Меегерен. Найскандальніше викриття

У першій половині ХХ ст в Нідерландах жив собі вельми посередній художник Генрікус Антоніус "Ган" ван Меегерен. Ган — зменшувальне від Генрікуса. Народився він 10 листопада 1889 року. З дитинства обожнював малювати, захоплювався старими майстрами Золотої доби голандського живопису, особливо надихався їхніми картинами на релігійну тематику. Його батько, викладач історії в педагогічному коледжі, був не в захваті від захоплення сина, забороняв йому малювати та всіляко висміював його роботи. Ба більше, він був настільки жорстокий, що постійно змушував малого писати по сто разів: "Я нічого не знаю. Я ніщо. Я нездатний ні на що". 

                                                    Ган ван Меегерен "Автопортрет у віці 35 років"

Під час навчання у вищій школі Меегерен познайомився з художником Бартусом Кортелінґом, який став його наставником. Кортелінґ захоплювався творчістю Яна Вермеера і відкидав тогочасні новітні мистецькі тенденції як декадентські — називав їх дегенеративним мистецтвом. Меегерен знаходився під повним його впливом, тому теж почав вороже ставився до сучасного мистецтва й обожнював саме тільки мистецтво Золотої доби голандського живопису.

                                                                      Ган ван Меегерен

Коли Меегерену виповнилося вісімнадцять, батько змусив його поступити у Технічний університет Делфта — Delft Hogeschool (місто Яна Вермеєра) на архітектора (за його уявленням, це було близько від живопису). Не дивлячись на те, що навчання давалося Меегеренові легко, він не став по закінченню здавати останні іспити, щоб не отримувати диплома архітектора: не хотів працювати за спеціальністю, хоча все одно йому довелося спроектувати одну споруду — будівлю гребного клубу, що, примикає до старовинної вежі біля міської стіни Делфта.

Ця споруда вписалася до вежі, як рідна, і її досі демонструють туристам як пам'ятник архітектури. Ще у студентські роки, а саме у січні 1913 року, за акварель в стилі ХVII ст., що зображувала церковний інтер'єр, він удостоївся золотої медалі, яку вручали за найкращі студентські роботи лише раз на п'ять років. Але далі його справи пішли більш ніж посередньо.

                                         Акварель, за яку Ган ван Меегерен отримав золоту медаль

Меегерен рано одружився — у квітні 1912 року він змушений був взяти шлюб зі студенткою Анною де Вогт, що була вагітною від нього. Вони поселились в Анниної бабці, а вже у серпні 12-го в них народився син Жак Анрі Еміль, який потім теж став художником. Усього в подружжя Меегеренів народилось двоє дітей, але їхнє сімейне життя виявилось невдалим і Меегерен почав пити.

У 1913-му він покинув навчання на архітектора і почав вивчати малюнок та живопис у Гаазькій художній школі. А вже у 1914 році захистив диплом в Королівській Академії мистецтв, що теж знаходилася в Гаазі. Це дозволило йому влаштуватися на посаду асистента у професора Гіпса, що викладав малюнок та історію мистецтва. Правда, зарплата там була майже символічна. У березні 15-го в нього народилась дочка Інес. Грошей на родину катастрофічно не вистачало, і Меегерен був змушений підробляти малюванням святкових листівок, пейзажів, натюрмортів та портретів.

У 1917-му в Kunstzaal Pictura відбулася його перша персональна виставка. У грудні 19-го його прийняли в ексклюзивний гурток письменників та художників, що назився Гаазьке мистецьке коло, Haagse Kunstkring. Члени цього гуртка збиралися раз на тиждень в Лицарській палаті (Ridderzaal). Потім був невеличкий період, коли він заробляв писанням портретів для багатіїв на Лазурному березі, а в 1921-му Меегерен на три місяці поїхав в Італію, щоб під час мандрівки вивчати зблизька роботи старих італійських майстрів. 

Персональна виставка його картин на релігійну тематику, що проходила в Гаазі у 1922 році, була провальною, хоча, між тим, усі картини з неї були розкуплені, але критики були нещадні. Меегерен намагався заробляти писанням портретів на замовлення, але відгуки про його творчість були невтішними — сучасники не оцінили його творчості, він був палким прихильником реалізму, терпіти не міг імпресіонізм і наступні за ним течії в образотворчому мистецтві, вважав їх абсурдними, а на початку минулого сторіччя реалізм не був у пошані, хоча багато його робіт геть далекі від усталеного поняття реалізму.

                                                   Ган ван Меегерн "Вуличні співаки", 1928 рік

Не щастило йому з визнанням. А людиною він був дуже амбітною, геть не переносив критики, ще й притому був помішаний на живописі. Крім того, Меегерен терпіти не міг Пікассо: він не вважав його творчість мистецтвом, часто писав критичні, навіть агресивні статті в журналі "Півень Кемп" (De Kemphaan) cтосовно його послідовників, бувало навіть, що в публічних закладах, де збирались художники, його критичні висловлювання стосовно творчості сучасників та нових трендів у мистецтві часом доводили до бійок. Тож, якщо сказати, що його не любили, — це не сказати нічого. Його вважали посереднім художником, закостенілим ретроградом та ворогом сучасного мистецтва. Критики писали, що його творчість є вторинною, а талант обмежений копіюванням художників епохи Відродження і що "він має всі чесноти, окрім оригінальності". Художників-новаторів підтримував мистецтвознавець Абрахам Брьодіус, який ще й до того відгукувався про Меегерена, як про бездарного мазилку, що невиправдано мріє зрівнятися в майстерності з Рембрандтом чи ван Дейком.

На щастя Меегерена, на той час прийшовся бум, спричинений наново відкритим, а перед цим всіма забутим бароковим художником Золотої доби голандського живопису Яном Вермеером (XVII ст). Змахнув пил з його імені в кінці ХІХ ст. французький критик Торе-Бюрже. До того моменту всіма закинуті картини Вермеера припадали пилом десь у запасниках музеїв, а то й валялися на чиїхось горищах; невдовзі по його смерті його проголосили другорядним, вельми посереднім художником, на відміну від його сучасника Пітера де Гоха, що працював в тій же манері і який навпаки вважався одним із стовпів голандського живопису. Тож після такої мистецтвознавчої реабілітації почалася повальна мода на Вермеера.

Нині відомі всього тридцять чотири картини Вермеера — інші або втрачені, або й взагалі їх не було, ще й до того ж в біографії голандського майстра повно білих плям. Крім того, Вермеер ніколи не ставив дату написання на своїх полотнах, тож фальсифікаторам є де розгулятись.

                                                          Ган ван Меегерен "Нічний клуб", 1924 рік

                                         Ган ван Меегерен "Мефістофель та Маргарита", 1942 рік

У 23-му через зраду розпався Меегеренів невдалий шлюб. Анна з дітьми переїхала у Францію, а Ган періодично приїздив їх провідувати. Тепер, коли відпала необхідність забезпечувати сім'ю, невдаха Меегерен на деякий час припинив пиятику і походи по акторках, почав експерименти з фарбами з думкою про те, що було би добре заробляти стилізаціями або й підробками під старих голандців. Найбільше його надихала думка про писання картин в манері Вермеера: спочатку під Вермеера, а потім й про підробляння картин великого майстра.

                                                          Ган ван Меегерен "Даліла", 1947 рік.                                                                               Є сумніви, що ця картина належить пензлю Меегерена. Можливо, це робота іншого підробника

Меегеренові довелося довго тренуватися, щоб досягнути подібної на Вермеера манери письма, він цікавився працями вермеерознавців, вивчав каталоги, також шість років забрали досліди з фарбами і лаком: йому потрібно було навчитися зістарювати картини, щоб малюнок кракелюра скидався на справжній. Він придумав поєднати старовинні фарби з бакелітом, який в поєднанні з фарбами при нагріванні давав саме такий малюнок кракелюру, як на давніх полотнах (бакеліт — це перша штучна пластмаса, яку в 1909-му році створив бельгієць Лео Бакеланд). За власними кресленнями він, потай від усіх, спорудив у підвалі свого дому піч, в якій тренувався зістарювати свої підробки, а вже потім приступив до "продовження" справи Вермеера. Ні-і, Меегерен не копіював вже відомі картини, нащо? Він створював нові, ще не знані шедеври Вермеера:)

                                       Ган ван Меегерен "Благословіння Іакова", музей Бойманса

Ян Вермеер зображував на картинах переважно побутові сценки. Тільки на ранньому етапі своєї творчості, у короткий проміжок часу, він писав картини з релігійними або міфологічними сюжетами, вірніше, серед відомих його картин є тільки одна релігійного жанру "Христос в домі Марфи і Марії" та одна з міфологічним сюжетом "Діана з супутницями", тому полотен на релігійну тематику в нього майже не було, тож Меегерен вирішив заповнити цю прогалину; його шедеври Вермеера мали бути здебільшого написані в релігійному жанрі.

Меегерен віднайшов старовинні полотна та підрамники, винайшов власний рецепт олійних фарб, які можна було швидко висушити і за допомогою печі досягнути такого потрібного для імітації старовини кракелюра, потім він картини скручував в рулон на деякий час, щоб посилити малюнок кракелюра, а після того протирав всю поверхню з фарбовим шаром китайською тушшю, щоб вона зайшла у тріщинки кракелюра, імітуючи в такий спосіб пил та бруд сторіч, що з'являється на картинах із плином часу.... і вже після цього почав писати під старих голандців —  Вермеера, Пітера де Гоха, Терборха, Гальса, але його фішкою став саме Вермеер. Перші декілька таких робіт не користувались успіхом, але вони дали змогу Меегерену пересвідчитись у своїй майстерності. Першою з фальшивок була написана "Вечеря в Еммаусі", яку він так зістарив, що після продажу її одразу ж заходилися реставрувати:)

                             Директор та головний реставратор музею Бойманса, що в Роттердамі,                                                           в в захопленні від тільки-но придбаної музеєм картини "Вечеря в Еммаусі"

Якось Меегерен підступно попросив свого друга-адвоката показати ніби для консультації "Вечерю в Еммаусі" саме мистецтвознавцеві Брьодіусу. Він написав картину з Христом спеціально, щоб потім показати її саме йому. Друг нічого не знав про підробництво — він був впевнений, що картина справжня.

                                                                      Абрахам Брьодіус

Старий 83-річний, шанований в мистецькому колі Абрахам Брьодіус, купився на цей підступ. Він більшу частину життя поклав на віднайдення шедверів Вермеера, вважав, що десь є загублений цикл Вермеерових картин про Христа. Йому теж хотілось долучитися до ажіотажу навколо картин Вермеера — стати поважним першовідкривачем ще одної, досі невідомої картини Вермеера на біблійну тематику. І от, Брьодіус — директор великого музею "Мауріцгьойс", що в Гаазі, — той самий, що колись обламав Меегеренові крила, назвавши його забруднювачем полотен, якому не варто тягнутись за старими майстрами, що його місце в дитячому садку, а не у великому мистецтві і, що його картини нічого не варті... так от, тепер той самий Брьодіус, піддавшись емоціям, знехтувавши хімічними аналізами, додатковими дослідженнями і не залучивши до аналізу картини інших експертів, авторитетно заявив, що "Вечеря в Еммаусі" — справжнісінький Вермеер саме того періоду, коли той надихався полотнами італійських майстрів. Брьодіус писав, що йому дуже пощастило з "прекрасним моментом", який дав йому можливість "зіткнутися з досі невідомою картиною великого майстра". Звісно, він перевірив картину — підрамник, полотно, на якому її було написано... навіть цвяхи... Меегерен все це передбачив — і підрамник, і полотно, і цвяхи, і навіть фарби (крім бакелітової домішки) —  усе було старовинне, усе відповідало епосі, в якій творив Вермеер... і тепер Меегерен тихенько тріумфував!

                 Ган ван Меегерен "Дама в блакитному капелюсі", 1937 рік, була продана в колекцію Тіссен.                                                         У 1958 році була визнана підробкою і видалена з музею

Примітно, що спочатку Меегерен і хотів, і не хотів видавати картину за оригінал. Після того як Брьодіус купився на підробку, після його заяви, що "Вечеря в Еммаусі" — оригінал Вермеера, Меегеренові дуже кортіло публічно зізнатися, що ця картина написана ним (власне, задум і був таким) — зло посміятися над Брьодіусом, відплатити йому, виставивши його посміховиськом, некомпетентним старим дурнем, принизити старого за всю його минулу критику, за всі його болючі висловлювання, але так сталося, що його роботу, саме як полотно Вермеера, у його покупця за 1 млн 250 тис гульденів перекупив Роттердамський музей Бойманса і Меегерен вирішив, що тепер краще змовчати...

Дивлячись сучасним оком на картини Меегерена, їх легко відрізнити від полотен Вермеера: вони не сонячні —  мають холодну, ба навіть мертвенну, вкрай бідну та місцями брудну палітру, а персонажі на його картинах нагадують живих мерців... таки мав рацію на початку Брьодіус, коли називав Меегерена забруднювачем картин:) Та й наприкінці мав рацію старий мистецтвознавець... у Вермеера обличчя тонші, досконаліше та лагідніше прописані, а в Меегерена навпаки — різкі, навіть грубіші переходи від світла до тіні, обличчя ніби рубані, а не писані, часто густо порушена анатомія, майже на всіх картинах примітивно прописані драпіровки... На щастя Меегерена, тоді ще було мало вермеерознавців, плюс до того шалений ажіотаж навколо імені Вермеера, ще й невелика кількість відомих картин — усе це сприяло успішному підробництву Меегерена; просто майже не було з чим порівнювати та і кракелюр багатьох вводив в оману.

                                                   Можемо порівняти три картини:

             Картина, що ліворуч: Ян Вермеер "Христос в будинку Марфи і Марії" 1654—1655 роки,                                                                                  Національна галерея Шотландії

                                 Посередині: Ган ван Меегерен "Вечеря в Еммаусі", 1936—1937 роки

                             Та, що праворуч: Ган ван Меегерен "Христос і перелюбниця", 1942 рік    

Що примітно, невдовзі старий Брьодіус краще роздивився "Вечерю в Еммаусі", пошкодував про поспішність власних висновків і спростував свої заяви стосовно справжності картини, але було запізно: картина вже була придбана музеєм Бойманса і тепер музейники твердили, що вона справжня, бо боялися підмочити собі репутацію бездоганних експертів. Проте репутація самого Брьодіуса від того зізнання вкрай зіпсувалась.

                                            Ган ван Меегерен "Омовіння ніг", музей Бойманса                                                                                

Далі пішло, як по маслу. На своїх фальшивках Меегерен заробив мінімум 8 млн гульденів (за теперішнім курсом це приблизно 25-30 млн $). Він купив собі дванадцятикімнатну віллу в Ніцці... Крім того, що він більше не скнів у злиднях та почав жити на широку ногу, він відновив свою втрачену репутацію. Тепер Меегерен був причетним до відновлення культурних фондів своєї країни — став поважною в мистецьких колах людиною. Нарешті він задовольнив своє самолюбство. У нього вже був відпрацьований алгоритм створення фальшивого провенансу —  підробних документів, що мали завідчити історію володіння картин, а значить, і справжність його фальшивок. Так собі жив-поживав, багатів, мав підпільну майстерню, де колотив наступні шедеври Яна Вермеера і Пітера де Гоха, мав вже власні галереї, бізнес з торгівлі нерухомістю, як тут грянула Друга світова.

       Картина ліворуч: Ян Вермеер "Дама, що читає листа", 1663—1664 роки, Рейкмюзеум, Амстердам

                           Картина праворуч: Ган ван Меегерен "Дама, що читає ноти", 1936 рік

Між Гітлером та рейсмаршалом Третього рейха Германом Герінґом у той час відбувалось якесь схиблене гарячкове змагання з колекціонування мистецьких шедеврів. Гітлер збирав колекцію з тим, щоб згодом втілити свою мрію — збудувати в Лінці (Австрія) Національний музей, в якому би на широкий арійський загал виставлялись ці прекрасні творіння, — не то що тодішнє "дегенеративне мистецтво", яке так ненавидів Гітлер.

Виявляється, Гітлерові мав і високі пориви:) А Герінґ набивав картинами та іншими предметами мистецтва свою садибу Карінхалл з метою хизуватись нею перед високоповажними гостями, —  щоб вона слугувала ніби вітриною для його витонченої висококультурної натури.

Якось під час Другої світової Герінґові трапилося справжнє полотно Вермеера. Герінґ вже приготувався його купити, як тут в останні хвилини втрутився Гітлер і купив собі цього вподобаного Герінґом Вермеера. Гм... можна тільки уявити душевний біль Герінґа:)

Пройшло небагато часу, і в 1942-му Герінґові знов трапляється Вермеер, але вже пензля Меегерена. Герінґ тепер навчений тим, що Гітлер може знов його обійти, тому без жодних вагань, за посередництва однієї антикварної фірми та свого арт-дилера Алоїза Міедла (натуралізованого у фашистській Німеччині голандця, нациста, нацистського банкіра, що під час війни займався продажем нерухомості та антикваріату, вкрадених у євреїв) придбав у Меегерена картину "Христос та перелюбниця" нібито пензля Вермеера за шалені гроші — 1 млн 650 тис. гульденів (за нинішнім курсом це 7 млн $). Що цікаво, спочатку картину забракували, як сумнівну, але, на щастя Меегерена, майже всі картини Вермеера, як і інших видатних художників, були надійно сховані за наказом уряду на час війни, тож порівнювати Меегеренові шедеври з оригіналами Вермеера ніяк не виходило. А вже в 1943-му Герінґ сховав свою колекцію в соляній шахті, що знаходилася десь у Австрії. Тут були не тільки придбані за гроші картини, а й шедеври, викрадені з різних музеїв та приватних колекцій Європи. Серед тих шедеврів була і картина Меегерена "Христос та перелюбниця".

Все би і нічого, якби війна не скінчилася. Наприкінці війни Герінґа полонили. А американські вояки знайшли сховок Герінґа в соляній шахті і передали картини, що до того були національним надбанням Нідерландів, уряду цієї країни. Серед тих картин було й полотно "Христос і перелюбниця". Уряд доручив службам держбезпеки прослідкували по документах, в який спосіб виявлена в соляному сховку картина потрапила до Герінґа. Слід їх вивів на Меегерена і, тому вже 29 травня 1945 року вони завітали до нього з тим, щоб арештувати. Того ж дня ошелешений від переляку шахрай опинився за ґратами у в'язниці Weteringschans.

Меегеренові висунули звинувачення у продажі національних цінностей та посібництві нацистам. За такі провини на нього чекала смертна кара. Він не на жарт струхнув. Спочатку відбріхувався, що не продавав шедевра Герінґові, але це ще більш ускладнювало його становище. Зрештою він порозкинув мізками і зрозумів, що в будь-якому випадку покарання за підробки буде значно гуманнішим, ніж за продаж національних цінностей та посібництво ворогові, тож він відкрив рота, але йому знов ніхто не повірив. Запросили експертів, мистецтвознавців, які на всі Меегеренові картини казали: "Ееее, нєє це не підробки — це стовідсоткові оригінали!" Хмари все більше згущувалися над бідолахою Меегереном, і розуміючи, що знаходиться в повній безвиході, він був змушений зізнатись у тому, що мав підпільну майстерню. Йому знов не повірили, і знов йому довелося докласти неабияких зусиль, щоб вмовити спецслужбовців поїхати і перевірити справжність його показань.

                                                       Ган ван Меегерен на лаві підсудних

І, дійсно, знайшли майстерню, але повірити, що в ній Меегерен створював шедеври Вермеєра, було складно. Зрештою після вагань, суперечок і вмовлянь йому наказали в тюрмі (за іншими даними, йому дозволили писати картину вдома) намалювати шедевр Вермеєра; напише шедевральну картину, то відбуватиме тільки за підробництво, а як ні, то ні.

                                 Ган ван Меегерен пише при свідках картину "Христос та книжники"

Привезли йому у в'язницю мольберт, фарби —  усе з його майстерні. І Меегерен заходився писати картину. І таки дійсно, він знов видав на гора таку само картину, як і інші, що були прийняті за шедеври. Це була картина "Іісус серед книжників", або як її ще називають "Молодий Іісус". Комісія з експертів та мистецтвознавців, очолювана Полом Бі Кормансом, директором хімічної лабораторії Королівського музею витончених мистецтв Бельгії, підтвердила ідентичність цього шедевру з іншими картинами Вермеєра, в авторстві яких зізнався Меегерен.

Також комісія зазначила, що хімічні аналізи показали наявність у фарбах бакеліту, а у тріщинках кракелюру —  китайської туші, притому туш була навіть у таких місцях, де картина не могла припасти пилом, а значить, кракелюр мав би там бути незабрудненим. Суспільний шок був страшений: виявляється, у всіх великих музеях країни замість Вермеера, Пітера де Гоха, Терборха демоструються підробки Меегерена. Мистецтвознавці та експерти публічно сіли в калюжу.

                                                                 Речові докази, представлені у суді

Історія про цього хитромудрого фальсифікатора широко розійшлась по світу. На суді були присутні не тільки журналісти зі всієї Європи, а й навіть з Америки. Судова зала нагадувала персональну виставку Меегерена: по всіх стінах висіли його картини. Нарешті омріяна слава спіткала його...

Під час засідань публіка періодично заходилась в реготі, коли випливали наступні докази підробності картин, а експерти та мистецтвознавці, що раніше визнали ці картини оригінальними, ще й до того вдавали із себе всезнайок, тепер не знали, куди себе діти від сорому. Одному тільки Абрахамові Брьодіусу було на це байдуже: за рік до скандального процесу над Меегереном він помер у Монако у дев'яносторічному віці. Але, на відміну від живих мистецтвознавців, цей процес став реабілітаційним для його імені.

По звинуваченнях у розграбуванні національних цінностей та посібництві нацистам Меегерена виправдали, тепер він був майже національним героєм — не сприяв нацистам, а пошив їх у дурні. За підробництво йому дали всього рік, хоча прокуратура вимагала двох років.

За одними даними Меегерен відсидів і вийшов на волю. Здавалось би, тепер всі знають про твій талант, звісно, тепер ти не зароблятимеш мільйонів, але широкий розголос, а також ажіотаж навколо його імені все одно дадуть змогу отримувати непоганий прибуток...Тепер можна більше не критись, але в Меегерена від тих переживань так здали нерви, а здоров'я його і так не було міцним внаслідок пиятики та вживання наркотиків, до яких Меегерен призвичаївся під час війни, що невдовзі після звільнення він помер від розриву серця.

За іншими даними він не відбув покарання, у зв'язку з погіршенням здоров'я, внаслідок тривалого стресу, після суду його відпустили додому, щоб він підлікувався перед тим, як сяде на рік у тюрму. Але здоров'я Меегерена тільки погіршувалось, і він помер від двох інфарктів, що сталися поспіль, під самий Новий рік, а саме 30 грудня 1947 року — одразу після подання на апеляцію, у клініці Валеріус, що в Амстердамі.

                                                                      Джоанна Терезія Орлеманс

                                       Ган ван Меегерен "Портрет Джоанни Терезії Орлеманс"

У результаті вердикту, що видав суд, Меегеренове багатство мало бути конфіскованим і проданим з аукціону, але більша його частина на суму близько 50 млн $ була ще до суду переписана на другу дружину Меегерена, акторку Джоанну Терезію Орлеманс, більше відому під сценічним ім'ям Джо ван Вальравен, з якою він одружився ще у 1928 році. Меегерен на суді твердив, що дружина ні сном ні духом не знала про його шахрайства з картинами. Зворотнього довести не змогли, тож після смерті Меегерена Джоанна жила довго і щасливо, купалась у великих розкошах і померла у віці 91 року.

                                         Полотна Меегерена досі знаходяться в різних музеях світу

                                           Картини Меегерена в музеї Бойманса, Роттердам

На сьогоднішній день полотно "Христос та книжники", що написане Меегереном у в'язниці, оцінюється у 7 тис $. Жодної картини Меегерена не знищили — вони продовжують демонструватись на виставках і вже стали частиною історії. А найзнаментіша підробка Меегерена "Вечеря в Еммаусі" разом з дев'ятьма іншими підробками Меегерена досі експонується в музеї Бойманса в одному залі з... ненависним для Меегерена Пікассо.

                                             Підробні картини, що імітують підробника Меегерена

І наостанок: коли Меегерена викрили, почалась мода вже на його полотна і.... фальсифікатори стали підробляти вже самого Меегерена. Найбільше підробляв Меегерена його син Жак. Крім того, історія Меегерена лягла в основу кількох пригодницьких романів та фільму. Якби Меегерен прожив хоч трохи більше, це дуже би потішило його хворобливе марнославство:)

Зображення — pinterest.com  

Статтю про Яна Вермеера читайте тут