "ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи". 1997 г.;
  3. 1153. Печатное издание Владимир Василенко "Голодомор 1932-1933 годов в Украине как преступление геноцида: правовая оценка". 2009 г. [2].
     

Чому ж висвітлення теми організованого голодомору є небажаним для сучасної Росії? Бо "псує репутацію" радянської влади, змушує замислюватися, чому сталася ця трагедія. А громадянин, що аналізує та думає, державі не потрібен — ним важче керувати. Сучасні російські пропагандисти досягли нечуваної кваліфікації в перекручуванні фактів, підміні понять, створенні псевдоправдивої картинки.

Це треба усвідомити і зробити висновки. Інформаційна війна триває. Хоча вона й не припинялась — просто ми не особливо звертали увагу на деякі, здавалося б, неважливі деталі. Саме тому українці програли перший раунд інформаційної війни. Саме тому ми втратили Крим, саме тому зараз на Донбасі в цій гібридній війні, війні, що "не існує", гинуть наші хлопці.

І саме тому так гостро стоїть питання про знання власної історії. Треба чітко усвідомлювати, що проблема збереження пам'яті про Голодомори ХХ століття в Україні — це боротьба ідеологій. І ця боротьба має дуже багато вимірів.

Сучасні російські історики навіть заперечують Голодомор. Ми пропонуємо ознайомитись з варіантом боротьби проти перекручування і приховування "незручних" фактів

Вимір перший: боротьба радянської влади

Боротьба українського народу за власну державу, за історичну пам'ять, навіть за право на життя точилась паралельно з боротьбою радянської влади за соціалізм, "за нашу радянську батьківщину", за комунізм і т.д. Гасло "Хто не з нами, той проти нас" використовувалось із святою вірою у правильність своїх дій :

.... Йдемо звитяжно, переможно -
Немов гроза, ідем!
Як перевиховать не можна -

У землю покладем.

(Руденко Микола. "Хрест")
 

Радянський плакат 1957 року

Більшовики перемогли в революції та громадянській війні, і в середині двадцятих років проголосили про початок боротьби за побудову соціалізму. Пам'ятаєте? Індустріалізація, колективізація, культурна революція. Почали саме з індустріалізації. Тільки от кошти треба було знайти у виснаженій революціями та війнами державі.

Спочатку витрясли гроші та цінності у непманів, потім ввели примусові державні позики для населення, кошти з легкої промисловості використовувалися для будівництва великих заводів. А ще було введено державну монополію на продаж спиртних напоїв. Зростала експлуатація робітників, також почалось використання дешевої робочої сили - в'язнів. А грошей все одно не вистачало. Тоді влада почала розпродувати музейні цінності іноземцям.
 

Радянський плакат 1930 року

Було ще одне джерело надходжень: продукція сільського господарства. Спочатку використовували "ножиці цін". А потім згадали про колгоспи, як спосіб швидкого вилучення зерна та продовольства у населення. І починається боротьба за колективізацію. Боротьба — тому що люди чомусь не надто охоче віддавали свою худобу, реманент та головне землю. Тому йшов цей процес повільно, не так швидко, як планували це керманичі країни...

Супротив тоталітарній машині як вид боротьби

Чи багато ми знаємо про селянські повстання проти колективізації? Селяни взялися за зброю: дещо лишилося в хазяйстві після 1917-1922 рр. Кількість повстань вражає: "Заворушення та повстання охопили усі округи УСРР включно із Молдавською автономією. Упродовж 1930 р. в Україні органами ДПУ було зафіксовано 4098 масових виступів. У результаті безпрецедентного селянського опору суцільна колективізація в УСРР була зірвана, станом на 20 вересня 1930 р. у колгоспах лишалося 26,6% господарств" [3].
 

Вивіз хлібу із колгоспу
 

Повстанці Харківщини, 1930

Однак чи надовго селяни здихалися колгоспів? Чи рівні були сили? В 30-х роках радянська влада вже мала могутній репресивний апарат. І питання "хто кого" мала намір вирішити на свою користь.

В січні 1930 року виходить постанова ЦК ВКП(б) "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву". Вона, зокрема, ставила завдання "ліквідувати куркуля як клас". Чому ж треба було знищувати заможний прошарок селянства?

В цей час в українському селі основну масу становили середняки. Куркулів було зовсім небагато: за статистичними даними на 1923 рік їх було лише 3%, а середняків — 63% [4]. А в 1929 році кількість куркульських господарств зменшилась до 1,4%. [5]. Про що це свідчить? З ким насправді та задля чого боролися? Не хотів роботящий господар віддавати добровільно своє майно у колгоспи. Отже, не вдалося радянській владі організувати тріумфальну ходу "суцільної колективізації" на початку 1930 року.
 


А влітку 1930-го року на XVI з'їзді партії Сталін проголосив: "Немає більше повороту до старого, куркульство засуджено і його зліквідують". І почалася ліквідація. Спробуймо порівняти комуністичне гасло "Експропріація експропріаторів" та широковідоме бандитське "Грабуй награбоване". Як ви гадаєте, чи не ховається за красивими словами та сама злочинна суть?

Постановою партії визначили і долю куркулів: ув'язнення чи розстріл із конфіскацією майна. Сім'ї репресованих виселяли на Північ, у Сибір, за Урал. Працю ув'язнених куркулів використовували в таборах на Соловках, Комі АРСР, будівництві Біломор-Балтійського каналу.

Увійшла колективізація і у мою сім'ю. В середині 20-х років родина дідуся жила на Харківщині. Вони не були куркулями. Троє діточок, трохи землі, вишневий садок. Дід працював рахівником на цукровому заводі. Але була тачанка, відповідно і коні. А в бабусі предметом її гордості була швейна машинка "Зінгер". Зимою 1930 року друзі попередили діда: завтра прийдуть арештовувати, у тебе лише ця ніч. Він спробував врятувати хоча б себе і сина, розуміючи, що всю сім'ю неможливо. Дівчатка були зовсім маленькі: одній було два, іншій — три роки, вони не дійшли б 15 кілометрів до залізниці. Вночі з шестирічним хлопчиком, моїм майбутнім батьком, дід змушений був тікати. Їм пощастило втрапити у потяг, що прямував на Донбас. Це — трагедія лише однієї сім'ї. А скільки ж їх було...

Точної кількості депортованих ми вже не дізнаємось. Дослідники називають цифри від 500 тисяч до 13 млн чоловік. Однак навіть такі колосальні за масштабами депортації не принесли радянській владі бажаного результату.

І вже в 1932 році антиколгоспний рух в Україні знову набуває могутнього розмаху. Селянські бунти і повстання прокотилися по багатьом регіонам СРСР. З початку 1932 року і до 15 липня в УСРР органи ДПУ зафіксували 923 масових селянських виступи усіх 1630 по СРСР) [6]. Проти селян-повстанців використовували армію, кавалерійські полки, артилерію [7].
 

Радянський плакат 1932 року

В цьому хаосі 1932 року, радянське керівництво зрозуміло, що може втратити Україну. І приймається рішення про розправу з бунтівниками на місці. Тим більше, що механізм такої колективної страти було відпрацьовано ще в ленінські часи. Згадаймо, що ми знаємо про голод 1921-1923 років? Навіть методи боротьби були подібні. Ще в 1918 році Ленін писав:

"Товариші! Повстання п'яти волостей куркульні необхідно повести до нещадного придушення. Цього вимагає інтерес всієї революції, бо тепер взято "останній рішучий бій" з куркульнею. Зразок треба дати.

1) Повісити (неодмінно повісити, щоб народ бачив) не менше 100 явних куркулів, багатіїв, кровопивць.
2) Опублікувати імена.
3) Забрати у них весь хліб.
4) Призначити заложників — згідно з вчорашньою телеграмою...

Р. S. Знайдіть людей потвердіше.[8].

А в 1933 році куркулів для "ліквідації" уже не вистачало. Тому взялися за "підкуркульників" (тих, що володіли хоч якимсь майном). По суті, дві третини селянства стояло перед вибором: або тікати з села або потрапити у заслання до Сибіру. Однак навіть якщо людям і щастило дістатися до міста, то влаштуватися на роботу було нелегко. Спочатку треба було відповісти на запитання "Чи ваші батьки не куркульського походження?", "Чи не залишили ви колгосп?". Ствердна відповідь на них перекреслювала будь-яку надію на працевлаштування.

Інструменти геноциду

В 1930 році в СРСР заборонили вільну торгівлю. Починається планове вилучення хлібу. На початку року з районів у колгоспи спускали безглузді посівні плани. Землю обробляли тепер тимчасові трудові бригади, в яких ніхто ні за що не відповідав. Замість платні за роботу ввели трудодень як одиницю обліку.

Прагнучи отримати якнайбільше прибутку, держава не зупинялась ні перед чим. Вилучали не тільки надлишки, а й життєвий мінімум. По хатах ходили "буксирні бригади": витрушували скрині, забирали харчі, вилучали навіть ту їжу, що стояла у печі.
 

Розкуркулення на Донеччині. Пошук хліба активістами

В серпні 1932 року з'являється сумнозвісний закон про 5 колосків — "Постанова ЦВ і РНК про охорону майна державних підприємств, колгоспів, ..." В ньому чітко прописувалась кара за розкрадання колгоспного та кооперативного майна, а саме: "розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною при пом'якшувальних обставинах позбавлення волі на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна" [9].

Вдумаємось, які могли бути пом'якшувальні обставини у селян, що страждали від голоду. Бажання з'їсти хоч щось на сніданок? Чи бажання вижити? Чи, може, материнський інстинкт? Хоча останнє точно не брали до уваги - за цим законом було винесено безліч вироків матерям, що збирали колоски на полі, щоб нагодувати дітей.

Наприкінці 1932 року моя бабуся намагалась вижити. Одна у селі, з двома малими доньками. Зрозумівши, що годувати вже дітей нічим, вона спромоглась якось дістатися з ними до залізничної станції. Потяги там зупинялися лише на хвилину. Вона встигла посадити дівчаток у вагон. Так діти опинилися в Харкові. Їх здали до дитячого будинку, де хоч якось годували. На щастя, всі вижили... Вони зустрілися лише через 18 років.

Іще одне словосполучення, що викликало жах у селян у 30-ті рр. - "чорна дошка". Воно було запроваджено комісією Молотова в Україні. "Червона дошка" - це список пошани. А які ж заходи впроваджувалися, якщо колгосп потрапляв на "чорну дошку"? Все було чітко прописано:

"За продовження зловмисного невиконання державного плану хлібозаготівель, за організований куркульськими елементами саботаж до занесених облвиконкомом на "чорну дошку" колгоспів ім. Шевченка Н.-Олексіївської сільради, "Червоний стяг" Ногайської сільради вжити такі заходи:

а) заборонити цілком будь-яку торгівлю цим колгоспам і колгоспникам;
б) протягом до 28.XII.32 р. стягти кредити та всі платежі...;
в) накласти натурштраф м'ясом в розмірі 15-місячного завдання...;
г) негайно заборонити будь-який помол, як колгоспам, так і колгоспникам цих колгоспів..."
 [10].

Жертви голоду. Фото австрійського інженера Винненберга. 1933

Як можна розцінити ці методи хлібозаготівлі? Чи був шанс вижити у селянина в таких умовах? Не так вже й складно передбачити, до яких наслідків вони могли призвести. І тому нам варто згадати, що таке геноцид. Це - навмисне створення для будь-якої групи людей певних життєвих умов, які спрямовані на цілковите або часткове фізичне знищення. І в голодному тридцять третьому радянська влада цілеспрямовано продовжувала боротьбу з українцями:

І нам від того, скажем прямо,
За вухом не свербить.
Усіх хохлів до "дної ями" -
Будем, будем бить!..

(Микола Руденко "Хрест")

Чому ж саме з українцями? Гинули ж від голоду і росіяни, і греки, і вірмени... Але основну масу сільського населення (87%) становили саме українці.

В 1933 навіть втеча з села стала майже неможливою: на дорогах почали перевіряти документи. А на кордонах з'явилися "загороджувальні" загони внутрішніх військ та міліції. Селянам було заборонено виїзд з території УСРР і Кубані директивою Й. Сталіна. Лише за перші півтора місяця після її ухвали було затримано майже 220 тисяч людей. З них понад 186 тисяч силоміць повернули у села, що означало голодну смерть [11].

Скільки коштує людське життя?

Скільки ж витрусили з України хліба за 1930-1933 роки? Просто подивимось на цифри:

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Зернові поставки УСРР державі                                     Експорт хліба з СРСР

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

1930 рік — 400 млн. пудів;                                                298 млн. пудів;

1931 рік — 380 млн. пудів;                                               316 млн. пудів;

1932 рік — 195 млн. пудів;                                               107 млн. пудів;

1933 рік — 317 млн. пудів.                                               105,3 млн. пудів;

[12].                                                                                                              [13].

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
 

Збір хліба на Херсонщині
Найбільший елеватор в Україні. Миколаїв, 1930

Зерно — це товар. За нього більшовики отримували валюту на міжнародному ринку і в 1932-1933 рр. Більшість зерна з УСРР пішла на експорт. Варто замислитися: чи однаково важить план хлібозаготівель (читаймо — гроші на побудову соціалізму) і життя мільйонів людей? Чи може прагнення до великої мети у майбутньому виправдовувати вбивства?

Скільки ж тоді загинуло? Точної цифри жертв ми вже не дізнаємося ніколи. Називають різні: від 1.8 млн до 10 млн. Однак більшість дослідників вважають - 3,5-3,9 млн. чоловік.

Чи можна визначити, скільки коштує людське життя? І хто має право визначати цю страшну ціну?

Прислухаємося до думки Івана Дзюби: "...Кон'юнктура на світовому зерновому ринкові була несприятлива, ціни низькі, і вся виручка за проданий по демпінгових цінах хліб становила в 1933 р. 389 млн крб. (Правда, 28 жовтня 1988р.) Якщо взяти число жертв голоду за 8 мільйонів чоловік (ця цифра називається найчастіше), то виходить, що кожна людська смерть у голодних муках — дала Йосифу Віссаріоновичу 50 карбованців." [14].

 

Харківщина, жертви голоду. Фото австрійського інженера Винненберга

Вимір другий: боротьба за право говорити вголос

Весна 2016 року. В одному з відео на Ютубі доктор історичних наук із Санкт-Петербургу Юрій Жуков пояснює глядачам простою мовою, що "голодомор — це міфи київської влади". Позаду нього полиці з книжками наче промовляють: дивіться - освічена людина, доктор наук... А з екрану тхне сталінською пропагандою, такою, як її описував Микола Руденко в 70-х роках у поемі "Хрест":

... Нехай ворожа зграя
Шалений голос не здійма,
Що Україна вимирає -
Немає голоду,
Нема!..

1930-ті рр. Тоді про голод вільно говорити можна було лише за кордонами СРСР. Навіть живі свідки вимирання цілих сіл змушені були мовчати. За розповіді про Голодомор в сталінські часи могли запроторити в табори ГУЛАГУ або розстріляти як "ворога народу".

Але у світі було багато публікацій про цей злочин радянської влади. І були мужні люди, що намагались говорити про Голодомор та протидіяти йому. Це - англійські журналісти Малкольм Маггерідж та Джоунс Гарет, митрополит Андрій Шептицький та прем'єр-міністр Норвегії Йоганн Мовінкель та багато, багато інших. Вони могли б спокійно жити та не перейматися голодом в Україні.... Оце і є проблема особистого вибору: сидіти тихо або бути порядною людиною і хоробро йти назустріч небезпеці. А небезпека була не уявною...

Гарет три рази приїздив в СРСР. Він бачив на власні очі, які наслідки мали хлібозаготівельні кампанії. Журналіст потайки мандрував українськими селами і чесно намагався розказати світу про цей злочин радянської влади. Він загинув молодим у 1935 році. Існує досить правдоподібна версія, що керівництво СРСР не пробачило йому оприлюднення правди про голод в Україні.

Андрій Шептицький своєю відозвою в липні 1933 "Україна в передсмертних муках" спонукав 35 громадських організацій об'єднатися в Український центральний комітет допомоги жертвам голоду.

Йоганн Людвіг Мовінкель у вересні 1933 на засіданні Ліги Націй в Женеві переконував у необхідності допомоги жителям радянської України і домігся рішення передати Міжнародному Червоному Хресту цю справу.

А представники Канади збирали кошти на продовольство жертвам голоду в Україні. Однак реакція СРСР була неочікуваною для благодійників:

... В синьому Босфорі
пливли на Україну кораблі.
То хліб з Канади — від братів по крові,
Та гримнуло з північної імли:
- Вертайтеся поки живі-здорові!
Який там голод?
Звідки ви взяли?

(Микола Руденко, поема "Хрест")
 

Плакат М. Михалевича, 1933

1947 рік. На жаль, на 1933 році історія Голодомору не закінчується. Після вигнання німецько-нацистських окупантів наша визволителька — радянська влада — знову буде вирішувати проблеми відновлення промисловості за рахунок українського села. І в 1946-47-х роках Україною знову крокуватиме голод. Найбільш постраждають від нього саме південно-східні, зернові райони.

Моя мама, на щастя, пережила окупацію і з 1945 року навчалася в технікумі Харкова. Це була можливість вирватися із села, отримати паспорт та роботу в місті. Про 1947 рік вона згадувала так: "Дуже хотілося їсти". Студенти отримували по хлібним карткам шматочок хліба. Глевкого, несмачного. Його треба було розділити на три частинки: сніданок, обід, вечеря. Треба було вчитися в холодних аудиторіях і примушувати чекати себе того "обіду".

Після зимових канікул студенти в маминому технікумі розпочали навчання. Дві її подруги, родини яких мешкали в РФСР в Ростовській області, приїхали із дому з великим мішком зерна. Таку допомогу надав їм рідний колгосп. Дівчата продали цей хліб і шикарно вдягнулися. А мамине село за 100 км від Харкова голодувало...

1976 рік. Дисидента Миколу Руденка КДБ примусово запроторив в психоневрологічний госпіталь. Він знав: якщо буде "схвальний діагноз", то його відправлять в психлікарню. Це було гірше, ніж табір, з такої лікарні виходили "овочами". А тепер уявіть: щоби зберегти розум, Руденко, незважаючи на постійний нагляд, пише поему "Хрест". Про голод 1933 року, якого не було ні в історії КПРС, ні в шкільних підручниках, бо радянська влада кваліфіковано промивала мізки населенню.

1983 рік. Через 50 років після трагедії Голодомору в навчальні заклади УРСР спустили інструкцію для пропагандистів "О 50-летии так называемого голода на Украине". В ній було прописано, як давати відсіч вигадкам "ворогів" та провадити виховну роботу. А тим часом ще живі були свідки... [15].

Вимір третій: боротьба ідеологій. Навіщо згадувати Голодомор

Тоталітарна система — це витвір радянських часів. І вона не зникла у нашій державі з розпадом СРСР, а трансформувалась в сьогодення. І намагається будь-що продовжити своє існування. На усіх рівнях влади міцно укорінено корупційні схеми. Величезні прибутки, що отримують олігархи — це результат тотального грабунку громадян та нашої незалежної держави. І крім цього — в різних проявах ми стикаємося із прихованим впливом Росії та шаленою боротьбою за мізки населення.

Осінь 2016. Дивлюся телевізор з випадковою знайомою, киянкою років шестидесяти. Транслюється сюжет про голод тридцять третього. І раптом вона каже:

- Ой, я вас прошу, та який там голод?
- А що, ви вважаєте, голоду не було? - питаю я.
- Та мені батьки розповідали, що ні. Хто працював, той і жив нормально. А ось ледарі здихали...

І це — у 2016 році... Отак, наче холодний душ на голову... Наче і не було попередніх тридцяти років пошуку документів, запису спогадів свідків і оприлюднення правди...

Отже, боротьба триває. Триває навіть на побутовому рівні. І зараз в незалежній Україні ми маємо боротися за повагу до історичної пам'яті українського народу та її збереження, за формування у наших громадян свідомості політичного українства. Та, зрештою, за вміння думати, аналізувати та робити висновки. Незнання історії не звільняє від відповідальності. Час зрозуміти, що байдуже ставлення, замовчування, маніпуляція історичною правдою це можливість повторення страхіть минулого.

Використані джерела:

1. Маняк В., Коваленко Л. Пам'ять не прощає // Літературна Україна — 1990, 2 серпня.
2. Минюст России. Режим доступу до публікації:
minjust.ru/ru/extremist-materials?field_extremist_content_value=&page=5
3. Патриляк Б. Сталін як Путін. Голодомор – реакція на мільйонний селянський "Майдан" початку 1930-х рр. // Історична правда. 2014. Режим доступу до статті: www.istpravda.com.ua/articles/2014/11/19/145925
4. Кульчицький С. В. 1933: трагедія голоду. // Київ. 1989.
5. Шаталіна Є. П. Експропріація селянських господарств на Україні в 1929-1932 рр. // Українськиq 
історичний журнал. — 1992. № 3. ст. 109.
6. Патриляк Б. Сталін як Путін. Голодомор – реакція на мільйонний селянський "Майдан"
 початку 1930-х рр. // Історична правда. 2014. Режим доступу до статті www.istpravda.com.ua/articles/2014/11/19/145925
7. Конквест Р. Жнива розпачу. // Всесвіт. 1990. №1. с. 144-155.
8. Латышев А. В. І. Ленин: "Морали в политике нет" // Комсомольская правда. 1992. 12
 февраля.
9. Збірник законів СРСР. // Москва. 1932. ст. 360.
10. Український історичний журнал. 1989. № 11.с. 85.

11. Український інститут національної пам'яті. Режим доступу до публікації: www.memory.gov.ua/page/den-pamyati-zhertv-golodomoru-metodichni-rekomendatsii-dlya-navchalnikh-zakladiv
12. Кульчицький С. В. 1933: трагедія голоду. // Київ. 1989.
13. Материалы к изучению истории СРСР. IX класс, 1921-1941. // Москва. 1989. стр. 142.
14. Дзюба І. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. Пятдесят років без Сталіна. // Київ. 2003с.51.
15. Маняк В. Якщо не ми, то хто? // Літературна Україна. 1990. 17 травня.
16. Фото О. Вінербергера з сайту 
- http://www.colley.co.uk/garethjones/soviet_articles/thomas_walker/~muss_russland_hungern.htm

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Психолог Ерік Берн про те, як батьки програмують долю своїх дітей
Ерік Берн — автор знаменитої концепції сценарного програмування і теорії ігор. Берн впевнений, що життя кожної людини програмується до п'ятирічного віку, і всі ми потім живемо за цим сценарієм.
Читати більше
Українець, що став прототипом Джеймса Бонда
Чи знали ви, що прототипом славетного Джеймса Бонда був українець? Авантюрист, що погоджувався на найризикованіші завдання. Коли Ян Флемінґ взявся за писання першого роману про "агента 007", нічого вигадувати не довелося – просто взяв за основу колоритного одесита.
Читати більше
Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше