Байдужість українців

Михайло Коцюбинський. Згадки про Романа Сембратовича.
 
Свій нарис про українського журналіста, публіциста, видавця, громадського діяча, популяризатора української літератури в німецькомовних країнах Романа Сембратовича, який прожив усього тридцять років, Михайло Коцюбинський розпочинає так: "Передо мною лежить фотографія, на якій ми разом ще так недавно сфотографувалися з Сембратовичем у Відні – його останнє передсмертне поличчя – і мені трудно повірити, що його вже нема серед живих, бо я ще чую його голос, бачу його рухи, ще мене обвіває атмосфера, насичена тисячами дрібних вражень, які разом викликають в уяві образ живої людини…".

Коцюбинський звертає увагу на хворобливий стан Сембратовича. А ще в нього хвора на сухоти дружина. Проте Сембратович зустрічає Коцюбинського у Відні, проводить з ним багато часу, розповідаючи про літературні справи, а потім вночі пише статті, редагує "Український огляд", редактором якого був. Здебільшого ці розмови зводилися до скарг Сембратовича про те, як важко йому дається випуск "Українського огляду":

"– Ви не можете собі уявити, скільки я маю клопоту з тим виданням… Мушу друкувати часопис не в Відні, бо тут дорого, а на Угорщині… Але тамошні складачі не знають добре німецької мови і роблять чортівські помилки та перекручують. Читаю 4-5 корект, сліплю очі, а все не певний, що буде врешті добре. Бо то читає Європа, треба, щоб усе було all right (гаразд) і з друкарського боку, і з боку стилю. На стиль та на добру мову я звертаю особливу увагу. Коли мені присилають матеріал (для "Українського огляду"), я мушу переробляти та виправляти так, що далеко легше написати статтю наново, бо у нас рідко хто добре знає німецьку мову, а деякі співробітники пишуть слов’янськими мовами, і мені доводиться перекладати. Та коли б хоч присилали. Часом просто розпука бере: треба випускати число, а матеріалу нізвідки. Доводиться самому або удвох написати цілий номер. А це мене мучить, бо один чоловік не годен добре всього зробити: подивишся – і там чогось бракує, і то зле, і того нема… Жадної моральної підпори. Пишу листи, звертаюсь на всі боки, благаю, даю теми… І що ж ви думаєте, з того? Ціле нічого! Одні мовчать, не одповідають навіть на листи, а другі хоч обіцяють, та нічого не присилають. По деяких місцях на Україні зав’язалися навіть комітети, щоб збирати матеріал (до "Українського огляду"), та ті заходи знов-таки скінчилися на самих добрих замірах. Так гірко почувати себе одиноким. Часом кажеш собі: пощо ти мучишся, чоловіче? Плюнь на все і струси порох з ніг твоїх. Але не можу. Що б там хто не казав, а я надаю велику вагу такому органові як наш. Бо, прошу вас, що про нас знала Європа? Хто, опріч Драгоманова, писав про муки пригніченого, зневоленого, занедбаного народу? Майже ніхто. А тепер заговорили. Видатні вчені, громадські діячі, поважна преса – підняли голос, повний обурення на гніт України, зацікавились невідомим досі великим народом, його минулим, теперішніми злиднями, його літературою".

Але найбільше Сембратовича боліла байдужість українців загалом і галичан зокрема. "Одні докоряють, що я невміло редагую часопис… Другим знов не подобається, що (в "Українському огляді") ми пишемо переважно про Україну (російську), а не про галицькі кривди. Це не зовсім правда, бо ми таки містили статті про Галичину, а коли мало, то знов таки тому, що з галичан ніхто нічого не пише… Скільки я маю листів з Галичини, в яких мене попросту лають. Рідко хто з галичан передплачує часопис: то писане, кажуть, не для нас, а для європейців, – нехай європейці й читають…".

З іншого боку, Сембратович дуже радів спілкуванню з європейськими вченими та літераторами, хоча відповіді на їхні листи займали дуже багато часу. "І кожному я мушу одповідати широко й докладно, бо збути такого ученого кількома словами я не можу. Часом на одну одповідь присвячую 3-4 години. Пишеш інколи цілі статті. Інакше бути не може, бо такі листи, не менше як друковані статті, підтримують інтерес до нашого народу в європейській журналістиці".

А ще Сембратович мусив заробляти на життя, бо у Відні життя дороге, і потрібні ліки для дружини. Тому й писав до німецьких часописів. Декілька разів він поривався кинути "Український огляд", піти працювати в ті редакції, де добре платять, але розумів, що ніхто, крім нього, цією справою не займатиметься.

Сембратович таки вибрався на лікування, коли його дружині стало трохи легше. Однак вже було пізно.

"Останній лист Сембратовича до мене помічений 25 жовтня. Лист був писаний в ліжку. Я ледве пізнав його руку, так тяжка хвороба змінила його письмо. По плевриті він переніс запалення легень, що скінчилося сухотами та завело його, молоду 30-літню людину, до могили. Але лежачи навіть на смертельному ложі, він не забував дорогої йому справи і жалівся мені: "Почавши від серпня, ми не дістали з України ані одної дописи. А нам треба особливо дописей з поля історії, літератури та біжучих вістей".

За два місяці його не стало.

Але він стоїть у мене перед очима, з його блідим прозорим обличчям, допитливим поглядом, з його рухливістю та темпераментом справжнього журналіста, готового кинутися в бій в обороні дорогої для нього ідеї. І мені трудно погодитися з думкою, що того всього нема вже, що все те поглинула земля, байдуже, холодно, як щось непотрібне…

Та хоч зірка впала, за нею лишився довгий блискучий слід…".
 
Анатолій ВЛАСЮК
4 серпня 2017 року