Барбі

Яся поглянула на себе в дзеркало, за звичкою потягнувшись за щіткою для волосся. "Ще один нікчемний день" – подумала вона, зануривши руку у густі, блискучі біляві пасма.

На неї з дзеркала дивилася типова Барбі. Так її дражнили в дитинстві, в інституті, навіть на вулиці перехожі шепотілись між собою: "Дивись-но, справжнісінька Барбі".
 

Інші, схожі на неї дівчата, з ненависними пропорціями 90-60-90, густим волоссям, чистою оксамитовою шкірою і білосніжними зубами, як могли намагались боротися зі своїми зовнішніми вадами. Дарма Яся розповідала їм, що колись у кінці ХХ на початку ХХІ століття Барбі була справжнім ідолом. Всі чоловіки мріяли про дівчину, схожу на Барбі, жінки неймовірними зусиллями досягали принаймі видимості іміджу Барбі, діти з колисок мали таких ляльок, купляли для них одяг, аксесуари, будинки, журнали і листівки з Барбі, а чого коштували діти Барбі і її стрункий і мужній чоловік Кен…

Проте, це були дуже давні часи. Тепер у моді був образ "синьої панчохи". Прищаві "слабаки" мліли в присутності дівчини із зайвою вагою, зі спокусливими веснянками на обличчі, з пучком рудого чи невиразно русявого волосся, в окулярах чи з пластинками за зубах. Якщо дівчина володіла всіма перерахованими принадами, вона потрапляла у зірки. Можна було не сумніватись, що за нею упадатиме найвродливіший "слабак" у школі чи в інституті, вона могла податись у моделі чи в актриси. Такій дівчині навіть необов’язково було володіти освітою – зовнішність була її супутником успіху.

А от дівчатам Барбі доводилось несолодко. Коли в родині зростала блакитноока лялечка з густими віями, блискучими кучерями і матовою шкірою, батьки лиш розводили руками. Вони не могли сподіватись ні на успішного зятя, ні на кар’єрні злети донечки. У цьому світі все тільки для вродливих – "синіх панчіх" і "слабаків" – казали вони з безнадійністю.

Барбі мали самі прокладати собі дорогу через знущання і дурні жарти однолітків. Барбі не запрошувались на дні народження чи дискотеки, на святах вони сиділи по кутках розмовляючи на відсторонені теми зі своїми єдиними друзями і залицяльниками хлопцями-Кенами. Цим парубійкам теж не дуже щастило, вони були сильні, атлетичної статури, але силові та рухливі види спорту вже давно вийшли з моди, а в секції шахів, пінг-понгу і складання пазлів брали тільки красунчиків-слабаків. Ось так і жили бідні покинуті, і нікому непотрібні Барбі та Кени. Нерідко вони утворювали союзи, але їх ніколи не називали красивою парою, і вони могли тільки сподіватись, що у їхньому шлюбі діти будуть принаймні схожими на "синю панчоху" чи "слабака".

Можна зрозуміти, чому Барбі та Кени намагались змінити свій імідж вбік популярних образів. Шкода було дивитись, як молоді стрункі хлопці та дівчата запихались пирогами, аби погладшати і приховати свої істинні форми і рельєфи. Вони купляли олівці для створення веснянок і прищів, фарбували волосся розбавленою хною, жовтили зуби і прикрашали їх популярними пластинками. Іноді такі перетворення приводили до успіху. Змінений Кен міг одружитися зі справжньою "синьою панчохою", чи потрапити у закритий клуб VIP-слабаків.

Барбі, що вдало змінила свій образ взагалі могла не тільки зробити вигідну партію, але й стати моделлю. Дійсною сенсацією стало зізнання відомої актриси, лауреатки премії "Панчоха року" Нюсі Кабанчик про те, що вона у юності була справжньою Барбі, і тільки довгі години прийомів їжі та косметичні процедури зробили її ідеальною. Така заява давала надію цілому поколінню Барбі. Всім, окрім Ясі.

Барбі Ясочка завжди була улюбленою донечкою, не дивлячись на її дефекти зовнішності, батьки – справжні красені, любили її, і пестливо називали "шкарпеткою".

З дитячих років Яся зазнавала принижень від сусідських дітей, однокласників. Проте знущання не зламали її волю. Яся гордо носила свій титул Барбі, щодня одягаючи стрейчеві сарафанчики і високі підбори, аби ще більше підкреслити витончені форми і довжину струнких ніг. Вона вперто не хотіла наносити на обличчя цятки веснянок, фарбувати розкішне золотаве волосся чи принаймні носити окуляри. Батьки змирились з норовом донечки і сподівались, що її розум колись стане їй у нагоді.

Яся вчилася дуже добре, вона весь час перебувала під впливом магії книжок. Проте, це не були дешеві популярні романчики про супергероїв-слабаків чи про злети зіркових "синіх панчіх". Ні, Барбі Ясочку цікавила інтелектуальна проза. Вона одна з небагатьох могла сказати хто такий Данте, Пушкін чи Хемінгвей. Із сучасників її найбільше приваблювали твори Лесика Цикорія, який писав історичні та гостро психологічні романи. Тож до всіх недоліків у Ясі був ще один – вона була ерудована, і не вміла з цим боротися.
 

Школу Яся закінчила на відмінно. Для вступу на бібліографічне відділення було достатньо і оцінки "добре", але Яся не могла приховати своїх знань. В інституті добре вона почувалася тільки у своїй групі, де вчилися лише погано приховані Кени і Барбі. На заняттях чи в бібліотеці вони могли без остраху говорити про мистецтво доби Відродження і літературу Сентименталізму, тепер ці течії вважались непристойно старомодними.

Нишком Барбі і Кени передавали одне одному диски з фільмами за участю Мерелін Монро та Грегорі Пека, лише на закритому стадіоні вони могли пограти у м’яч, чи побігати – осуд привабливих однолітків був нищівним. В той час як популярні і всіма улюблені "сині панчохи" і "слабаки" ставали актрисами, режисерами, телеведучими, менеджерами і представниками компаній, Барбі і Кени мали задовольнятись посадами продавців, бібліотекарів, інженерів чи вчених у закритих лабораторіях.

Так сталося і з Ясею. Подолавши чотирирічний шлях до здобуття професії бібліотекаря-архіватора, Барбі Яся отримала направлення у столичну бібліотеку – це було справжнє досягнення, адже там обслуговувалися відомі та успішні люди. Щоправда, посаду в читальному залі отримала менш здібна, але більш приваблива, руда Наталка, але навіть місце в закритому архіві здавалося Ясі чимось дивовижним.

Спочатку робота подобалася дівчині надзвичайно. Вона могла бути серед улюблених книжок, доглядати їх, сортувати, перечитувати. Яся заходила в архів тільки через чорний хід, в кімнаті відпочинку накидала на себе легкий синій халатик, в якому здавалася іще граційнішою, збирала у хвіст блискуче густе волосся, і ставала полонянкою книжкових полиць.

Іноді у години затишку Яся трохи сумувала, що її ніхто не кличе на каву зі згущеним молоком, як Наталку; що працівники довідки і читального залу соромляться її; що, врешті, вона дуже одинока і, може, краще було б їй працювати у провінційній бібліотеці, де всі, такі собі, недолугі Барбі і Кени…

День починався для Ясі, як завжди – біля дзеркала кімнати відпочинку, де вона встигла одягнути халатик і зібрати волосся. Настрою не було. Думки плутали між гравюрами Олександра Евариста Фрагонара і рекламними плакатами Нюсі Кабанчик. Яся вже прямувала в архівний зал, як раптом, її спинив керівник – типовий слабак з червоним обличчям і круглим черевцем – у нього були безтямно закохані усі працівниці.

—  Гей ти, Барбі, — гаркнув він, — маєш працювати сьогодні в читальному залі.

—  Як це? – не второпала Яся.

—  Наталка – твоя колега, звільнилася сьогодні раптово, її в кіно запросили зніматися – не пропадати ж такій красі. А Руся Семенівна сьогодні на процедурах. Треба їй підлікуватись, бо щось вона стала надто струнка. Тож, окрім тебе, нема кому обслуговувати людей.

—  То мені сьогодні на людях працювати? – перепитала для впевненості Яся.

—  Якби моя воля – то краще зачинитися, але ж не можна… Та іди вже. І щоб не дуже показувалася. Працюй, ніби тебе й немає, не лізь на очі.

Яся кивнула головою і поспішила в читальний зал. Велика кімната була залита сонячним промінням і дихала через відкриті вікна свіжим ранковим повітрям. Яся обережно ступала по блискучій підлозі, і не могла повірити, що сьогодні вона королева читального залу.
 

Прийшли перші відвідувачі, вони не звертали увагу на Ясю, лише один прищавий парубок спитав, куди поділася Наталка і, замість подяки за видану книжку, процідив крізь жовті зуби: "Барбі!"

Яся була тиха, але приязна. Вона розуміла, що не зовсім вписується у розуміння "приваблива працівниця", але тут і зараз вона відчувала себе, принаймні, симпатичною.

Перед самим обідом в приміщення зайшов високий молодий чоловік, міцної статури, стрункий та білозубо усміхнений, густе темне волосся хвилею огортало його високе чоло і лягало на потилицю. На ньому був вишуканий костюм, який ще більше підкреслював його ідеальну поставу. По залу пройшов обурений шепіт: "Дивись-но справжній Кен прийшов". Але чоловік не звернув на це жодної уваги. Він був сповнений достоїнства, і ніс свій титул так само гордо, як завжди робила Барбі Яся.

В цей час Ясочка незчулася, як усміхнулась новому відвідувачу. Він підійшов до неї й елегантно вклонився, так як робили герої старих фільмів, що Яся передивлялася сотні разів. Ясочка кивнула. Молодий чоловік задумливо подивився прямо їй в очі, наче вивчаючи їх бездоганну синяву, а тоді спитав:

— У вас є нова книга автора Лесика Цикорія?

Яся усміхнулась, і сказала:

—  У мене є. Я завжди купую його книжки найперша…

—  Власне, я мав на увазі бібліотечний примірник – сказав чоловік, засміявшись.

—  О, вибачте, — отямилась Яся, — здається, в бібліотеку її ще не замовляли.

—  Ось як… – задумливо мовив відвідувач, — Тоді, може, ви дасте мені ненадовго свій примірник. Я б не посмів розлучати вас із книгою, але це дуже серйозна справа, адже йдеться про честь мого імені.

—  Невже? – здивувалася Яся.

—  Так, вибачте, я не відрекомендувався. Мене звуть Лесь. Лесик Цикорій…
 

У Ясі запаморочилося в голові. Все, що вона могла чути – це ім’я улюбленого письменника, все, що вона могла бачити – це його очі, що справді були прекрасно блакитні, мов Цикорій.

Коли Яся прийшла в себе від несподіванки, вона зашарілася, і сказала:

—  Я з радістю дам вам книгу, якщо ви залишите у ній свій автограф.

—  Можете не сумніватись. – погодився Лесик.

—  Але, що ж це за справа честі вашого імені? – спитала Яся, виймаючи книжку зі своєї барвистої сумочки.

—  Люба моя, м-м… Вибачте, як до вас звертатися?

—  Яся. – ледь чутно відповіла дівчина.

—  Люба моя Ясочка, я написав книгу про той час, коли були популярні ідеальні пропорції, і коли жінки завмирали від захвату, якщо їх називали "Барбі". А мій видавець посмів вирізати найяскравіші приклади мого дослідження з історії. Сам я не отримав жодного примірника, наче я — ворог власній книзі, але сподіваюся на ваш екземпляр, щоб мати вичерпний доказ того, що мене ошукали.

—  Я вже майже дочитала вашу книгу, і вона прекрасна, навіть, якщо туди не увійшли ті фрагменти, про які ви кажете. Ваші книги надихають мене і я наче стаю… пробачте, вродливішою.

Лесь поглянув на Ясю захоплено і сказав:

—  Ви дуже вродлива…

—  О, ні, ви жартуєте. – Яся заперечила, але сама наче відчула, що за її спиною з’явилися крила. Тепер вона вже не помічала, що відвідувачі дивляться на них з усмішкою чи подивом, і збираються йти, бо почалася обідня перерва, і що їй самій пора закрити та провітрити залу. Вона лиш злегка відчула Лесикові руку на своїй руці, а наступної миті він спитав:

—  Можливо, ви не відмовитесь випити зі мною кави зі згущеним молоком?
 

Ілюстрації © Janet Hill
 

Якщо вам сподобалась ця розповідь, ось ще кілька історій з рубрики "Weekend Story"
Освідчення по-королівськи
Остап і Мишенятка