Безпомилкові помилки: жінка, яка перемагає саму себе

У неї довгі темні вії і кілька татуювань на правому плечі. Декілька латинських написів, пташка, що вилітає з клітки, і маленька квітка лотосу. У неї глибокі очі, розмовляє вона тихо, спокійно, деякі слова повторює двічі, наче спеціально для когось, хто не встиг почути. Чи щоб самій ще раз їх прожити, ще раз.                        

Вона просить мене не називати її імені. Світле волосся, підстрижене коротко, навіть дуже. Легке квітчасте платтячко. Частенько ввечері ми з нею повертаємося однією маршруткою. Обидві виходимо на кінцевій. Це повторюється тричі на тиждень. У звичний час – 21:30. І щоразу вона бере свої нокіївські навушники, вмикає чи не на стовідсоткову гучність улюблений шансон і відмежовується від усього світу.

Але вчора було не так. Її рука звично ниряє в море крихітної жіночої сумочки і не знаходить тоненьких провідців. Нема!

- На столі залишила, на робочому… - відповідає словами на моє зацікавлене підглядання за нею (я ж умію дивитися стійко і дещо прискіпливо, так що хоч-не-хоч озвешся). Жінка намагається вести очима вечірнє місто. Ближче присувається до скла. І потопає у своїх думках, губиться в них…

Я дізнаюся, що їй 41. Що вона пішла від чоловіка минулої осені. Що у неї нема дітей. Так ось, нема! Хоча прожили з чоловіком більше шести років. І що найщасливішим днем її життя став день їхнього розлучення.

Вона дозволяє називати себе Л…-ю. І звертатися до неї на «ти». Вона відчуває себе п’ятнадцятилітньою. Хоча, мабуть, таки двадцятирічною. Повнолітньою і вільною у своєму виборі і своїх почуттях. Вона розповідає мені про те, що боялася «вийти не за того», тому так довго тягнула з заміжжям. Що свого колишнього ніколи й не любила якось особливо. Хоча він був симпатичний, мав постійну роботу, приносив непогані гроші, навіть слово до слова міг зв’язати в товаристві, алкоголь вживав по святах, був поступливим і добродушним.         

Л. боялася лишитися одна. Батьки покладали на свою єдину донечку великі надії. Бажали їй «справжнього жіночого щастя» (а воно ж неможливе без чоловіка!) Чекали онуків (за жіночим іде «справжнє материнське щастя» з вагітністю, пологами, лактацією, пелюшками, післяродовими швами і т.д.). А вона боялася – і того жіночого, і того материнського. Боялася розчарувати батьків. Боялася розбити надії пристойного хлопця, який без вагань готовий вести її під вінець. Боялася, що скажуть родичі і родички, сусіди і сусідки, друзі, співробітники, колишні однокласники і колишні одногрупники, колишні і теперішні знайомі і навіть не знайомі люди, які теж можуть щось про неї сказати чи не сказати. А якщо…, а коли…, а навіщо?

Потім усе пішло шкереберть. Їй було важко будувати кар’єру і професійно розвиватися, при цьому залишатися хорошою дружиною – готувати смачні сніданки, вчасно прибирати, їздити за покупками. Чоловік говорив, що все розуміє, що йому до душі її прагнення самореалізації, що, звичайно, він «за» те, щоби вона їздила на стажування і семінари, інтенсивно вивчала англійську. Говорив, але через хвилин двадцять питав, коли вона повернеться, нервував, якщо дізнавався, що не бачитиме її більше тижня, дорікав триньканням грошей на всілякі експрес-тури, пілотні проекти, проживання у недешевих готелях.                  

Л. розуміла, що насправді вони з А. – чужі люди. Їх об’єднує хіба простір, який вони змушені ділити на двох: кухня і спальня. Л. врешті збагнула, що вона помилилася. Що атестат із відзнакою, червоний університетський диплом, посада на роботі не убезпечили її від такої серйозної невдачі. І вона сміливо визнала, що це чи не найбільша її життєва поразка. Що це поразка. Це поразка. Пора…                                                      

«Пора щось змінювати!» – казала, шепотіла і кричала собі. Навіть коли ти здогадалася чи наважилася, осміліла чи надихнулася зробити це у свої сорок. Навіть коли в тебе є своя вузенька доріжка стабільності. Навіть коли ти пережила стан власного аутсайдерства. Навіть коли ти пізнала на собі певне чи повне фіаско з тим, чого ти набула. Ти вважала, що це скарб, а виявилося, що це підробка, дешева фальшивка ілюзорної цінності.                                                   

Коли Л. почула, що я дуже хочу написати про неї, вона трохи зніяковіла. Закидала мене фразами «та це пусте», «нічого особливого», або «є ж набагато цікавіші історії». Я пояснила їй, що ця історія буде непоганим полотном, тлом для розмови про помилки. Не про всі. А про наші, жіночі помилки. Які часто стають першими східцями для нашого духовного підйому, для нашого внутрішнього росту над собою.

Кілька тижнів минуло від нашої розмови з Л. Забулися якісь деталі, але у пам’яті залишилося те особливе переживання, яке викликала у мене ця жінка і її особиста історія. Звісно, читач може поставитися упереджено до цієї розповіді. Бо ж ми звикли мовчати про наші інтимні переживання. Ми звикли, що наші страхи, наші помилки і поразки часто потерпають від критики й осуду зовнішніх цензорів, народжених на ґрунті патріархальної стереотипності.

Недавно натрапила в цьому контексті на дуже особливу книгу Джессіки Бекол «Право на помилку: 25 успішних жінок розповідають про те, чого їх навчили власні помилки». Авторка у передмові зазначає, що часто «жінки просто намагалися показати себе з кращого боку і їм було важко говорити про свої помилки перед великою аудиторією» (с. 20). Створений штучно століттями образ «хорошої дівчинки» (читайте: взірцевої!) зсередини руйнував жіноче «я», адже іноді важко позбутися маски, яка приростає до справжнього обличчя. Тому зняти її – боляче і травматично.

Дж. Бекол пише про жінок, які впливові й успішні, мають чимало здобутків й нагород у багатьох сферах, проявили неабиякий потенціал і наполегливість на шляху до самовдосконалення. Та авторка, беручи у них інтерв’ю, питала не про те, чого вони досягли, а про те, «з чим вони не впорались» (с. 22), адже «наш культурний дискурс жіночого лідерства має створити простір для обговорення теми недосконалості» (с. 24). Дж. Бекол підкреслює, що треба привертати увагу суспільства до маленьких чужих історій, таких собі мікросюжетів, які здатні показати шлях жінки через поразки до перемоги. Кожна з нас має що розповісти про те, ким ми є зараз і про те, ким ми були вчора. І «навіть якщо ми ніколи не торкаємося ручкою паперу (чи пальцями клавіатури), ми безупинно пишемо й переписуємо історії свого життя» (с. 29).

Напр., Корінна Латен (засновниця фірми інженерних досліджень і дизайну у сфері HTIM) переконує, що «іноді труднощі – це знак, що час змінюватися, а іноді це лише вибоїна на шляху до вашої мрії. Уміння побачити цю різницю – це виклик» (с. 59). Ілеана Хіменес (викладачка курсів з фемінізму, літератури ЛГБТ, дослідниця творчості Тоні Моррісон у «Red School House») вважає, що «ви можете досягти успіху лише тоді, коли вам комфортно бути собою» (с. 76). Рут Озекі (письменниця) стверджує, що можна розглядати «зволікання як симптом перфекціонізму» (с. 235), а часто і те, й інше нам шкодить. Решма Саужані (правозахисниця, адвокатка, засновниця організації «Girls Who Code») ділиться думкою, що важливо знайти у житті саме свою роль, місію, яка «дає можливість вносити в життя людей справжні зміни» (с. 98).

І навіть коли хтось почне свою дорогу не там, не тоді, не з тими людьми і не за тих умов, все-таки є шанс «врятуватися, тримаючись за свою чесність» (с. 104) – як зізнається Шеріл Стрейд, письменниця, що починала свій професійний шлях офіціанткою в ресторані. І хоч, як розповіла в інтерв’ю Стрейд, «було гірко усвідомлювати, що я мушу подавати людям їжу, тоді як моє істинне прагнення – стати письменницею» (с. 101), але «єдиний шлях до успіху – продовжувати вірити» (с. 105). Бо справжній успіх – «у вмінні перетворювати помилки на перемоги; втрати – на виграші; невдачі – на цінності» (с. 106).

Треба щоденно перемагати саму себе. Свою лінь, невпевненість, сон і вагу, поганий настрій і безнадію. І робити такі непрості, але такі цінні кроки до себе самої. Навіть якщо для цього треба піти: від речей, що роблять нас залежними, від людей, які знищують нашу віру в себе, підлаштовують нас під свої житейські рамки, знецінюють нашу особистість, вбивають нашу віру в себе.

Розмова про помилки – більше, ніж розмова про те, де і коли ми падали. Більше, ніж просто розмова…

Роксолана Жаркова 

Зображення - pinterest.com

[adSlot9]