Білченя рудик

Білченя Рудик

З народження мати назвала його Рудик через пишний вогняний хвостик, який виділяв його з-поміж інших. Рудик був товариським білченям, завжди тримався купи. Він всім допомагав, з усіма вітався та бажав гарного дня, ніколи нікому не вчиняв шкоди. Але не мало білченя щастя, бо не мало друзів. Ніхто не хотів з ним товаришувати. І не зі злоби, ні. Рудик, хоч і був приємним у спілкуванні, та сам не вмів нічого робити.

За що б він не брався, все йшло не так, як слід. Рудик не вмів швидко стрибати по гілкам, як його брат, не міг знаходити смачні горіхи, як його батько. Навіть не міг утеплити на зиму дупло, як його мама. Від того і ніхто не хотів водитися з ним.

Але Рудик не вмів не з ліні, а навпаки старанно вчився у інших. Йому просто не йшло це до голови, тому, як він не намагався, нічого йому не вдавалося.

—Роби як слід, Рудик,—говорив йому батько. —Не будь посміховиськом.

—Тату, я намагаюся, але...

—Жодних «але»!— тільки й кричав на нього він.

Якось Рудик сидів понурений і мама вирішала підбадьорити свого сина.

—Милий, не сумуй. Йди он краще до брата, він саме збирається йти з друзями за горішками. Може, допоможеш йому?

—Гаразд, я спробую,—відповіло білченя і пішло до старшого брата.

—Агов, привіт,— сказав він.

—Привіт, Рудик. Тобі чого?

—Я чув, ти з друзями йдеш за горіхами? Може ще й мене візьмете з собою? Допоможу усім, чим зможу.

—Е ні, братику, вибач. Тобі краще залишитися вдома. Не хочу, аби ти зганьбив мене перед друзями.

—У тебе вони хоча б є,—поскаржився Рудик.

—А я хіба винен, що їх немає в тебе?

—Ну будь ласка,—благало білченя.

—Ти вже не маленький, вирішуй свої проблеми сам,—відрізав брат. — На мене вже зачекалися, я пострибав.

Рудик ще хотів щось йому сказати, але не встиг. Його брат все-таки гарно стрибав з гілки на гілку. Так швидко, так хутко, так спритно, що жоден хижий птах за ним не вгнався б.

Рудик сидів і дивився, як його постать разом і іншими гризунами зникала все далі і далі. Білченя ледь не розплакалось, бо так йому було самотньо. Ніхто з ним не дружив. Але тоді щось клацнуло всередині нього і він сказав собі: «Годі себе жаліти, Рудик. Вони праві, ти нічого не вмієш. Доведи їм протилежне. Тобі вдасться, у тебе це в крові.»

Рудик націлив погляд на гілку і почав набирати відстань для розгону. Він побіг і біг впевнено. У момент стрибка він відлетів від землі і так йому було добре. Рудик вже уявляв собі, як буде розповідати усім, що він навчився стрибати по деревах. Але білченя зарано розслабилося і просто не долетіло до гілки.

Рудик впав на землю і знизу дивився на могутнє дерево, де жили його родичі та однолітки. Вони так легко поводили себе там, що Рудик почав сумніватися, чи дійсно він один з них. Може, йому там не місце?

Від цих думок білченя все ж не втрималось і пустило сльози. Тонкий жалобний плач пронизував усю нижню галявину, але зверху ніхто не чув його.

На ці звуки з'явилася маленька сіра тваринка, яка спершу боялася з ним заговорити.

—Ти хто?—невпевнено запитала вона.

—Що?— перепитав Рудик.

—Питаю, хто ти такий?—на цей раз сміливіше сказала істота.

—Я Рудик.

—А чого плачеш, Рудик?

—Ніхто не хоче зі мною дружити, бо я нічого не вмію.

—Прям-таки нічого?—здивувалася тваринка.

—Ага,—шморгнуло носом білченя.

—Не вірю. Ти вмієш рити ями?

—Ні,—сумно відповів Рудик.

—Ну, а ловити комах?

—Теж ні,—повторив він.

—Отакої! А хочеш, я навчу тебе?

—Так! Звичайно хочу!—радісно застрибав Рудик.

—То ходім зі мною, я тобі все покажу. До речі, я Носяк, землерийка.

—Приємно познайомитись,—дружно промовив Рудик.

Носяк посміхнувся до нього і повів до свого дому. Там він пригостив білченя смачними цвіркунами, але вони не сподобались Рудику.

—Нічого, ще звикнеш. Спершу вони нікому не подобаються,—підбадьорив його Носяк.

Так почалася їхня дружба. Довгий час Рудик жив у землерийки і не хотів повертатися додому. Настільки йому було приємно тут.

Як і вдома, Рудику нічого не вдавалося з тим, що вимагав від нього Носяк. Але замість криків, білченя чуло тільки слова підтримки.

—Не хвилюйся, ще спіймаєш ти ту комаху. Вони дійсно дуже пруткі. Он біжить ще одна. Нумо спробуй! О, не турбуйся. Ця ямка маленька для нового дому, але для новонародженої землерийки буде саме в пору. Вирий нову, тобі вдасться.

Так Носяк передавав Рудику усі знання, нажиті ним роками і дійсно з часом білченя все краще і краще ловив жучків, все більші і більші копав нори. Усі землерийки тішилися від білки, яка так вправно виконує цю роботу.

Йшли роки і Рудик й надалі жив поряд з ними, але вже не в Носяка. Він сам зміг зробити собі нору і так гарно її облаштувати, що навіть Носяк трішки заздрив йому.

А до цвіркунів він справді звик, як обіцяв йому його друг. Одного разу Рудик саме полював на них, як раптом його ціль злякав горіх, що звалився з неба. Рудик спершу не зрозумів, що відбувається та почав спостерігати, сховавшись за каменем.

За хвилину після того на землю спустився брат Рудика, якого він впізнав не одразу. Позволікавши кілька секунд, він вирішив привітатися з ним.

—Привіт.

Старша білка теж спочатку не впізнала родича, але, вгледівшись, заговорила.

—Рудик? Це ти?

—Авжеж я. Ти чого, брате, хіба не бачиш?

Він мовчки дивився і не вірив своїм очам. Перед ним не міг стояти Рудик. У того було м'яке дитяче обличчя, блискучий чорний носик, чиста шерсть та, найголовніше, його пишний вогняний хвіст, якого сам брат не мав. А у цього звіра була темна смугла шкіра, з якої ледь-ледь просвічувалася рудизна, ніс весь брудний від землі, затуплені кігті і щось схоже на хвіст. Навіть не хвіст, а більше шнурок.

—Рудик?—ще раз перепитав брат. —Та хіба це справді ти?

—Та кажу ж, я. Ти чого?

—Я чого?—раптом сердито перепитав він. —Ти що тут робиш? Минуло стільки часу, ми всі шукали тебе і гадали, що ти помер. Мама три ночі не спала, по тобі плакала. А ти собі тут радісно бігаєш і вітаєшся зі мною.

—Ой, я й не знав. Мені шкода...

—Ні слова більше. Хутко зі мною додому, там все поясниш.

—Вибач, але нікуди я не піду.

—Що? Ти що, не чув, що я тут щойно говорив?— лютував брат.

—Чув і мені чесно шкода. Передай мої вибачення матері.

—Сам передаси.

—Дай мені договорити. Я не можу піти з тобою, бо мій дім тепер тут.

—Що ти маєш на увазі?

—Те і маю. Тут я знайшов багато друзів і знайомих, з якими мені приємно проводити час, а там я був один і на мене постійно кричали.

—Але це не правильно. Ти білка. Ти мусиш жити з іншими на дереві.

—А ось і ні. Дивись.

Рудик повернувся до нього спиною і побіг у свою нору, де й зник у непроглядній пітьмі.