|
12 квітня 2014
Galyna Ugryna |
Благі наміри ведуть...
12 квітня 2014 року випало нашим активістам зібратися на попередження диверсій проти українства у Чикаґо як спільноти, яка дбає за свій прапор - правдивий проводир, здається, у іншому безладі ідей та подій в Україні. На тлі драматичного розгортання московської ескалації конфлікту та втручання у питомі українські простори, ми, чиказькі українці, дбаємо за єдність рідної країни, хоча внутрішніх протиріч та суперечок, незгод і прихованої ворожості вистачає і тут: послухайте місцеві радіостанції, коли чується тільки свій коханий голос, т.з. спів тетерука у весняне його токування. Та проти зовнішньої загрози вміємо сплотитися навіть невеликим числом. Чому невеликим? А ви погляньте на мої фото з усіх місцевих подій. Рідко побачите інне, як поляки кажуть, обличчя.
Ось і сьогодні, зібралися уже, можна сказати, бойові побратими, які і по Вашінґтонах наїздилися, і намітингувалися, і далі борються з новим ворогом: представниками ліберально-соціалістичної партії, читай: комуністами. Оце вдруге довелося зіштовхнутися з цим явищем, від якого не нафталіном, а трупом заносить!
Дізнавшись про плани цих американських невігласів у царині історії, українські патріотичні сили встали на захист своїх прапорів в Ukrainian Village. Планувалося з ними зустрітися і поговорити, витлумачити, що Степан Бандера ніколи не був нацистом, фашистом, а у 41-44 роках, власне, був у застінках гітлерівського концтабору. Тому і червоно-чорний прапор не є фашистським, а мірилом української гідності, захисту власних національних інтересів у боротьбі з окупантами всіх мастей. Коли ми не дочекалися “гостей”, самі вирішили поїхати у їхній стан. Збір прихильників марксизму-ленінізму уже розпочався, коли декілька наших активістів зайшли досередини. На вході стояли двоє молодиків, які попросили записати своє ім’я і телефон, що я чемно і зробила та пройшла у зал. Старезна рипуча паркетна підлога “грала” під усіма ногами, мікрофона не було, бо й зал невеликий. Тихенько взяла собі кріселко, поки господарі не спинили, зробила декілька фото, сіла і уважно почала слухати, в надії, що, якщо не дадуть комусь з наших слово, то хоча би дотримаються обіцянки відповісти на запитання. Декілька осіб були знайомі з першої зустрічі у давнтавн, коли мене привела у їхню зграйку страшенна цікавість: як можна у наш час жувати давно відхаркнуту ідею, скільки ж треба платити “довгим гебістським” рукам тутешній братії, яка не те, що не знає історії світу, а й вінчає з впевненістю повного ідіота білосніжне поле чорною шахтою, вправляючись у риториці, яка тхне розритою могилою!!! Але на минулому мітингу вони бризкали слиною, доводячи купці “мудраґелів”, що український Бандера - фашист; тепер - у тиші маленького залу -можна би було розгорнути полеміку. Я зовсім не впевнена, що нам би вдалося переконати опонентів, проте сумніви своєю фактичною аргуменованістю ми би внесли точно. Уважно слухаючи бредофсівкейбл про історично глибинні корені фашизму в українцях, про необхідність доведення до всіх американців інфо про небезпеку з боку нашої країни, про Степана Бандеру, який і досі розколисує стовпи історії фашистськими прапорами та виключеністю доктрини, про недопущення українського членства у жодному військовому альянсі, я чекала можливості поставити запитання і порадитися про можливість виступу когось з наших активістів, які мали ось-ось над’їхати. Раптом почувся шум при вході. Розпорядниця зібрання і декілька бороданів вихопилися у коридор. Ззовні біля дверей стояли наші, у блакитних футболках з тризубом, з прапорами синьо-жовтим та червоно-чорним. Вони хотіли зайти досередини, та “гостинні” господарі відчули небезпеку і силою тримали вхідні двері. Коли я спитала, чому вони не пускають моїх товаришів, та ж розпорядниця також спитала: “Is Stefan Bandera a nazi?’’ “Certainly not!” відповіла я спокійно і впевнено. “GO!” - широко театральним жестом вказала вона мені на вихід. Та я залишила її з вибалушеними очима і повернулася в зал, мазохистськи надіючись на можливість поставити запитання. Пан Орест Бараник ще до приїзду основної групи наших активістів підходив до ведучого з проханням виступити, але отримав відмову. Та коли наші почали ломитися у двері, я зрозуміла, що “кіна не буде”: майже всі присутні вискочили у коридор і почали тримати двері, мене випустили безборонно, в утворену моїм виходом шпарину не міг заскочити ніхто. Слідом вийшли решта небагатьох, яким “пощастило” побути на шабаші.
Могли, я думаю, побувати і більше, проте припустилися стратегічної помилки: у чужий простір не вламуються силою і з вигуками, такою поведінкою ототожнюючи нас з тими, хто у коричневих сорочках розмахували пивними ґальбами у 30-і роки минулого століття у низеньких баварських пивнушках. Ми маємо достойних представників громади, освічених, компетентних у політиці та історії, то ж не варто поводити себе на зразок вічно північного українського сусіда.
Наш Гімн, наші прапори, згуртованість мають мати місце біля наших установ та, не дай Боже, при захисті. Така моя думка.
| 0 | 4289 |
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
Ліля Колісник
| 0 | 247 |
