Михайло Коцюбинський. Він іде!
Це оповідання стало відгуком письменника на єврейський погром.
"Прикмети були погані. Становий, здається, незадоволений був з того, що взяв, і хоч запевняв, що не допустить погрому, але йому вірили мало".
Євреї збираються разом, обговорюючи, що мають робити. Одні кажуть сидіти тихо, щоби не провокувати чорносотенців. Інші налаштовані більш рішуче. Вони впевнені, що лише збройний опір з їхнього боку може врятувати ситуацію.
Всі згадують сліпу Естерку, яка втратила синів і має дар передбачення. Серед ночі її приводять на спільне зібрання.
"І всі побачили Естерку, її скаменілий од горя вид, її червоні очі, з яких без упинку стікала сльоза. Мов вітер повіяв по всіх обличчях. Ай-вай!
Абрум хотів її посадити, але вона не сіла. Тільки оперлась на поруччя стільця. Її щось питали, щось говорили, але вона не чула. Що їй було до того? Вона, що носила у серці велике горе, яке не могло там зміститись і спливало крізь темні очі, бачила тільки своїх синів, про них говорила. Вона описувала усі подробиці, яких ніколи не бачила, бо була далеко від того, малювала картину так, наче вона випечена була у неї на червоних повіках, що закривали очі. І голос у неї гучав, як в стародавніх пророків.
– Я бачу звірів… скрізь звірів… В очах у них вогонь, а на зубах кров… людська, червона… А в серці мають вовчу жадобу… Вони несуть свого Бога, і на дрючках, що в їх руках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!
– Ай-вай! – стиха зітхнули десятки грудей у хаті й попід вікном.
– А їхні попи співають і чорними устами хвалять Господа Бога, а на ризах в них кров… людська кров… І ричать разом із попами криваві звірі, і розбивають об камінь голови діток маленьких… Ай-вай!
– Ай-вай! – тремтить зітхання довкола, і меркне у нього у хаті світло.
– Ось під ногами у мене кров… чорна, запекла… великі чорні калюжі… Лежать жінки, білі, як крейда, і дивляться їх мертві очі на чоловіків… на трупи дітей… І скачуть по дітях сп’янілі звірі, і ревуть: смерть! смерть!
– Ай-вай! – стогнуть у хаті і плачуть надворі.
– Вогонь і смерть!.. Я бачу руки, я бачу очі, що благають рятунку… Я чую крик… Валяться стіни… стріляють… пекло… Ой, мені душно… Ой, моє серце… А тепер чуєте? Ша! Біжать по сходах… ламають двері… А там мої діти… мої сини любі… Ай-вай!.. Рятуйте. Не бий-те… Лежить мій Хаїм… лежить мій Лейба, що годували стареньку маму… і більш не встануть… Ой-ой! Ай-вай!
– Ай-вай.. ай-в-вай!.. – усі підхоплюють лемент, і стає сумно і страшно, як в судний день.
А бобе Естерка все говорила, а сльози усе стікали з її сліпих очей. Розбитий старечий голос часом дзвенів, як голос пророка, і тоді довкола робилось тихо, люди таїли віддих і складали на дно серця кожне слово старої, як важкий жаль. Може, то не Естерка говорить, а їхня доля, і той червоний туман, що тепер навис над ними, перетвориться завтра у дійсність. Може, ті діти, що тепер тулять теплі обличчя до колін матерок, завтра будуть валятись по вулицях мертві і їх будуть толочити важкі чоботища п’яної юрми… Ай-вай!..".
Всі у тривозі розійшлися по домівках.
"Неспокійну ніч перебуло містечко перед християнським святом. До рання світилось по хатах світло і товклись люди, готуючись на завтра, як до пожежі. В’язали клунки й ховали все, що тільки можна було сховати. І скрізь був плач та стогін.
А коли сонце зійшло, до нього всміхнулись тільки червоні маки з карнизів ринку та ще дороги, зарослі маком, що розтікались, немов криваві ріки, поміж зеленим хлібом од мурів містечка. Будинки були похмурі, всі в тінях, і тіні лягли в людей під очима. Старий мечет, сповнений нині так густо зерном, як колись правовірними за панування турків, був чорний од чорних згадок про криваві події, що минули, здавалось, навіки, а сірий ринок стояв похмурий, весь в зморшках, як дід, що все вже бачив і розгубив надії".
Коли настав ранок, ніхто ще не знав, чи йде процесія. Але місто повнилось чутками. Найбільшу активність виявляли євреї. Всюди їм вважалися чорносотенці, які зараз здійснюватимуть погроми і вбиватимуть людей. Від страху чимало євреїв повтікало в поле, за місто.
"Процесія все наближалась.
Коли ж нарешті її обвіяв дух людської маси і обхопили страшні для неї голоси, сліпа Естерка стала, підняла руки, немов бажала спинити лаву, і закричала. Слова зливались у неї в горлі у невиразний крик. Вона трясла руками і так стояла з відкритим ротом. Сильне зворушення, гнів відняли їй мову. Вона кричала щось невиразне, а їй здавалось, що вона говорить і викидає з себе біль, все горе і всю зненависть.
– Слухай ти, жидівський сину! – кричала вона словами, що лишались у неї в горлі. – Ти знов ідеш? Ти, що одняв моїх дітей! Мого Лейбу і мого Хаїма… Ти знов благословиш розливати кров твого народу! Слухай, віддай мені моїх синів… Се я тобі кажу, я … сліпа Естерка, що виплакала очі… я, мати синів моїх бідних… Слухай, куди ти йдеш, спинись… Доволі крові…
І вона трясла кулаками і кричала словами, що лишались глибоко в грудях. Сльози, що спливали з невидющих очей, заповняли старий чорний рот із двома пеньками жовтих зубів.
А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середні й маленькі…".
Анатолій ВЛАСЮК
29 квітня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
